Від портмоне німецького генерала до порожніх пляшок, з яких хтось вже випив алкоголь. Ми завітали до рядів, де чернігівці торгують вживаним товаром. По-простому такі називають «блошиним ринком». Бліх ми тут не знайшли, а от цікавих історій від продавців наслухалися! Колишні авіаційники, музиканти, працівники ЧАЕС, історики... Що, чому і за скільки продають ці люди — про унікальні знахідки на прилавках — читайте у нашому репортажі з чернігівського вінтажного ярмарку.
У Чернігові є кілька точок з продажу вживаних речей. Одну з них знаходимо за Центральним ринком, на вулиці Ремісничій. Іржу на металевому паркані з усіх сил намагається приховати табличка:
Спершу йдемо на запах. З одного боку паркан щільно підперли клітки, в яких пищать курчата, каченята, гусенята. А з іншого — на мотузках теліпаються жіночі бюстгальтери, сукні й старовинні скатертини, на прилавках дзвенить металеве сільгоспприладдя, стоять старі велосипеди, мотокоси.
Це — як секонд-хенд просто неба. Спека. Людей небагато, але кожен очима вишукує у купах чужих пожитків щось «своє». Якщо у вас назбиралося речей, які вам уже не потрібні, — їх можна принести та продати тутешнім торговцям.
Монети, посуд, картини, статуетки, списи, ножі, коси, годинники, одяг, дефіцитні капронові колготки 60-х років, самовари…
ЗА 7 РОКІВ СВІТЛАНА СПОВНИЛА РЕЧАМИ ДОВЕРХУ 2 ЯТКИ
Біля двох яток центрального ряду зібралася черга, як до музею! Підходимо ближче. Невисока добродушна темноволоса жінка поспіхом наводить лад на прилавку й сором’язливо уникає фотоапарату. У цих наметах майже щодня хазяйнує пані Світлана.
Полиці вщент забиті усіляким крамом. Гори посуду ніби змагаються за місце з вішаками, які обвили жіночі буси. Дитячі іграшки, купа дрібних коробочок і, здається, тона одягу! Жінка уважно стежить за кожним покупцем. Каже: крадуть!
— А якою річчю тут пишаєтеся найбільше?
Чоловічий голос з-за сусіднього прилавку іронічно:
— Вона всім пишається!
Поки Світлана шукає, куди поставити порцелянову попільничку у вигляді собаки, котрий тримає в зубах шматок м’яса, розпитуємо про ціни.
За розмальовану підлогову вазу просить 1500 грн. Статуетку Діда Мороза 50-х років оцінила в 2700 грн, а комплект чашки з блюдцем — в 500 грн.
— Кришталевий ріг віддаю за 400. Коли налив і не допив - на стіл не поставиш, бо розіллється. Пити — так пити, гуляти — так гуляти! — сміється продавчиня.
Нашу розмову перебиває чоловік з каністрою та автошиною в руках.
— А ви щось купити хочете? — питаю.
— Це моя жінка!
— Ой, перехрестись! — скривилася в емоції Світлана.
Тим часом родина обрала собі блюдце, і жінка поспіхом біжить за грошима.
АЛЕКС У КАШКЕТІ КАПІТАНА ЯХТИ ВІДПОЧИВАЄ ТУТ ВІД ДРУЖИНИ
З металевої перекладини звисає яскраво червона футболка. Під дахом на шнурках гойдаються черевики та бінокль. Так свою вітрину облаштував 72-річний Алекс.
На голові — кашкет, як у капітана яхти, на вустах — щира посмішка. Він вже два місяці приходить сюди щовихідні.
— Я тут від дружини відпочиваю! — сміється Алекс.
Він — музикант. Замолоду грав на гітарі та саксофоні. На дискотеках і весіллях. Жартома називає себе лабухом. А сьогодні продає те, що займає місце вдома.
