Інна Фесенко народилась на Донбасі. У рідному Луганську пройшла шлях в медицині від санітарки до очільниці департаменту ОДА. 2014-й рік вніс корективи: до 2019-го довелось навіть взяти участь у бойових діях. Доля занесла її до Києва та згодом - до Чернігова. Наше місто стало її другою домівкою, і нині Інна Фесенко очолює районну лікарню. Про її шлях у професії, важкі часи війни та роботу лікарні говоримо з нею у цьому інтервʼю.
«ПАМ’ЯТАЮ З ДИТИНСТВА, ЯК У ЛУГАНСЬК З РОСТОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ПРИЇЗДИЛИ ЦІЛІ АВТОБУСИ ЛЮДЕЙ, СКУПОВУВАЛИ ЦУКЕРКИ І КОВБАСУ»
- Давайте почнемо трохи з Вашої особистої історії. Де народилися, чому вирішили пов’язати своє життя з медициною, де навчалися?
- Народилася в Луганській області, там же і навчалась. Медицину я вибрала, мабуть, рочків з п’яти, бо “лікувала” сусідських дітей. Тому вибір медичного університету був закладений вже з дитинства. До речі, в моїй сім’ї немає медиків, і я перша, хто став лікарем. Поступала ще у Ворошиловградський медичний інститут, а закінчила вже Луганський медичний університет. На моєму прикладі можна бачити зміни в нашому суспільстві, як мінялися назви міст, підприємств, установ.
- Давайте згадаємо юність, молодість, Ворошиловград. Як люди жили там, які настрої були в суспільстві після розпаду СРСР, чи хотіли назад? Що ви спостерігали навколо?
- Дитинство, юність, мабуть, як у всіх тоді, було цікавим, тому що ми були діти, все нас влаштовувало, ми не замислювалися, що чогось нам не вистачає - харчів якихось чи одягу. Це зараз ми вже розуміємо, що реально цього не було, але тоді було «як у всіх».
Розпад Радянського Союзу в 1991-му році – це якраз навчання в медичному університеті, зміна паспортів на українські, і це я добре пам’ятаю. Ми навіть не замислювалися, що Україна може бути залежною від чогось. Враховуючи те, що поруч був кордон і така держава, з нами багато навчалося людей з Росії, але навіть думок не було, що щось може бути по-іншому, що це буде не Україна. Оскільки це промисловий регіон, у нас дуже багато шахт, дуже багато заводів, виробництва різні, то реально дуже багато роботи всюди було. Потім це почало руйнуватися, люди виїжджали за кордон, виїжджали працювати в інші держави, включаючи і сусідню, на жаль. Мабуть, з цим пов’язані якісь настрої та зміни, які ми отримали на сьогодні.
- Дефіцит у вас був, як і скрізь?
- Слово таке я пам’ятаю, але щоб це відчувалося на мені, то ні. Я добре пам’ятаю з дитинства, як до нас в Луганськ з Ростовської області приїздили цілі автобуси людей, і вони стояли в чергах, і скуповували всі цукерки і всю ковбасу.
З цього можна зробити висновок, що дійсно в нас забезпечення було краще. Шахтарі завжди отримували зарплату більшу, ніж десь в Україні, тому у нас і ювелірні магазини були, їх багато дуже було. Жінки ходили завжди в прикрасах - це було так заведено, бо чоловік отримував кошти більші, ніж у когось. Але різні люди були, працювали і лікарями, і вчителями, в яких була і звичайна зарплата. Але дійсно, мабуть, забезпечення регіону було інше.
ЯК ІНТЕРН ОТРИМУВАЛА ЗАРПЛАТУ ЧЕПЧИКАМИ ТА ПЕЛЮШКАМИ ДИТЯЧИМИ, ГОРІЛКОЮ, КОВБАСОЮ
- Як складалася Ваша кар’єра після навчання, як робили перші кроки в медицині?
