Гідність - це те, що лишається навіть у мертвого. Війна знецінює життя. Робить смерть рутиною. Відчуття зточуються. І в погоні за чухалкою для нервів, за реакціями і коментами ми часто заходимо за межу. Але здорове суспільство тим і відрізняється від хворого. Маємо вчасно реагувати на перетин меж людяності.
Я розуміла, що наші біди - лише наші біди. Коли в мене колихаються стіни від вибухів, обиватель в Польщі чи то в США не відчує і подиху вітру. Наш біль - лише наш. Наші втрати - лише наші. Більшій частині блакитної кулі байдуже. Більшість не усвідомлює, що це екзистенційна битва між різними устроями світу. Така реальність.
І скажу чесно я ніколи не прощу цю байдужість і не бажання зрозуміти і допомогти. На рівні людини я не прощу наших партнерів, які 11 років все ніяк не стануть союзниками. Ніколи. Буду вдячна за надану допомогу, але ніколи не прощу ні втрачений час, ні втрачені життя у спробах довести, що ми гідні більшої "довіри" і допомоги. Не лише тому, що ця байдужість, занепокоєння замість допомоги, мікродози допомоги, обмеження нас у засобах і діях, фіктивні санкції - все це реально вбиває. Не гірше за рфські кулі.
Кожна смерть українця замішана на російській імперскості та світовій байдужості.
Але і тому, що поведінка світу змушує нас кричати.. Не говорити про нашу біду. Не пояснювати спокійно логіку процесів і обставин. А кричати. Кричати диким криком! Акціями, творчими заходами, виставами і кіно. Документальними відео, доповідями і виступами. КРИЧАТИ! Зриваючи голос. Тикаючи шановних панів і панянок обличчам у криваву юшку війни. Витягати весь біль із жил і кричати мертвими дітьми і понівеченими тілами через екрани телефонів. Згодовувати тонни фотографій мертвих, живих, поранених, відсторонених, переляканих, розірваних на шматки людей тим, хто живе в спокої і тому, що вони вважають "непорушним порядком". Щоб отримати ту саму мікродозінгову допомогу. Щоб передавити російську пропаганду.
Кричати, щоб вижити. А потім отримувати ляпасів, за те, що кричимо.... Аби ви чули, як ми шепчемо, помираючи, нам би не довелось кричати.
Саме ця необхідність транслювати війну 24/7 і викликати у виборців наших потенційних союзників страх і співчуття, саме ця необхідність показувати жахи війни у найнеприглядніших формах, бо розповіді не працюють, саме ця вимога яскравої емоційної картинки... За будь яку ціну... Саме це, як на мене, довело нас до межі гідності. Але цей звір завжди хоче більше.
І тут маю тезу. Хто б нам не диктував, як нам жити, ми обирали самі. Тож навіть, якщо світу треба більше онлайн шоу "Україна в крові" це не привід нам, українцям втрачати повагу до гідності своїх співгромадян. Живих чи мертвих. Оголених чи вдягнутих. Ми маємо проявляти цю повагу і гідність. Документувати злочини, але думати що і як ми викладаємо в мережу.
Навіть, якщо побачили, що хтось виклав незаблюрене фото, занадто відверте, таке, яке може вразити гідність людини, яка стала жертвою російської агресії або її родичів, варто звернути на це увагу. Варто знайти баланс між бажанням прокричати і необхідністю зберегти нашу гідність. Ніхто не оцінить, чим би ми не пожертвували. Кров'ю, життям, гідністю. Наш біль лише наш. Наша гідність лише наша. В кінці будемо лише ми і наші дії. Тож будьмо хоча б ми людьми.
