В останні роки існування СРСР Чернігів жив досить спокійним розміреним життям, однак його мешканці вже відчували економічний спад та стали підозрювати, що партія «веде не туди». Порожній холодильник хвилював куди більше, ніж телевізор з обіцянками «світлого майбутнього», невдоволення людей та вимоги реальних змін лунали не лише в повсякденних розмовах, а й на сторінках місцевих газет. Що переживали чернігівці в переддень та на початку відновлення Незалежності України, чим запам’ятався той час, ‒ далі в нашому короткому історичному нарисі.
«Прожектор перебудови»: нові надії та розчарування»
Довгі черги, нестача продуктів і промислових товарів – типова картина Чернігова та інших міст 1980-х – початку 1990-х років. До цього призвели екстенсивний розвиток економіки, пріоритет важкої та оборонної промисловості над виробництвом товарів народного споживання. Зменшився потік «нафтодоларів», за рахунок яких СРСР покривав дефіцит імпортними товарами та латав інші «дірки» своєї проблемної економіки.
У тогочасному лексиконі звичним був набір слів, як-от: «блат», «товари з-під поли», «фарцовка», «що викинули?» або «за мною будете!» (в черзі). Продукти та речі діставали через знайомих в магазинах, на торговельних базах або у фарцовщиків – нелегальних підприємців. В останніх можна було придбати якісний імпортний одяг, косметику, магнітоли, книги, вінілові платівки, аудіокасети та інше. Щоправда, коштували ці речі в 2-3 рази дорожче ніж тоді, коли їх «викидали» в офіційний продаж. Тому чернігівці їздили за знаменитою ковбасою «по 2.20» та іншим дефіцитом до Києва або й ближче – до Прип’яті, потім – Славутича. Міста-супутники Чорнобильської АЕС забезпечувалися не гірше столичних міст. Звичною справою для чернігівців було поїхати в Гомель до «цирку». Продукти, одяг та інші товари там коштували дешевше, їх не бракувало в торговій мережі.
Додаткову напругу в суспільстві створила горбачовська «антиалкогольна кампанія» 1985–1987 рр. Пити менше не стали, але отримали підпільне самогоноваріння, спекуляцію алкоголем та втрати для кульгаючої радянської економіки. Горілка тоді стала «другою валютою». Лише в 1991 р. в Чернігові відкрили фірмовий магазин лікеро-горілчаного заводу, а остаточно норми «сухого закону» скасували в 1994 р. Спиртне дозволили продавати до 21:00 год, а в закладах громадського харчування – до 23:00 (раніше було – до 19:00).
Першим серйозним свідченням про кризу радянського ладу стала катастрофа на ЧАЕС. Політичне керівництво, всупереч лозунгу про гласність, приховало відомості про масштаби аварії, небезпеку для здоров’я та життя людей. Місцеві партайгенносе (партійні боси – Ред.) вивели тисячі мешканців Києва, Чернігова та інших міст України на першотравневу демонстрацію.
Наступний «дзвіночок» – альтернативні вибори депутатів до Верховної Ради СРСР 1989 р., на яких перший секретар Чернігівського обкому компартії Леонід Палажченко програв голові правління колгоспу «Жовтень». Хоча на той момент в області було зроблено й чимало корисних справ: у Чернігові з’явилися підземні пішохідні переходи, пішохідний міст через Десну, відкрито автомобільний міст через біля Шестовиці, музей «Слова о полку Ігоревім» у Новгороді-Сіверському тощо.
А далі – історія з «царським полюванням» у Менському районі, «Ковбасна революція» січня 1990 р. Дефіцітні копченості в багажнику «Волги» та зухвала поведінка облвиконкомівського чиновника були останніми краплями, що переповнили чашу терпіння людей. Після цих подій Л. Палажченко подав прохання про звільнення, яке задовольнив пленум Чернігівського обкому компартії 13 січня 1990 р. Вважається, що відставка його та ще кількох впливових осіб була лише засобом «випустити пару» народного невдоволення владою. Завдяки цьому номенклатура зберегла панівне становище в області.
