Часи змінюються, але питання існування проституції залишається гострим і дискусійним. А колись проституція була невід’ємною складовою суспільного життя нашого міста. Чи було це явище офіційно легалізоване? Де знаходилися будинки терпимості? Хто надавав ці послуги? Про це в рубриці «Чернігів минулих століть» нашим читачам розповідає історик і краєзнавець Данило Рига.
Офіційне визнання «найдавнішої професії»
Що стосується легального визнання проституції, то широкого поширення вона набула ще в часи Стародавньої Греції та Стародавнього Рима. Цей вид заробітку та дозвілля був популярний і у період Середньовіччя. Причому в деяких містах і місцевостях він набув характеру цехового ремесла. Середньовічний бордель, як правило, розташовувався в державному будинку і перебував під опікою міської влади. Тим часом середньовічний режим терпимості щодо проституції зустрів суворий осуд у період Реформації.
У 1560 р. у Парижі відбувся «хрестовий похід» на проституцію: поліція руйнувала будинки розпусти, конфісковувала їх майно, виганяла повій з міста, карала їх, таврувала.
Втім, не зважаючи на осуд і переслідування в період Реформації, заборонні тенденції у законодавстві західноєвропейських держав XVII-XVIII ст., каральні заходи щодо повій, а також поширення венеричних захворювань, – кількість жінок, які торгували власним тілом, не зменшувалася.
Оскільки викорінити проституцію не вдавалося, держава і церква поступово перейшли до її регламентації, і до кінця середньовіччя в більшості європейських міст вона була легалізована.
За наказом Миколи II у 1844 році проституцію легалізували на теренах усієї російської імперії. Не через прихильність імператора до повій. Просто стало очевидним, що репресивні заходи це явище не подолають.
Не ближче, ніж за 300 метрів до навчальних закладів
У 1844 році вийшли правила для тих, хто утримує будинки розпусти, і для самих повій. За регламентацією (так звались ті правила) право реєстрації повій цілком покладалось на поліцію. Бувало, на підставі недостовірної інформації незаміжні жінки отримували «жовтий квиток», тобто «посвідчення повії», а разом з ним – незаслужену ганебну репутацію.
У царській росії існували дві форми проституції: офіційно визнана легальна і таємна. Перша перебувала під контролем держави і підлягала обліку, друга мала самодіяльний характер.
За рівнем доходу і статусу в суспільстві також була певна ієрархія: вища (аристократична), середня (міщанська) і нижча (панельна). Самі ж повії ділились на «квиткових» (це ті, котрі перебували у будинках терпимості і мали свідоцтво - «жовтий квиток») і «бланкових» або одинаків – це бродячі, квартирні, котрі будували свій «бізнес» самостійно. Зокрема, у 1861 році було регламентовано місце розташування борделів – не ближче, ніж 150 сажнів (близько 300 м) від церков, училищ і шкіл.
Статистика зафіксувала і пряму залежність проституції від економічних чинників: проституція знижувалася зі скороченням безробіття, збільшенням норми заробітної плати та здешевленням предметів першої необхідності.
На будь-який смак і гаманець
В кінці XIX – початку XX ст. існувало три типи будинків розпусти: дорогі борделі з модними меблями, паркетними підлогами, дзеркальними стінами і стелями (інтер'єру відповідали і жінки, котрі призначалися заможним клієнтам), численні та різні за оздобленням і вартістю послуг будинкі для споживачів середнього класу (це дрібні чиновники, студенти, купецтво середньої руки, кадети і молодші офіцери) та убогі дешеві будинки для бідного люду (солдати, робочі та інші).
Будь-які послуги – будь то сексуальні або покупка курки оплачувалися грошима, відповідно, знаючи ціни, ми можемо сказати, що було дорого, а що ні.
Після введення золотого курсу рубля у 1897 році фунт (400 г) житнього хліба коштував 3 коп., білого – 10 коп.; фунт м'яса – 13 коп.; 100 яєць – 2,8 руб. Як завжди десь щось було дорожче, десь – дешевше.
Оклади наприкінці ХIХ століття становили: у молодших офіцерів – 35 рублів, у вчителів – 25, у фельдшера – 40, у фабрично-заводського робочого (в середньому) – 16 руб. на місяць.
Плата за сексуальні послуги теж істотно різнилась. Наприклад, у фешенебельних закладах Москви і Санкт-Петербурга з відвідувача стягували 3-5 рублів за сеанс, 5-15 руб. - за ніч і 10-25 руб. за обслуговування клієнта на дому. В провінції відповідні показники дорівнювали 1-3 руб., 1-5 руб., 3-10 руб.
Набагато скромнішою була плата в «середніх» будинках розпусти: від 1-2 руб. «за годину», до 3-7 руб. за виїзд, в провінції: від 0,5 руб. до 5 руб. У дешевих публічних будинках мегаполісів і периферії за разове відвідування повії брали від 20 до 50 коп. Тут на заробіток впливала кількість, а не якість. У передсвяткові та святкові дні наплив клієнтів досягав піку. Інфляції на перераховані послуги не було, починаючи з 70-х рр. ХIХ ст.