— За 100 грн — браслет, який донька привезла з буддійського храму в Індії. На неї він вже не налазить. Окуляри від сонця теж з Індії. Ставив у хаті розетки і — залишилися зайві. В магазині дорого коштує, а в мене — копійки. Пляшечка для отрути ще от є, — сипле сарказмом купець.
Підсилювач звуку, колонки, шнури і навіть телевізор. До слова, він найдорожчий з усіх його товарів — 500 грн.
На книжці «Транзистори для апаратури широкого вжитку» помічаю купку монет — це заробіток. Від ранку Алекс вторгував 30 грн.
— Буває, приходить дитина з мамою і плаче. То я малечі іграшки дарую. Не люблю, коли діти плачуть. У самого троє.
Тим часом дідусь, який торгує поруч, простягає до мене іменного годинника з Афганістану:
— Можете набрати в інтернеті, що це була за людина, яка його подарувала?
ВОЛОДИМИР ЗБИРАЄ УНІКАЛЬНІ ЕКСПОНАТИ ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Атмосфера на барахолці унікальна. Здається, саме вона і вабить містян. З сусіднього навісу лунає старий шансон. Поруч 62-річний Володимир розкладає свій товар.
Дуже рідкісне портмоне німецького генерала продає за 10 000 грн. Портсигар 1945 року оцінює у 8000 грн. А флягу 1984-го «Від бойових товаришів» — за 2000. Але торгуватися не проти.
Щохвилини його відволікають перехожі: кожен вітається за руку. Чоловіка тут знають і поважають, він історик.
— Хвилиночку, преса в мене, — просить зачекати охочих оглянути крам.
Люди приносять йому експонати, а він їх чистить, колекціонує, і за нагоди обмінює на більш цікаві. Він тут, радше, для душі, аніж для заробітку. Однак, нині лікує ноги і гроші вкрай потрібні:
— Особливо мене цікавлять пам’ятні речі, з підписом, клеймом. Ось сокиру з рідкісним клеймом купив на металоломі за 100 грн. Прибрав іржу, зробив ручку.
До неї вже кілька хвилин придивляється прохожий повз чоловік, і ніби дочекавшись слушного моменту, перебиває нашу розмову:
— Скільки?
— Дві тисячі прошу.
— Дорого, — киває головою покупець.
— Тоді візьміть у Колі за 400. Така сама, тільки без клейма. У клеймі вся справа, — запевняє Володимир.
Чашка із німецького ленкору (військовий корабель. - Ред.), німецькі ложки, виделки по 300 грн …
— Людям завжди подобалися цікаві й пам’ятні речі, яких дуже мало. Купують, щоб здивувати товариша. Ось хлопці розкопували у Новгород-Сіверському бліндаж німецький і чарочку їхню викопали з використаної гільзи. Її ціна — 2500 грн.
МИКОЛА 18 РАЗІВ СТРИБАВ З ПАРАШУТОМ І КЕРУВАВ РОТОЮ, А ТЕПЕР КЕРУЄ РАРИТЕТОМ
Стелажів із залізяччям на вінтажному ярмарку доволі. Та пройти повз цього чоловіка ми не змогли. Білий капелюх з широкими полями, блакитна сорочка з ручкою у кишені, сучасні сонцезахисні окуляри й закручені чорні вуса.
Це — пан Микола. Він сидить на стільчику і так пильно вдивляється у перехожих, ніби перед ним актори, а він намагається вловити сюжет. Атож! Він тут заради розваги. Принаймні, нам так каже.
— Коли є настрій — завантажую це все у машину, приїжджаю, півтори години все розкладаю на прилавку і потім стільки ж складаю назад.
На полиці, й справді, дуже охайно викладені інструменти для техніки, сапки, пили, терки, шини, ножі, ножиці… 70-річні серпи — як спадок від батьків, сковорідки, казанки за 500, 200, 300 грн. Усе почищене, аж виблискує.