Цікаво, що впродовж наступних кількох днів після мітингів в магазинах Чернігова та області раптом з’явилися дефіцитні товари в значних обсягах. Наприклад, 16 січня лише одного взуття продали на 900 тис. рублів. У продаж надійшла і ковбаса - як своєрідний показник «розвинутої економіки». Але народ такий хід не оцінив. Скоріше навпаки – намагання влади відволікти увагу громадськості від політичних проблем ще більше дискредитувало її в очах людей.
Чернігів ‒ не поза політикою
Наступні ‒ 1990 та 1991 рр. пройшли в Чернігові під знаком мітингів «за» і «проти» збереження радянського ладу, за наповнення порожніх полиць магазинів, проти корупції, бюрократії та на підтримку незалежності України. Подібні гасла лунали під час зібрання на Валу до річниці «ковбасної революції» 6 січня 1991 р., організованого Чернігівською крайовою організацією Народного руху України. До резолюції мітингу включили вимоги посилити контроль за діяльністю закладів торгівельної мережі та за вивезенням товарів за кордон.
Політично активним був березень 1991 р., коли М. Горбачов оголосив референдум щодо збереження СРСР у форматі оновленої федерації. Під час мітингу на Красній площі 13 березня відбулися легкі сутички між прихильниками збереження СРСР та молодими людьми, які агітували проти нового союзного договору. Референдум пройшов мирно, ‒ понад 90 % громадян по Чернігівському округу проголосували «за» Україну у складі Союзу суверенних держав. Подальші мітинги та страйки збиралися в квітні у відповідь на підвищенням цін.
В Чернігові почали з’являтися різноманітні організації, товариства та деякі персонажі, які потім асоціюватимуться з «буремними дев’яностими». Це ‒ «Свідки Єгови», баптисти, кришнаїти, сутенери, рекетири, перші «бомжі», а також безробітні, які ставали на «біржу праці». Стабільним залишався попит на різних екстрасенсів та всіляких «нострадамусів». Хоча Кашпіровський уже втрачав популярність, справа його «жила» - газети рясніли повідомленнями про «народних цілителів», які гастролювали з сеансами в Чернігові, зокрема в Літньому театрі.
Були й інші цікаві події, наприклад виступ «Братів Гадюкіних» в Палаці хіміків, концерти зірок естради. Також народ поволі підсідав на «мильні опери» типу «Рабиня Ізаура», «Багаті теж плачуть», «Санта Барбара», знайомився із зарубіжними «кінохітами» з одноголосим перекладом у відеосалонах.
Серпень 1991 р. спричинив новий сплеск активності в суспільстві, пов'язаний із відновленням незалежності України. 24 серпня Чернігів зустрів дещо розгублено, без великих зібрань. Але вже наступного дня з ініціативи Руху на Красній площі зібрався багатотисячний мітинг, на якому, окрім, обурення та недовіри владі, було поставлене питання про розпуск осередків компартії та націоналізацію її майна. 27 серпня партійні діячі почали звільняти робочі кабінети в стінах нинішньої обласної ради, вивозячи не лише особисті речі, а й документи. Так само, за спогадами очевидців, були спритно почищені від обкомівські гаражі від будматеріалів та іншого майна.
30 серпня діяльність компартії офіційно заборонили в Україні, 4 вересня над будівлею міськради замайорів національний прапор. Восени в колишніх приміщеннях обкому розмістилися медичне училище (сьогодні ‒ коледж), Деснянський районний та обласний суди. В гаражах розташувалася станція швидкої допомоги. Незвичним для містян став «червоний день календаря» 7 листопада. Вперше за багато років не перекривали рух транспорту. Лише кількасот людей зібралося на площі під червоними прапорами. 1 грудня чернігівці голосували за незалежність на всеукраїнському референдумі та обирали першого Президента України.