- Закінчила інтернатуру, і на той момент вже мала дитина в мене була. Почала проходити інтернатуру з акушерства та гінекології, навчалася в акушерській групі. Тоді ще був такий розподіл, що ми навчалися на шостому курсі в профільних групах, залежно від спеціальності, яку обрали. Але зрозуміла, що то не моє, і перевелась на терапію в інтернатурі, закінчила, дуже було цікаво тоді працювати. Зарплату нам давали тим, що виробляло місцеве виробництво. Наприклад, у мене як лікаря-інтерна колись зарплата була чепчиками та пелюшками дитячими. В нас була фабрика трикотажна поруч, і тому видали так зарплату. Також видавали і горілкою, і ковбасою. Я це все добре пам’ятаю.
- Був такий період. А потім хочеш - продавай або міняй.
- Було важко: або продавай, або випивай, або їж. Було таке. Потім довго працювала лікарем в терапії, потім була і приватна медицина, дуже важко було із зарплатою. Якщо ти молода людина, і ви - молода сім’я, ти розумієш, що треба заробляти якісь кошти. Тоді почала розвиватися в Луганську приватна медицина, велика клініка відкрилась, і я працювала там. Це теж такий досвід цікавий, коли я з приватної клініки прийшла в державну медицину головним лікарем. Я думаю, цей досвід був дуже корисний, я підійшла до процесу одразу з точки зору хазяїна: тобто ти бюджет і економіку підприємства знаєш, ти вже не ставишся до підприємства, як до чогось чужого. Ти вже знаєш, як заробляються ці кошти, на що вони витрачаються, тому що ти це пройшов. Я працювала в приватній медицині сім років, вивчилася на лікаря гастроентеролога-ендоскопіста, я була завідувачкою поліклініки, тому знала, як це - заробляти кошти та як робити їх розподіл.
- То Ви медицину не те, що з середини знаєте, Ви всю її пройшли, починаючи з інтернатури і до теперішньої посади.
- Я медицину почала з санітарки. В перший рік не поступила до медичного університету, і батьки сказали, щоб йшла працювати, щоб я зрозуміла, що це таке. В Луганській дитячій обласній лікарні я санітарочкою працювала рік.
- Чи був якийсь момент, що Ви пошкодували, що пішли в медицину?
- Жодного разу! Жодної секунди не було! Це моє! я знаю, що це моє. Я це люблю і навіть не уявляю, ким би могла бути ще.
«МИ З СІМ’ЄЮ НІКОЛИ НЕ ГОЛОСУВАЛИ ЗА ЯНУКОВИЧА, ЙОГО БІОГРАФІЯ НАС З САМОГО ПОЧАТКУ НЕ ВЛАШТОВУВАЛА»
- З нашої сучасної історії перший такий виклик серйозний - це Майдан 2004-го року. Що у Вас в регіоні відбувалося в той момент?
- 2004 рік, якраз листопад, і це було 10-річчя після мого закінчення університету. І ми всі, однокурсники, збиралися у нас в Луганському медуніверситеті. Я пам’ятаю, як приїхали наші друзі з Черкас, і ми бачимо по телебаченню, що така ситуація, Майдан, і у них паніка починалась, бо такі різні регіони: вони - за одне, ми - за друге. Але потім зібралися вже всі однокурсники, нас було багато, ми розмовляли з цього приводу, боятися їм було нема чого, бо ми були заодно.
- Це було штучне, якісь вкиди, начебто Україну ділять на якісь не рівнозначні регіони.
- Так, дуже багато штучного. Навіть зараз. Основну частину цієї дезінформації формують і формували сусіди наші. Половини того, що вони кажуть, не було. Так, є люди, звісно, пострадянські люди, радянські люди, які чомусь думали, що там буде краще.
- Люди, які звикли, що в Радянському Союзі Донбас був у шоколаді?
- Мабуть. Вони отримували зарплату, все будувалося, і їм здавалося, що воно повернеться і буде точно так.
