Вони називають реставраційну майстерню операційною. Торкаються до історії і все життя відновлюють те, що зруйнували інші. Хтось називає себе лікарем, а хтось — чахликом невмирущим над золотом. Робота реставратора — це не лише про мистецтво. Це ще й про хімію, фізику, біологію, історію і навіть… кухарство! Ми поспілкувалися з музейними реставраторами ікон, картин, деревини та металу у Національному історико-архітектурному заповіднику «Чернігів стародавній».
Які містичні випадки траплялися під час реставрацій портретів? Які твори висмоктують енергію майстра? Чи треба бути віруючим, коли працюєш з іконами? Навіщо реставраторам кінське лайно? Які операції на іконах роблять вигаданими інструментами, — читайте і дивіться у нашому матеріалі!
Виявляється, музейних реставраторів у багатому на пам’ятки "Чернігові Стародавньому" лише троє! І перш, ніж про них розповісти, ми познайомимо вас із кожним:
- Олександр Ткач, 50 років. З них понад 20 — реставрує ікони, картини та настінний живопис. Закінчив Київський художній промисловий технікум за спеціальністю художник-конструктор та дизайнер промислових виробів, а згодом — Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури, де отримав освіту реставратора. Має другу реставраційну категорію.
Перша практика: реставрував розписи Свято-Феодосіївської Церкви в Луцьку після того як церковній громаді схотілося яскравих кольорів і вони варварськи помалювали розписи емалями.
- Ігор Шаполов, 52 роки. З них майже 30 — реставрує ікони, картини та настінний живопис. Спершу навчався в художньому училищі за спеціальністю художник-оформлювач. Пізніше здобував освіту в Харківському художньо-промисловому інституті, а згодом — у Київській Академії мистецтв за спеціальністю художник-реставратор. Має другу реставраційну категорію.
Перша практика: будучи студентом, побачив, що сімейні ікони руйнуються. Почитав літературу і відновив пам’ятки.
- Павло Солобай, 53 роки. З них 36 — проводить археологічні розкопки, реставрує метал, але вміє працювати з усіма матеріалами. Закінчив Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка за спеціальністю археолог-реставратор.
Найдовший робочий день Павла тривав три доби: 1999 року робив зйомні металеві шати поверх ікони, власноруч змайструвавши для цього інструменти.
ОЛЕКСАНДР ТКАЧ ПОРІВНЮЄ СЕБЕ З ЛІКАРЕМ, А ІКОНИ — З ПАЦІЄНТАМИ
Хотів вступити на дизайнера, але не склалося, і став реставратором. Думав, з часом переведуся на живопис чи графіку, але мені так сподобалася специфіка реставрації! Нас вчили хімії, фізиці, біології, мистецтвознавству, історії.
Я родом з Черкащини, але вже 17 років живу в Чернігові. Дружина звідси, а я народився у селі Вільшана, де була садиба пана Енгельгардта. Роботи в Чернігові дуже багато, але я не міг знайти її понад 10 років. Довго мені не подобалася ментальність чернігівців, але вразили історичні пам’ятки.
Вже 8 років я працюю в Національному історико-архітектурному заповіднику «Чернігів стародавній». Рятуємо настінний розпис ХІХ ст у Спасо-Преображенському соборі від поверхневих забруднень і кіптяви. Працюю над іконою «Богородиця з немовлям». Її переписували, і вона потемніла. А потім ще й залили лаком з якоюсь фарбою, аби приховати місця втручання. Загалом, зробив вже більше тисячі реставрацій. Одна може й понад рік тривати.
Кожна дія з картиною чи іконою узгоджується з реставраційною радою, куди входять реставратори, мистецтвознавці, науковці. Треба зробити фото твору і його аварійних ділянок «до», в процесі та «після». Це унеможливлює процес домальовування. Сам реставратор нічого вирішувати не може. Основа, ґрунт, шари, дати, розміри, рекомендації — все описуємо в щоденнику і вносимо до реставраційного паспорту. Якщо буде рецидив — наступний реставратор, перш ніж розпочати відновлення, ознайомиться, які матеріали були використані.
Кожна робота — це нова книжка: слова однакові, а інформація зовсім інша. Здавалося б, ікона та й ікона. Але мені треба дослідити й вивчити написи, підписи. Я люблю шукати історії побутування, роди, кому належали, кому дарувалися. Постійно доводиться включати свій процесор в черепній коробці й думати, як зробити правильно.
Процес вивчення аварійних ділянок нагадує алергопроби: на незначних ділянках тестуємо, як фарба реагує на розчинник. Якщо залишається на ваті — змінюємо концентрацію. Перевіряємо, чи живуть всередині жуки-точильники або короїди. По забарвленню плісняви, грибка вже самостійно можемо визначити тип і який треба антисептик. Робимо заміри, під мікроскопом визначаємо основу, фарбовий шар, проклейку, ґрунт, товщину. Визначаємо, чому утворилися тріщини.