Про талони, «човників» та туристів-бізнесменів
«Дерев’яні рублі», талони та шалена інфляція, ‒ саме з цим асоціюються спогади людей про ті непрості часи. «Соціалістичне будівництво» завершувалося так само, як і починалося, хронічною нестачею всього необхідного.
Одним з перших ударів по населенню країни стала грошова реформа, про яку оголосили ввечері 22 січня 1990 р. Щоб зупинити інфляцію та тіньовий обіг, указом Горбачова з 23 січня в СРСР вилучалися купюри номіналами 50 та 100 руб. Впродовж наступних 3 днів (саме скільки відводилося на процедуру) банківські відділення Чернігова потрапили у справжню облогу. Офіційно повідомлялося, що вжиті заходи добре пошарпали тіньову економіку, а по факту – простих громадян. В чергах люди пили корвалол, поряд чергували бригади «швидкої допомоги». Бо здебільшого там стояли пенсіонери, люди з інвалідністю, які відкладали гроші на старість, чорний день і ризикували за підсумками «реформи» залишитись ні з чим.
В листопаді 1990 р. уряд ввів картки, талони на продукти харчування й одяг. Цим влада намагалася унормувати споживання товарів першої необхідності (мила, миючих засобів, цукру, шкарпеток та ін.). Купони видавали на суму офіційної зарплати або пенсії. Без них товар не відпускався в магазинах. Продуктовий тримісячний «пайок», що видавався за талонами, включав: олія – 500 г, макарони – 800 г, крупи – 2,5 кг, горілка та вина – по 2 пляшки. Звісно, їстівні запаси можна було придбати й на ринку, але набагато дорожче (наприклад, м’ясо в магазині коштувало десь 2 руб., на базарі – 10 руб.). Тому чернігівці активніше почали займатися городами, дачами, тримати курей тощо.
Зарплати містян в 1991 руб. через інфляцію змінювалися кілька разів – від 308 руб. на початку року до 839 руб. до листопада.
Ціни теж росли, незважаючи на повідомлення міліції про очищення ринків від спекулянтів. Базарне життя Чернігова крутилося навколо Центрального ринку, який мав чітку продуктову спеціалізацію, та «Ниви», де торгували промисловими товарами. Якщо ціни на продукти вже «кусалися», то на одяг і взуття вони стали просто захмарними. Наприклад, модні джинси-«варьонки» коштували майже місячну зарплатню – 400 руб.
В 1991 р. в дефіциті було практично все: шнурки, голки, леза для гоління, технічні запчастини і аж до автомобілів. Старші покоління водіїв, напевно, пам’ятають звичку знімати на ніч з машини «двірники», щоб вони не зникли до ранку. Звичайний день пересічного чернігівця починався і закінчувався «полюванням» за товарами навіть на шкоду робочому часу. Місце в черзі за дефіцитом, який «викидали» раптово, займали вночі або з вечора. Вигрібалося все підряд – про запас, на виріст дітям тощо.
Додатковий ажіотаж викликало анонсоване урядом підвищення цін в 3 або 5 разів у квітні 1991 р. Чернігівські газети рясніли репортажами про «битви за товар» у «Дитячому світі» та ТЦ «Дружба» (сучасний – «ЦУМ»). І не дай Бог, якщо він закінчувався: розлючені довгим стоянням в черзі покупці брали в облогу магазини з впевненістю, що продавці приховали дефіцитні речі. Ситуації не могли зарадити й наряди міліції. Активними учасниками цих «баталій» згадані переважно жінки. Бо радянська черга – це світ жінок, які були головними «добувачками» в сім’ї. Чоловіки стояли за дефіцитом, передусім через фізичну неможливість дружин бути в кількох чергах одночасно. Працівники торгівлі теж відкладали речі для себе, «потрібних людей» або з метою реалізації втридорога. Викривальні статті про ці факти виходили постійно.
Бували й курйози: якось у продаж надійшла партія імпортного лакованого взуття з помірною ціною, але з дивним написом на кшталт «for cold man». Народ вирішив, що то спеціально для мешканців холодних широт. Справжнє призначення тих черевиків зрозуміли лише тоді, коли вони розлізлися в перший же дощик. Об’єктами «полювання» були й радянські прапори, вимпели і транспаранти, з яких шили сукні, простирадла чи штори.