Суспільство та влада намагалися якось регламентувати цю сферу. З цієї причини Сенат 23 лютого 1892 року видав відповідне розпорядження. «Жовтий квиток» отримували тільки ті повії, котрі жили та працювали безпосередньо у борделях. Перестати вважатися повією і звільнитися від нагляду поліції було можливо лише у чотирьох випадках: 1. Після досягнення певного віку. 2. У разі заміжжя. 3. За власним бажанням, але лише після тривалої перевірки з боку поліції. 4. За «поручительством» поважної і благонадійної людини.
Будинки «розпусти» у Чернігові
Є відомості, що в 1865 році у нашому губернському центрі працювали 18 офіційних повій, щодо яких здійснювався медичний контроль. А от скільки у місті було будинків розпусти – невідомо.
У 1872 році у Чернігові діяли два офіційно зареєстровані борделі. Архівні документи донесли до нас навіть імена та прізвища утримувачів обох борделів і повій, що там працювали. Один з них розміщувався у будинку Шарого (у так званих Землянках) неподалік від Воскресенської церкви. У ньому працювали 3 повії.
У другому будинку розпусти до послуг клієнтів було удвічі більше жінок. З матеріалів засідань Чернігівської міської думи можна зробити висновок, що цей «заклад» знаходився у самому центрі міста на вулиці Шосейній.
Крім повій, які жили у борделях під наглядом утримувачів, були ще й самозайняті особи. Їх було значно більше. Ті з них, котрі мали власне житло, приймали клієнтів у своїх домівках. Безквартирні працювали там, де доведеться. Саме ця категорія викликала особливе занепокоєння поліції та санітарного лікаря, в обов’язки якого входив медичний контроль за станом здоров’я «жриць кохання». У 1898 році у Чернігові офіційно діяли вже 4 борделя.
Один ймовірний «заклад» розташовувався в мікрорайоні Лісковиця, а свою назву – Будинок з ляльками - отримав через скульптурки жіночих голівок над вікнами. Старожили розповідають, що у власника будинку – дворянина Чирьева – була красуня дочка, яка померла дуже молодою, тому нібито скорботний батько так вирішив увічнити її пам'ять.
«Будинок з ляльками» – цікава старовинна будівля, яку можемо побачити і в наші дні. І що цікаво: на карнизах вікон, що виходять у двір, ніяких жіночих голівок немає. Можливо, саме тут функціонував один із чернігівських будинків терпимості, і що будівля була побудована саме для таких цілей. Саме на цю думку наводять ці німфи над віконцями! В особняку було електричне освітлення, що для Чернігова XIX століття було рідкістю. Публічні будинки офіційно існували аж до подій жовтня 1917 року. Після Жовтневої революції саме в цій будівлі діяв молодіжний комсомольський клуб.
Зустріч з повією сто років тому
Але навіть у роки НЕПу одним із способів відпочинку у городян була зустріч з повією. Після революцій з легальною проституцією було покінчено. Ставлення до проституції у 1920-х рр. було досить негативним та категоричним.
Для того, аби припинити поширення проституції та зменшити кількість охочих скористатись послугами повій, профспілки влаштовували усні та письмові агітаційні кампанії. Проституцію зображували як деструктивне суспільне явище. Однак слід враховувати, що навіть серед членів профспілок були ті, хто вдень пропагував одні ідеї, а вночі таємно відвідував будинки розпусти. Для боротьби з проституцією була створена спеціальна комісія при губернському виконавчому комітетові.
Повій направляли на добровільне та примусове лікування до місцевих лікарень, а керівників «домів терпимості» притягували до судової відповідальності. Незважаючи на всі ці заходи, чисельність повій та їх клієнтів не зменшувалася. Повії працювали або у підпільних закладах, або самі на свій страх і ризик. Відтак «кохання за гроші» чоловіки Чернігова знаходили кількома способами. Найпоширеніший - це звернення до підпільних будинків, які за радянської влади називали «будинками розпусти» Точна кількість таких закладів у нашому місті невідома.
Власне, будинки розпусти облаштовували у приватних оселях. Кількість повій у них була невеликою – від двох до п'яти. Як правило, вони працювали по вихідних. У типовому будинку розпусти лунала музика, клієнти грали в азартні ігри. Тому часто їх викривали після скарг сусідів. Затримували не лише повій, а й клієнтів, і вони несли за це покарання. Повіями часто ставали були безпритульні, вихованці місцевих дитбудинків, біженці чи служниці, вдови без постійного місця роботи. Вони прагнули прогодувати себе або своїх рідних…
Будинки розпусти відвідували практично всі категорії городян. Більше третини клієнтів складали робітники та службовці. Нерідко клієнтів будинків розпусти звинувачували і у «попойках» (відпочинку з самогоном).
На початку 1920-х рр., враховуючи нестабільну грошову ситуацію, платили тим, чого найбільше потребували повії, – продуктами харчування, милом. У другій половині 1920-х рр. внаслідок стабілізації валюти основною платою знову стали гроші.
Отже, ми торкнулися доволі делікатної сфери життя чернігівців у минулому. Чи продовжує існували це ганебне явище в наш час? Авжеж. Але це зовсім інша тема для дослідження.