- За ці 10 років до Майдану 2013-2014 року, яка була обстановка? Чи відчувалося, що йде накачка пропаганди, Янукович?
- Не можу сказати в силу своєї молодості, ні. Ми з сім’єю ніколи не голосували за Януковича, чомусь його біографія нас, молодих людей, з самого початку не влаштовувала.
- На момент 2014-го року яких висот у кар’єрі Ви досягли?
- Я в 2010-му році стала головним лікарем районного територіального медичного об’єднання. Це таке об’єднання, куди входила Центральна районна лікарня, Міська лікарня. Тоді ще й швидка допомога була в складі цього об’єднання. І в 2013-му я стала першим заступником директора Обласного департаменту охорони здоров’я. В 2014-му, коли мене застали ці події, я була держслужбовцем, першим заступником, виконувала обов’язки директора департаменту.
- Що тоді сталося? Як все починалося та коли Ви зрозуміли, що вже небезпечно там перебувати?
- Це було, мабуть, в березні ще, коли ми йшли на роботу в держадміністрацію, на будівлі міг висіти російський прапор. Ти не знав, заходити тобі туди чи ні. Потім його міняли, вішали прапор український. Отак пару днів ми ходили, не знали, що нам робити, а потім нам в один день заборонили вхід. Ми переїхали в наш підрозділ обласний, на станцію переливання крові. Там і знаходились, тому що були і звіти, і завдання, працювали наші лікарні.
- А хто заборонив? Хто там був, що за персонажі?
- А почали виставляти блокпости. Саме персонажі, бо ми не мали розуміння, хто це, що за люди. Потім нам заборонили навіть речі наші забирати звідти. А коли ти пересувався містом, за місто, стояли всюди блокпости з якихось людей, яких ти не знав. У мене був випадок, я коли працювала головним лікарем, а район був дуже великий, працював у нас в пункті швидкої допомоги фельдшер, якого ми звільнили, бо він порушував законодавство - брав у людей похилого віку паспорти і оформлював на них кредити. Звісно, ми його звільнили. Звісно, на нього кримінальне провадження відкрили. І в один прекрасний день я їду, а він стоїть з автоматом на блокпосту. В мене було відчуття, що зараз щось станеться. Пощастило, що нас не зупинили, він кудись там відвернувся, і я проїхала.
- То він Вас не побачив?
- Так. Потім я почала розуміти, хто там знаходиться: це люди, яких хтось образив, хтось щось, як йому здавалося, не додав. Ці люди отримали автомати в руки і стояли на блокпостах. Потім вони почали огляди і автомобіля, і паспортів, і все ти показував, могли довго тебе тримати на блокпосту. І ти вже навіть спілкуватися боявся з ними, бо вони озброєні.
Тоді вже під Металістом, це під Луганськом, йшли бої, дуже гучно було в місті, прилітало по місту. Ми виїхали за місто просто перепочити від тих вибухів, і більше туди не попали. Це було 17 липня 2014-го року. Ми виїхали, в чому були, слава Богу, хоч взяли документи. Там і залишилися десь до серпня.
- Тобто всі речі, все залишилось у Вашій квартирі в Луганську?
- Все залишилося. Ще ускладнювала ситуацію відсутність зв’язку. Не було ні інтернету, ні звичайного зв’язку, і ти не розумів, що взагалі навколо тебе коїться. Там, де ми перебували, було одне місце, куди ми виходили і ловили зв'язок. Якось ти додзвонювався до своїх і намагався зрозуміти, що взагалі робити.
- Чернігівці це пережили в 2022-му.
- Так. Ми тоді вже розуміли, що треба виїжджати взагалі, бо краще не буде. Бо 1,5 місяця ти сидиш і не знаєш взагалі, що відбувається. В тебе немає зарплати, казна ще в червні перестала працювати, то ніякі зарплати вже людям не перераховували, нічого.
- А адміністрація переїхала до Сєвєродонецька?
- До Старобельська спочатку. Це невелике містечко.
