"Друзі, закриймо очі та помріємо. Ми маємо уявити майбутнє нашої громади." Кілька секунд минає в тиші. 15 людей сидять з заплющеними очима. Раптом я чую схлипування. Підхожу до гарно вбраної жінки, торкаюсь руки: "З вами все добре?" - питаю. Вона відкриває заплакані очі та перелякано дивиться на мене. Хапається за мою руку.
"Що сталось?"
"Я нічого не бачу. Просто темрява!" – придушливо і уривчасто звучить її голос.
---------
Вечір. Рання осінь. Але вечір уже холодний. Вітер гуляє по літньому майданчику кафе. Ми кутаємося в пледи. Двоє назовні. Просто, щоб ніхто не заважав.
"Я не бачу майбутнього" – бокал пива в міцній руці воячки не колихнувся. " Я не знаю, як ти все це робиш. Як знаходиш енергію щось робити. Я не бачу майбутнього. Не бачу завтра. Просто роблю, що вмію."
---------
Бачити завтра - потреба людини. Це уявний, ілюзорний конструкт. Видимість контролю. Плід нашої уяви, який веде нас, який допомагає не збожеволіти, який дає додаткові бонуси до сили волі.
Колись нас вчили батьки планувати наступний день чи обіцяли горсад на вихідні. Колись школа давала нам план на тиждень. Все це створювало у нас в голові "майбутнє". Потім хто у випускному класі, а хто і значно пізніше, ми замислювались, яким буде наше майбутнє. Ким ми станемо, чи матимемо пару, де житимемо, скільки матимемо дітей, чи матимемо взагалі. Ми формували таку собі візію. Уявний світ. Хтось до нього ішов. Хтось просто його хотів. Кришталева куля. Зі снігом і блискітками.
А потім у наше життя прийшла війна. Для кожного у свій час. Чиясь куля розбилась у грудні 2013, чиясь в листопаді 2024, а хтось удає, що його куля ціла, ігноруючи, що блискітки і бите скло висіюють все навколо. Коли у твоє життя вривається війна, зберегти щось таке крихке майже не можливо. Зіткнувшись з вбивчою невідомістю багато хто з нас втратив здатність бачити майбутнє.
Війна. Що буде завтра? Страх сковує. Бо людський мозок не здатний обрахувати вірогідності, тим паче коли нема інформації. Страх і незнання породжують темряву.
Важко жити в темряві. І люди ховаються. Виключають фактори невизначеності з розрахунків. Щоб мати змогу зробити нову кулю і наповнити її блискітками. Уявити краще життя. Жити це краще життя. Сховатися від невизначеності і невідомості у цьому примарному кращому житті. Відоме, хай і примарне – безпечніше. І дає ілюзію контролю.
Але це ілюзія. І чим глибше ми ховаємось в ній, тим більш боляче зустріч з реальністю. Можна не помічати війну і невизначеність, яка приходить з нею, але потім в абсолютно "мирному" місті злітає в повітря будинок, і тебе накриває пітьмою. Бо яке може бути завтра, коли сьогодні в тебе на очах діставали з під завалів тіло дитини? Яке може бути завтра, коли раптом друг, з яким не спілкувався пару років повертається додому на щиті. А ти і не знав, що він служив.
Яке може бути завтра, коли ти не впевнений в сьогодні?
Мені здається це одна з причин чому люди так міцно упираються ногами і всім на світі, знаходять тисячі причин бути далі від війни. Бо якщо ти приймаєш реальність війни сьогодні, то в тебе немає майбутнього, бо ти не можеш його представити.
Що буде, коли мене мобілізують? Невідомо. І сотні історій з мережі ласкаво пропонують свої відповіді. Ти сам згенерувати не здатний. Береш, що дають.
Що буде, коли попаду на фронт? Невідомо...
Що буде через рік, два, три? Невідомо...
Навіть затяті вояки, які в строю з 2014 не знають свого завтра.
Що буде, якщо втечу? Невідомо. Але представити життя в мирній Європі легше. Досвід миру ми вже маємо.
Наше уявлення про майбутнє дуже часто керує нами і нашими рішеннями. І ми дуже боїмося не бачити майбутнього. Водночас це уявлення народжується з нашого досвіду, максимум з прочитаних/почутих історій.
Вам не здається моторошним будувати життя в нових реаліях, базуючись на досвіді, який не релевантний та вибіркових історіях чужих, часто не знайомих людей. Тобто ми все одно діємо в умовах невизначеності, але запевнюємо себе, що це рівно навпаки.
Знаєте, я часто задумувалась чи бачать котики майбутнє. Чи здатні ще хтось крім людей уявляти майбутнє, керуватись ним, прямувати до нього? Чи це насправді важливо?
---------
Колись давно війна ввірвалась у мій дім, моє життя, мою свідомість. Увірвалась і рознесла все вдрузки. Я мріяла про сім'ю, підбирала ім'я сину, набиралась хоробрості розпочати власну справу. Весною 2014 мого майбутнього не стало. Я не встигла це усвідомити. Лише десь через рік, коли я знайшла сили зупинити маховик діяльності та озирнутись. Я побачила вже зітлілі останки так клопітливо збудованого майбутнього. Кілька років моїм майбутнім був пустий припалий пилом скляний шар. З часом, я знову наповнила його предметами та подіями. А потім о 04:35 відомої дати я поховала цей шар на городі. Бо мертвих треба ховати.
Але це не налякало мене. Досвід допоміг. Я не витрачала час і зусилля на порятунок того, чого вже немає.
То як жити без майбутнього? Нам? Не котикам?
Не знаю.
Яким буде завтра? Я не знаю.
Чи бачу я своє майбутнє? Ні.
Чи можна жити не уявляючи свого майбутнього? Так.
Чи можна жити щасливо і наповнено поховавши свою скляну кулю? Так.
Я не уявляю своє майбутнє. Я усвідомила це, так само як і дівчата, про яких писала на початку. Але ще я зрозуміла, що мене це не турбує і не відбирає енергію.
Я не уявляю своє майбутнє. Я його планую.
Я маю тривожний чемоданчик і пару тривожних баулів. Я спланувала, що і як робитиму, якщо на Чернігівщину вторгнуться, якщо доведеться лишатись, якщо доведеться тікати. Я створила щопіврічні й щорічні ритуали/задачі, які дозволяють бути в готовності. Я спланувала, що робитиму, якщо загине мій чоловік на фронті. І спланувала власне посмертя. А ще я знаю куди вкладу кошти, якщо виграю в лотерею і маю концепції на кілька бізнесів. А ще я планую своє завтра, наступний тиждень і навіть місяць. Побутові справи, навчання, проєкти, волонтерство, своє долучення у війні. Ми не здатні контролювати світ, але ми можемо контролювати власні дії у цьому мінливому світі.
Мені, як і всім важко мріяти. Але оцінити свої сили та можливості й спланувати, якийсь відрізок часу я можу. Бо я планую свої дії, а не весь всесвіт. Я знаю, що ситуація може змінитись, але я приймаю це і готова змінити плани. А зранку встати й продовжити іти до запланованих результатів. Бо це те, що я насправді можу контролювати: свої дії та рішення в невизначеному і невідворотному майбутньому.
Від того, що ми не здатні бачити майбутнє, воно не перестає бути. Поки ми живі, майбутнє можливо. Поки ми живі та боремось, можливе все.
Завтра не передбачуване. Але воно існує. Будьте в ньому.