Далі робимо профілактичну заклейку: наносимо спеціальний папір на лицевий бік ікони, щоб не пошкодити його, поки працюємо зі зворотним. Відновлюємо зв’язок між основою, ґрунтом і фарбовим шаром й на кілька днів лишаємо висихати. Потім видаляємо поверхневі забруднення. Отвори, куди залізли жуки, запаковуємо воском. Ми варимо інгредієнти, називаючи їх холодцем або желе. Якщо є аварійні ділянки або втрачені фрагменти основи, — доповнюємо матеріал і укріпляємо його. Якщо картина чи ікона ослаблена, — насичуємо різними клеями, щоб далі не руйнувалася.
Тонування робиться світлішим штрихами або крапочками, аби було видно втручання. Але за межі контурів виходити не можна. На музейних експонатах реконструкція не проводиться, лише реставрація. Ми не маємо права щось домальовувати і втручатися в живопис людини, яка його створила. У Спасо-Преображенському соборі на місцях втрат ми лишили сірі плями, бо не маємо фото, як твір виглядав в оригіналі. Якщо відновити — він втратить свою цінність.
Комерційна реставрація робиться задля того, щоб продати, а моя задача — законсервувати або мінімально втрутитися. Це робота без права на помилку. Весь процес прописується завчасно за планом, а кожна зміна наново затверджується з реставраційною радою. Я маю відповідальність перед самим собою: не нашкодити, а врятувати і законсервувати витвір мистецтва на десятки років.
Є ікони, які забирають дуже багато енергії. Думаю, через те, що свого часу вони були дуже намолені. Потім роками лежали на полицях і втратили енергетичний імпульс. Тепер вона потребує нового від того, з ким контактує. Такі реставрувати дуже складно.
Пам’ятка та художник-реставратор — це інтимний зв’язок. А майстерня — як операційна. Буває, числиться одна ікона, а «проводжу розтин» і бачу ще один шар, старший років на 100. Наприклад, була ікона XVIII ст, а у XX її хтось вирішив переписати поверху.
Рятуєш пам’ятку — руйнуєш себе. Вся хімія проникає до легень, крові, виникає алергія. А ще сидяча робота дуже шкодить хребту і серцево-судинній системі.
Принципово не доробляю роботу за кимось, бо мені неприємно, що хтось вважає, що він розумніший за фахівця. І що я зроблю після того, як він клей ПВА туди налив?!
Я порівняв би роботу реставратора з лікарем. Є пацієнти, яким дуже-дуже багато років. В кожного свої хвороби. Треба все проаналізувати, детально вивчити. І все залежить від нашого лікування, бо тут важливо не залікувати, а вилікувати. Я залюбки рятую ікони, але релігія та віра — різні речі.
ІГОР ШАПОЛОВ: «ЦЕ УНІВЕРСАЛЬНА ПРОФЕСІЯ, ДЕ ТРЕБА БУТИ І СТОЛЯРОМ, І ХІМІКОМ, І КУХАРЕМ»
Дитиною я ходив до музею і мені не давала спокою думка: чому стан картин різний? А тепер реставрація — це моє життя. Від моєї праці залежить життя експоната. Часто дивлюся на фото «до» і думаю: невже він був таким?
Специфіка наукової музейної реставрації — зберегти пам’ятку в автентичному вигляді. Ми досліджуємо твір в ультрафіолетовому та інфрачервоному випромінюванні, а іноді доводиться робити рентген для виявлення сторонніх записів поверх авторського шару.
Це лише в реставраційному паспорті записано так просто: укріплення фарбового шару. А мені треба протестувати купу матеріалів, перш, ніж знайдеться той, який не зіпсує фарбу. На такі проби може піти більше двох тижнів. Найдовше над іконою працював пів року. А зазвичай — від місяця до трьох.
Одного разу реставрував портрет і весь час було відчуття, що хтось знаходиться поруч. На мою думку, треба бути віруючим, коли працюєш з іконами. Але це особиста справа кожного. Люблю працювати в тиші до вечора, коли в музеї вже нема нікого. Буває, захоплююся так, що не помічаю нічого довкола, а потім приходить охоронець і каже, що час на сигналізацію приміщення ставити.
Це універсальна професія: треба бути і столяром, і хіміком, і кухарем. Купуємо засушений пласт риб’ячого клею. Для кожного процесу вираховуємо пропорції з водою, зважуємо на вагах, змішуємо й замочуємо, щоб клей набух. Через 12 годин варимо його на водяній бані, не перевищуючи 60 градусів. Інакше втратить клеючі властивості. На реставрацію однієї ікони може й пів літра розійтися. Якщо розчинник не видаляє забруднення, — експериментуємо з додаванням спирту, ацетону…
Найбільші вороги експонатів — комахи (короїд, шашель, жуки-точильники), пліснява, грибок, пряме сонячне проміння, пилюка, сухість. Пліснява і грибок з’їдають клей і шкодять фарбі. А сухість змушує дерево зсихатися та тріскатися. У дірки, які сточили комахи, шприцом вводимо спеціальний розчин, а сам твір поміщаємо в пакет і запаковуємо на кілька діб, аби провести дезінфекцію.