- А потім вже до Сєвєродонецька?
- Так. Сєвєродонецьк на той момент був окупований ще, його звільнили, здається, в кінці липня 2014-го року.
«У НАС БУВ ПОВНІСТЮ ОСНАЩЕНИЙ АВТОМОБІЛЬ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ, МИ ВИЇЖДЖАЛИ НА БЛОКПОСТИ, ВИВОЗИЛИ КОГОСЬ»
- Які були труднощі при релокації адміністрації, які виклики?
- По-перше, труднощі з житлом. Місто було не пристосоване до того, що практично всі обласні заклади, обласні структури передислокувалися. Знайти житло було дуже важко, його стільки не було там. Кожен заклад шукав собі приміщення, треба ж було перереєструвати юридичну особу, щоб людям зарплату платити, купувати, лікувати і так далі. Нас розселили, слава Богу, наші колеги надали житло, там декілька сімей жило. Потім ми зрозуміли, що це надовго, і почали в самому Сєвєродонецьку шукати житло й оселились.
Спочатку нам виділили в міській лікарні поверх, і ми всі там - наш департамент - і спали, і їли, і працювали. Нам видали комп’ютери, бо нічого ж не було, і ми почали працювати.
- Якщо не помиляюсь, Ви учасниця бойових дій? Розкажіть про це, де працювали, служили?
- З жовтня 2014-го року я почала працювати начальником сектору медичного забезпечення при головному управлінні міліції на той час. Я була помічником керівника - генерала міліції по нашій області - і начальником сектора медзабезпечення. На той час практично на всіх блокпостах, які були в зоні бойових дій, перебувала міліція - хлопці, дівчата. Всі жили в землянках, в окопах чергували, несли службу. Там були постійні обстріли. Це Щастя, Попасна, Золоте, це якраз Тошковка, де лінія зіткнення була. І наше завдання було - надавати медичну допомогу, тому мене атестували, я вдягла погони, зі мною їздили за бажанням і цивільні лікарі, медичні сестри.
У нас був автомобіль швидкої допомоги повністю оснащений, з ліками, із засобами реабілітації, з медичними виробами. Ми виїжджали на ці блокпости, вивозили когось, надавали допомогу там постійно. Це був дуже цікавий період. Тоді не здавалося, що він страшний, а зараз я думаю про те, скільки могло бути того, чого не хотілося б, що це був дуже великий ризик.
До речі, там у Щасті у нас стояв батальйон «Чернігів». Ми працювали та спілкувалися з Андрієм Михайловичем Жиденком (гендиректор Чернігівської обласної лікарні. – Прим.). Постійно хлопців переводили поранених, трошки у себе тримали і сюди за місцем проживання їх передавали, така от співпраця була.
- Ви вже знали, що доля Вас зведе?
- Так, вже, мабуть, тоді на горизонті воно було – місто Чернігів.
- Коли та за яких обставин довелося виїжджати з Сєвєродонецька?
- З Сєвєродонецька я виїхала в 2019 році. Просто звільнилася та переїхала в Київ.
- Там було небезпечно?
- На 2019-й рік – ні. Взагалі та територія була небезпечна, тому що це лінія зіткнення, але в Сєвєродонецьку досить тихо було в той період.
- Просто Ви ухвалили таке рішення?
- Так, я переїхала та почала працювати в Інституті раку завідувачкою поліклінікою. Дуже класний такий досвід. Я побачила, наскільки у нас потужна онкосистема, лікарі, які борються з онкологією, наскільки це серйозно. Не зрівняти ні з чим кваліфікацію лікарів саме в цьому напрямку. В 2020-му я перейшла працювати до МОЗ, але не дуже довго там пропрацювала, і вже потім переїхала до міста Чернігова.
«З ПЕРШИХ ДНІВ НЕ БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО Я ТУТ ЧУЖА, ЖОДНОГО ДНЯ»
- Як вас доля привела до нашого міста?