Звичним явищем давно стали «несуни» та крадіжки на підприємствах. Наприклад, ‒ на м’ясокомбінатах, бо м’ясо теж перетворилося на дефіцит. «Нормою» вважалося винести навіть 15-20 кг. Крали всі: від робітників до керівників. Серед чернігівців потім ходили цілі історії про те, як проносили шматки м’яса, печінку під пальто, дурили охорону, міліцію. За статистикою вересня 1991 р., відділ охорони при УВС міста затримав 922 розкрадачів «соціалістичної власності».
Ударна праця була не в «фаворі». Люди шукали інші способи заробити або масово їхали за кордон. Популярності набув «московський» та «польський» туризм з чітко вираженим «продай – придбай» і навпаки. «Довгий, зелений та пахне ковбасою», – відповідь на цю загадку про поїзд «Чернігів – Москва» знали всі. Його пасажири везли до столиці майже колишнього СРСР скуплені задешево продукти з метою подальшого перепродажу. З огляду на розмах проблеми, міськвиконком видав розпорядження, що встановлювали норми вивезення харчів за межу міста, а «московський» поїзд перевіряли посилені загони міліції.
Активно йшла торгівля з «братньою» Польщею. «Туристи» з Чернігова і не лише везли горілку, консерви, слюсарні інструменти, праски та всякий дріб’язок. На зворотньому шляху набирали дефіцитні мило, миючі засоби тощо. Серед «подорожуючих» були й партійні чиновники, працівники державних органів, підприємств, установ та організацій. Причому керівники на заводах чи торгових базах виступали організаторами цих «закордонних екскурсій», теж непогано маючи на цьому. Автори викривальних матеріалів в газетах ставили питання і про порушення трудового законодавства, наводили факти про фіктивні лікарняні та відгули, за рахунок яких їздили «туристи».
Замість післямови
В такій круговерті добігав кінця 1991 рік. Перед Новим роком з магазинів зник цукор, а в м’ясному павільйоні Центрального ринку вже «туристи» з Москви та Санкт-Петербурга хотіли вимести свинину та яловичину, щоб чернігівці взагалі залишилися на свята ні з чим.
Ще одним шокуючим сюрпризом «під ялинку» стала історія з ощадкнижками «Сбербанка СССР». З його ліквідацією 24 грудня 1991 р. мільйони громадян втратили свої заощадження. Чимало людей пенсійного віку вірили владі. Вона заохочувала через створений нею дефіцит товарів складати зароблені гроші саме на «сберкнижки», – на квартиру, машину, меблеві гарнітури, для дітей, онуків тощо. А коли в системі пішов конкретний збій, – поради друзів і вмовляння близьких зняти свої «кровні» часто були марною справою. Невигадана історія – гарна знайома автора цих рядків встигла забрати гроші з книжок своєї родини на купівлю меблів, техніки та інших предметів побуту для нового будинку. Через це мала скандал з батьками. Все вляглося лише після того, як «згоріли» гроші старших членів родини. Переживання за втраченими вкладами вартували комусь здоров’я, комусь - життя, а отримувана в 2007–2008 рр. т. зв. «юліна тисяча» була слабенькою втіхою.
Представники переважно старшого покоління звинувачували в розрусі «зрадників» в компартії, міфічних «западенців-націоналістів», США й весь західний світ, які нібито цілеспрямовано «валили» СРСР. Але забували про головне – на картки та пайки спиралося все постачання в Союзі впродовж його існування. Їжа була зручним інструментом тиску та контролю тоталітарної держави за своїми громадянами. Але прогодувати всіх система не могла, та й люди хотіли «світлого майбутнього» вже сьогодні, а не колись. Тому й обрали тернистий шлях до свободи, яким Україна, незважаючи на здобутки та втрати, йде вже 33 рік поспіль.
