Звати мене Єлизавета, я людина, яка відмовилась від "спрощеного квитка" — життя за кордоном та обрала повернутись у рідне місто у віці 17 років на навчання. Проте, усе склалось, не як хотілось.
Повномасштабне вторгнення змінило багато аспектів життя кожного українця, моє в тому числі. На той час я була впевнена у веселому студентському житті, але ще не знала, наскільки все буде складніше. Після пережитої окупації родина вирішила поїхати в Німеччину. Я багато допомагаю в процесі влаштування нового життя, тим самим заслуговую довіру від мами та розуміння, що вже подорослішала. Точніше — мені довелось подорослішати.
Моє навчання, планувалось очним і я вирішую повертатись. Тут і з’являються перші думки: "що буде далі?" Навчання онлайн, розумію, що сидіти вдома та навчатись немає можливості, вирішую влаштуватись на роботу. В 17 років неофіційна робота, де згодом здобула посаду управительки та дуже швидко вигоріла від кількості обов’язків, які не притаманні посаді та думок чи правильно я все роблю. Тут починається найскладніше та найцікавіше — пошук себе.
Знову поїздка за кордон (цього разу на роботу); остаточне розуміння, наскільки сильно люблю Чернігів (і чергове повернення); перші апатичні стани; нервові зриви; абсолютна відсутність розуміння подальших дій; отримання запрошення повернутись на минулу посаду. Наслідок — апатичний стан зникає; знайомлюсь із цікавими людьми (з деякими починаю ближче спілкуватись); знаходжу нове хобі (яке надалі сильно пов’язує з компанією); відмовляюсь від алкоголю.
І все, ніби добре, але знову нервовий зрив. Остаточне рішення покинути нове-старе місце роботи та повна зміна виду діяльності. Апатія стає постійним супутником життя, відчуття самотності, навіть серед людей, із ким було добре. Агресія на близьких, знову думки про майбутнє, що буде далі та для чого я живу. І пік — відчуття, що це кінець, майбутнього немає, не може бути.
Мене рятують близькі люди, без перебільшення. Знову змінюю роботу та пропадаю на ній. Зменшую спілкування з усіма та обираю шлях, який не робить ситуацію краще. Мовчу про свій стан і майже нікому не розповідаю, наскільки все погано. Ще більше замикаюсь. На емоціях розповідаю про ситуацію та чую неочікуване — ніхто мене не звинувачує, усі все розуміють. Усвідомлюю, що всі мої проблеми можна вирішити розмовою.
Зараз мені, усього 19. У моєму житті присутні дуже класні люди, я проживаю купу позитивних емоцій і паралельно вчусь жити з тривожністю, страхом майбутнього, апатією до всього та особистими проблемами.
Життя ніколи не буде простим і завжди будуть злети й падіння. Тут ніколи не можна бути впевненою в майбутньому. І це саме мій вибір. Як мені сказали: "ти ще знатно наїсись лайна за свій вибір". Тому завжди треба хапати світлу думку, про те, що я не одна така, хто не знає, що далі робити. Головне — і далі продовжувати рухатись. Найголовніше — не боятись просити допомоги. Вона всім нам потрібна.