- Доля привела до Чернігова через співбесіду. Я дізналася, що молода жінка - губернатор проводить співбесіду. Я чогось гадала, що в мене такий досвід великий, і я можу бути корисною, бо вона збирала жіночу команду. На першій співбесіді ми довго розмовляли та зрозуміли, що я вже буду працювати тут.
- Які перші враження від міста, перші асоціації? Сподобалось чи ні?
- Перше, що мене вразило, - це краса міста. Особливість міста в тому, що ти одразу попадаєш в центр, в таку зелену його частину, де церкви, попадаєш в історію. Мені здається, що в кожному місті України ти завжди заїжджаєш з якихось промислових зон і їдеш в центр поступово, а тут ти попадаєш в стару казку, про яку колись десь чув. Наскільки це глибока історія, наскільки це гарно, ти все бачиш! І ще й працюєш в цьому центрі, в будівлі, де Михайло Коцюбинський працював! Мене це вразило, це було дуже приємно.
- А до районної лікарні як потрапили?
- 2021-й рік, змінився губернатор, я була радником, а патронатна служба теж змінюється разом зі зміною губернатора. Я переїжджаю знову до Києва. І вже в 2023-му році, коли місто трошки оговталось, я подалась на конкурс на цю посаду. Конкурс проходили я і Володимир Миколайович Чубич. Я підготувала презентацію, вивчила питання по цій лікарні. Я пам’ятала цю лікарню в 2021-му, коли був ковід, коли ми вакцинацію починали робити. По суті, систему охорони здоров’я в області я знала, лікарня на той момент була потужна.
- Як Вас прийняли в колективі, як налагоджували стосунки?
- Першим, з ким з першого дня сформувалися такі тісні стосунки, був медичний директор Володимир Миколайович Чубич. Він мені сказав: «Я одразу зрозумів, що Ви будете моїм керівником». На питання – чому? Він каже: «В мене мама Інна». І, знаєте, з перших днів в мене не було відчуття, що я тут чужа - жодного дня. Все з розумінням, з підходом, все спокійно. Почали потихеньку працювати, намітили цілі, що нам потрібно змінити, зробити.
- А як Ви себе оцінюєте - Ви строгий керівник чи лояльний?
- Я строгий керівник. Може, на жаль.
- Тобто, за роботу Ви спитаєте з кожного?
- Так. Але в мене є така риса: я ніколи свого не покину. Кожного лікаря, медичну сестру, санітарку, якщо це ззовні якась проблема, буду відстоювати, причому так добряче! Я так звикла працювати, мене так навчили працювати. Мене вчили дуже жорстко працювати. Коли я була ще головним лікарем, то повинна була по своєму району знати всі цифри. Мені міг подзвонити директор департаменту вночі та запитати по онкології, по туберкульозу, по инфарктам цифри.
- В районній лікарні були шалені виклики, руйнування. Які труднощі перед Вами постали?
- Руйнація - це перше. По-друге, пакети за договором з НСЗУ, які треба було оновлювати, підкріпляти базу, навчити спеціалістів. Поступово вимоги збільшуються, і ми повинні їм відповідати. Працювала лікарня за пакетами і по пологах, але нам прийшлося їх закрити. І стоматологію прийшлось закрити, бо ми розраховували все економічно. Також ми враховували, що в нас є й інші лікарні в місті: що ми можемо, а що можуть вони. Пацієнт може звернутися куди завгодно, тобто він не буде йти, куди йому скажуть. Наприклад, йди в центральну районну лікарню, тому що ти з району. Ні, пацієнт може піти, куди завгодно.
Тому була така задача серйозна - себе тримати на плаву, щоб до тебе йшли люди. На сьогодні я скажу, що ми задачу цю виконуємо: у нас 285 ліжок і 267 людей. Ця цифра стала: 250-285-290, і ми навіть іноді перевищуємо кількість своїх ліжок. Не буває так, що в нас 150 людей лежить. Хоча ми обмежені в своїх площах, бо поліклініка поки що не працює.