Треба весь час підтримувати клімат-контроль для експонатів. При вологості 70-80% повзе пліснява. Температура має підтримуватися на рівні 17-19 градусів, а добові коливання вологи не повинні перевищувати 3%.
Найстаріший експонат, над яким працював — двостороння ікона XVII ст. Зараз працюю в Національному історико-архітектурному заповіднику «Чернігів стародавній» над Охтирською іконою Божої Матері. На ній багато втрат і вона дуже обпечена вогнем. Ймовірно, лампадка поруч стояла.
Працюємо над реставрацією настінного розпису ХІХ ст. у Спасо-Преображенському соборі. Це невідкладні протиаварійні роботи. Абсолютно нова для нас тема. Треба все вивчити, бо це цегла, штукатурка. Радимося з колегами із Національного заповідника «Софія Київська». Вони приїжджають і розповідають, чим краще чистити й зміцнювати розпис.
А ще планую взятися за дві ікони XVIII ст. Вони великі, в дуже аварійному стані. Основу дошки поїла шашель, відшарувалася фарба, є втрати. У мене був знайомий священик, який казав: «Приїдь до мене і полікуй мої ікони».
Остання надія на онука. Дуже хочеться передати всі свої знання і досвід наступним поколінням. Я працюю в такому мальовничому місці, де з вікна видно собори. У Чернігові все рідне. І я дуже вдячний адміністрації Національного історико-архітектурного заповідника «Чернігів стародавній» за затишні майстерні.
ПАВЛО СОЛОБАЙ: «ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ЧАХЛИКОМ НЕВМИРУЩИМ НАД ЗОЛОТОМ»
Мій найдовший робочий день тривав три доби! Молодий і дурний був. З майстерні не виходив. Робив металеві шати поверх ікони. Але є такий закон у реставраторів, що реконструкція повинна бути зйомна. Довелося власноруч робити інструменти. Їх завжди не вистачає. Бо насадок — купа і їх весь час треба змінювати. Щоб це не займало багато часу, легше вигадати інструмент.
У кожного реставратора є свій цвинтар. Я ще і археолог. Після розкопок матеріал треба негайно опрацювати від впливу агресивного середовища, інакше ми загубимо нашу історію. Але, буває, береш експонат у руки, а він розсипається. Так було і 1992 року. Розкопали курган, де була захоронена дівчинка. Шкіри нема, самі кістки лишилися. Але від черепа простяглася довжелезна товста руда коса. Торкаєшся її, а вона розсипається, мов попіл. Археологія — це знищення культурного шару, тому коли ведуться дослідження, треба взяти звідти максимум інформації.
Я фахівець з металевої реконструкції, але руки трохи вище дупи виросли, тож вдається працювати з усіма матеріалами. Спеціалістів бракує. Називаю себе авто-мото-вело-фото-теле-радіомонтером. Все життя відновлюю те, що хтось зруйнував.
Збирав лайно кінське, щоб реставрувати багатовічний дуб у Чернігові. В ньому згнило нутро і я готував таку суміш. Спершу вичистив його, а потім замазав все зсередини. Згори залізом забив дірки. Досі стоїть. А взагалі я закоханий у Чернігів. Був у багатьох містах України, але це мені подобається найбільше.
Ця робота — моє життя. Я нею дихаю. А ще — хімією, яку застосовуємо при реставрації та реконструкції. Постійно треба поновлювати знання, бо з’являється нова хімія, методика. Як було раніше — сьогодні вже так може не спрацювати.
Це не конвеєр. Відчуваю себе чахликом невмирущим над золотом. Вже більше тисячі матеріалів реставрував: ножі, списи, сокири, матриці, самовари… Найбільше задоволення отримую, коли відбулася виставка, а мою роботу ніхто не помітив. Якщо реставрації не видно, — значить, робота вдалася. Та якщо самому все подобається — значить, щось неправильно зробив. Якщо ходиш і думаєш, що тут так можна було зробити, а тут так — тоді воно!
Я за те, щоб відновлена річ гарно виглядала, а не як антикваріат. Нині реставрую підставку для квітів 1920-х років. Її майстрували, щоб око радувати. Тож і я відновлю її так, аби вона гарнюня була: зварю мастику на воску, затру все, додам те, чого бракує.
Аби врятувати експонат, інколи вдаюся до хитрощів. Реставрував якось дуже давню скриню. Вона сипалася, тож цвяхів забивати не можна було. Я обробив деревину і вкрутив шурупи. А потім стер голівки, щоб цвяхи нагадували.
Хтось просто заходить інструмент взяти, а я тоді кілька годин не можу налаштуватися на роботу. Головне — не відволікатися. Не терплю, коли наді мною стоять, тоді робота не йде. Одразу ніколи не беруся за реставрацію, можу й кілька днів налаштовуватися на роботу.
Плануємо відновлювати металеві конструкції в Антонієвих печерах. Для того, щоб провести перший етап робіт, треба щонайменше 50 тисяч гривень. Грошей нема, тож шукаємо благодійників.
ФОТО: Валентин Бобир