«ЛЮДИ БІГЛИ, ХОВАЛИ ВСІХ ПАЦІЄНТІВ В СХОВИЩЕ, ВСЕ В ПИЛЮЦІ»
- Давайте згадаємо той жахливий приліт в квітні 2024-го, коли знову були руйнування.
- 17 квітня 2024 року. Життя поділилось на «до іскандера» та «після іскандера».
- Ви були в той момент у лікарні?
- До нас якраз перевірка приїхала, військово-лікарська комісія. І, на жаль, після повітряної тривоги, впродовж 7-9 хвилин був прильот, ми не встигли і до сховища дійти. Спочатку не зрозуміли, що це, думали, якийсь літак, потім вже нічого не пам’ятаємо, як було, сипалося все.
- Вам вдалось впасти на землю?
- Ми не самі впали, нас військовий, знаючи, що так треба, штовхнув, і ми всі впали. Перший вибух пам’ятаю. Інших два ще було, але їх вже просто ми не чули. Люди бігли, ховали всіх пацієнтів у сховище, все в пилюці. У нас вибито було 206 вікон, це практично вся сторона фронтальна, дуже багато скла було, дуже. І почали поранені до нас звертатися - ті, що на дорозі були, і з дому сусідського, до нас почали йти поранені.
- Знову постало питання відбудови. Як йшла робота з міжнародними донорами, наскільки важко було вибити допомогу?
- З донорами співпраця дуже цікава. Для будь-якого донора важлива історія твоєї співпраці, тому що вони на досвід дивляться і хочуть бачити результат. І ми почали цей досвід напрацьовувати. Перші, кого ми знайшли, - «Джем», це американський донор, вони нам практично всі вікна поставили. Потім до нас поступово почали заходити більше і більше. Ще хто нам одразу допоміг дуже - «Медичний корпус». Тоді вони потужно працювали, нам робили внутрішні роботи, бо були пошкоджені стіни, практично всі двері вибуховою хвилею.
- У Вас же десь і дахи попіднімало та поставило назад?
- Дахи всюди, по всім будівлям підняло та опустило, то ми міняли все. Червоний хрест нам шифер привіз, ми перекривали своїми силами. Я дуже вдячна колегам з дитячої обласної лікарні і дорослої обласної лікарні, бо вони мовчки привезли своїх людей, свій технічний персонал, всі допомагали забивати вікна, допомагали з прибиранням, бо дуже багато чого було прибирати. Люди пересічні теж - хто плівку приносив, хто покриття якесь приносив, дсп-плити.
Дуже такий відчай був. Я запам’ятала, як завідувачка гінекологічного відділення зі сльозами на очах каже: «Ми ж тільки відбудували відділення!» А це відділення найбільше постраждало. Біль такий був. На жаль, і дитяче відділення постраждало, зараз ми його відновлюємо.
- Французи теж допомагали?
- Так. На сьогодні ми працюємо з багатьма донорами. В 2024-му році залучили благодійної допомоги на 47 мільйонів - це і гроші, і їжа, і обладнання, і будівельні матеріали. Ми дуже багато працюємо. І з французьким народом - це Expertise France, ACTED, вони нам багато відбудовували. «Серв’є» - компанія фармацевтична - допомагає відбудовувати наш основний об’єкт – поліклініку.
- Я думаю, чернігівці, хто буває в цьому районі, бачать, що поліклініка вже виглядає, як новенька.
- Так, навіть люди вже йдуть туди одразу, думають, що вона працює.
«ДУЖЕ БАГАТО ЛЮДЕЙ ЗВЕРТАЄТЬСЯ ДО ПСИХОЛОГІВ - І ВІЙСЬКОВІ, І ЦИВІЛЬНІ, БО ЛЮДИНА МОЖЕ БУТИ В ПОСТІЙНОМУ СТРЕСІ»
- Давайте поговоримо про стан справ на сьогодні. Ви вже сказали про кількість ліжок, кількість хворих, а які послуги надаєте, які відділення працюють?
- Зараз ми працюємо по 16-ти пакетах з НСЗУ. Це основні пакети: стаціонарна допомога, поліклінічна допомога, ВЛК. У нас 9 експертних команд, ми одні з перших багато команд одразу зробили. Дитяче відділення, як працювало, так і працює, інфекційне працює. Єдиний мінус у цьому всьому, що до вартості пакету, який сплачують НСЗУ, не входять енергоносії. Ми не належимо жодній громаді, а в законі прописано, що саме громада повинна утримувати заклад, енергоносії тощо. Тому ми самі сплачуємо зі своїх коштів за енергоносії, а це кошти на наш розвиток, ліки і тощо. Ми дуже просимо громади нашого району, їздимо на сесії, з депутатами спілкуємося, щоб допомагали нам.
- Наскільки я розумію, освоюєте альтернативні джерела енергії також?
- Так, намагаємося економити, зробити енергоефективним наше підприємство, тому, залучаючи донорів, вже повністю зробили на інфекційному відділенні сонячні панелі на 52 кВт. У нас на триповерховій будівлі на 8 кВт сонячні панелі, які забезпечують реанімацію й інсультну спеціалізовану палату, де монітори, кисень, щоб воно постійно працювало. Ми подали зараз заявку на утеплення, може, пощастить, і нас візьмуть на утеплення будівель. Також поступово замінюємо системи каналізації, тепла та води, тому що вони дуже зношені, старі.
- Ми живемо в стані війни, тобто в постійному стресі, це повітряні тривоги, атаки, тощо. Чи більше стає хворих внаслідок стресу? Які хвороби виникають у людей через це?
- Таких пацієнтів більше. По-перше, ми ж обслуговуємо і військових, тому бачимо іншу патологію, ніж у цивільних. Це інші методи лікування та оперативного втручання. А саме основне – це ментальне здоров’я. Ми з 1 січня відкрили Центр ментального здоров’я, де працюють психологи й психіатри, надають допомогу таким людям. Дуже багато людей звертається до психологів: і військові, і цивільні, бо людина може бути довгий час без сну, в постійному стресі. Це дуже великий вплив, і ми надаємо допомогу цим людям.
- А серед цивільних сердечників, інсультників більше стало?
- Стало більше гострих стресових захворювань: це кровотечі, інсульти, виразки - те, на що впливає стрес. Багато хворих похилого віку, людей самотніх дуже багато. Людина, може, і не хоче до сімейного лікаря, а потім у дуже занедбаному стані, у важкому стані потрапляє до нас. Таких багато.
- Тож варто нагадати людям і в місті, і тим, хто живе в селі, щоб вони періодично перевірялися. Або дбайте про своїх батьків, бабусь і дідусів, які живуть у селах, не забувайте про них!
- Так, профілактика важлива. У нас дуже розвинена система сімейної медицини, тому у сімейних лікарів повноважень дуже багато, щоб обстежитися, зробити той скринінг, первинне виявлення, щоб допомогти. Дуже великий список ліків за системою «доступні ліки», які людині надають або безкоштовно, або за якусь частину оплати. Це сімейний лікар може виписати щодо будь-якого виду захворювань: і діабет, і гіпертонія, тільки треба звернутися до того лікаря.
«У НАС ПРОФЕСІЙНЕ СХОВИЩЕ, АЛЕ В ЗАНЕДБАНОМУ ВИГЛЯДІ, ТАМ ТРЕБА РЕМОНТ»
- Про хороше: які зараз перспективи, які найближчі яскраві плани?
- На сьогодні ми практично завершуємо відновлення дитячого відділення - повністю з утепленням, з новим кондиціонуванням, з облаштуванням прилеглої території. Нам допомагає в цьому латвійський народ. Дуже їм за це вдячні! Наш проект відібрали на відновлення цього відділення. Латвійський народ також допомагатиме з ремонтом нашого сховища. Вони взяли наш проект, вже кошторис пройшов експертизу.
- У вас, треба зазначити, потужне сховище ще радянських часів, але його треба зробити.
- Так, у нас професійне сховище, але в занедбаному вигляді. Там треба ремонт. І ми хочемо, щоб у нас там була і операційна, і реанімаційна зали, щоб ми там могли надавати послуги і тримати людей під час повітряної тривоги. У нас проект цей в дії, може, до кінця року будемо бачити нове приміщення.
Також у нас на другій черзі відбудова поліклініки. Це утеплення, це повністю внутрішнє оздоблення, проект вартує 287 млн. Зараз він на узгодженні в МОЗ, чекаємо постанови про передачу коштів, і поступово будемо проводити торги, відбудовувати нашу поліклініку.
- Тобто допомагає і держава, і донори?
- Так, ми працюємо через проект United24, це кошти французьких платників податків, це фармкомпанія «Серв’є» - вони нам допомагають і з першою чергою, і з другою. Дуже вдячні і такій донорській організації, як «Ротарі клуб». Вони нам допомогли з реабілітаційною медициною. Ми знаємо, що реабілітація зараз потребує все нових і нових видів обладнання, тому що бачимо наслідки війни, фізичні каліцтва. Це те, що потребує серйозного підходу. Нам надали на 202 тис. доларів обладнання. І у нас сьогодні три інтерна-реабілітолога працює, сподіваємося, що вони у нас залишаться.
Постійно словацький народ допомагав, торік виділяли кошти, і ми закуповували «Актилізе» - це препарат дороговартісний для лікування інсультів і тромбоемболії. Та й місцеві жителі району допомагають, везутт курей, яйця, хліб, овочі.
А ще німці нам передали автомобіль швидкої допомоги “Фольцваген”, ліки, витратні матеріали дуже класні, і головне – харчування, лікувальне харчування, чого постійно не вистачає для важких хворих.
ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ ТА ЖИТИ
- Це чудові перспективи. Давайте насамкінець також трохи про особисте. За Луганськом сумуєте?
- Мабуть, сумую за соціумом, за своїм життя, за подругами, бо вони по всьому світу зараз. Мабуть, за тим життям, але не за містом. Я знаю, що місто мені вже чуже. Якщо вийде так, що можна буде повернутися, чи зможу я там бути? Бо дуже багато чого там сталося за ці часи, дуже багато поганого. Дуже багато знайомих їхали ховати батьків і опинилися в підвалі, їх убили або в Сибір кудись заслали. Це боляче. Ми постійно обговорюємо це з подругами, щось згадуємо. Може, відбудовувати місто запросять всією командою, попрацювати. Але поки що - ні.
- Чернігів став для Вас другим домом?
- Так.
- Можливо, вже є якісь улюблені місця?
- Так, це Седнів, це дерев’яна церква. Перше враження, коли я її побачила, - наче картинка в якомусь фільмі. Мені здається, що це нереальна картинка, такого не може бути, такої краси я не бачила.
- Вона фігурувала трохи в фільмі «Вій».
- Так, я історію цю вже дізналася. Там є отець Тимон, ми ікону переосвячували. Нашу ікона, вивезену із Луганська, ми вирішили її переосвятити. Це дуже цікаве місце, історичне та потужне.
- А в самому Чернігові де любите бувати?
- Це міський парк і Золотий берег. Це постійні прогулянки. Воно кожен день різне і дуже цікаве. Дуже класне місто! І люди гарні, спокійні.
- А що не подобається, що би змінили?
- В Чернігові? Я не можу так судити… Мені здається, все тут нормально. За виключенням хіба що нового сигналу повітряної тривоги. Ми її дуже чуємо, і дуже так «цікаво» було спершу її чути… Все достатньо нормально в Чернігові, навіть мене дивує, що під час війни є і квіти, і газони, все це прибирається, стрижеться, поливається. Мені здається, що все добре. Треба працювати та жити!