Збирав усе це близько 30 років і майже стільки ж торгує. Найбільше за день вдавалося вторгувати 500 грн.
— Я працював між небом і землею. 18 разів стрибав з парашутом. Страшно було лише вперше, потім звик. Був старшиною роти в льотному училищі, мав 150 людей 10 національностей у підпорядкуванні. А тепер от керую пожитками на прилавку, щоб не скучно було на пенсії.
БІЛЯ ПРИЛАВКУ ВАЛЕНТИНИ ГРИГОРІВНИ — АНШЛАГ
З-за білих хусток, рушників і вишитих серветок визирає рудоволоса жінка. Вона всміхається, - і мені вже хочеться щось у неї купити!
Це Валентина Григорівна, їй майже 70, і вона інколи приносить сюди речі, якими вдома вже не користується.
На тарілках з квітами обережно виклала сережки, брошки. Виставила чашки, келихи, вази, чайник.
Як на вітрині вишикувала резинові іграшки зі свого дитинства, брелоки, сонцезахисні окуляри. З натягнутої мотузки звисають полотняна скатертина, вишиті наволочки. Усе це — її спомини з юності.
— Щось збирала сама, щось родичі віддавали. Мене з 4 років виховувала бабуся. І от вона ткала, а свекруха вишивала. Я нічого не вишивала, бо не вмію. Я вмію продавати, а вони вміли робити, — розповідає пані Валентина.
Найдорожче коштує настільник ручної роботи. За нього просить 500 грн.
— А скільки коштує? — обертає в руках чашку з радянських часів покупчиня.
— 45 гривень.
— Одна у вас така, більше вдома немає?
— Одна лишилася.
— А дешевше трошки? — торгується жінка.
— А за скільки ви хочете?
— За 40 хоча б.
— Ну, візьміть, будь ласка, — без вагань поступається Валентина Григорівна.
Тим часом, родина розглядає на сонці келихи зеленого кольору. За пару купчиня просить 90 грн.
— Уважно дивіться, бо це ж скло. Можуть бути і сколи, і тріщини, — відверто застерігає пані Валентина й запаковує келихи покупцям у поліетиленовий пакетик.
Торг іде.
ВОЛОДИМИР ВСТЕЛИВ ПРИЛАВОК 70-РІЧНИМИ РУШНИКАМИ
На дерев’яному столику, у затінку, від сонця ховається Володимир. Він на ретро-базарі вперше.
— Що продаєте?
Тремтячими руками чоловік вказує на прилавок поруч. Вони вкриті яскраво вишитими рушниками. Поруч з пакету визирають сувої газет, у які ті були загорнуті, перш ніж сюди потрапити.
— І в дорогу дале-е-ку ти мене-е на зорі проводжа-а-ла, і рушни-и-к вишиваний на щастя, на долю дала-а, — тягнуть ноти «Пісні про рушник» чоловіки з сусідніх яток.
— 70 років тому ці рушники вишивали мої бабуся, тітка. А тепер жінка померла й вони нікому не треба, — розповідає Володимир.
До аварії у 1986-му він працював на ЧАЕС. А нині йому 60, пенсії не вистачає, тому продає на барахолці старі рушники по 1000 грн, аби вижити.
ПОДАРУНКИ
Раптом чую, як за мною хтось біжить. Обертаюся. Це пані Лідія хоче подарувати мені сукню, яку їй з чеської Праги надіслала онука.
— Дякую, не треба! Ви ж комусь продасте і грошей заробите. А я готівки з собою не маю.
— Але мені так хочеться вам щось подарувати! Ну, візьміть, на вас якраз буде. Дивіться, яка гарна! Давайте запакую, — наполягає бабуся.
А я не можу відвести погляду від кофтинки, яку вона зв’язала власноруч — ніби біла павутинка. Продавчиня і її готова віддати за безцінь, аби лише не нести весь цей крам знову додому.
ФОТО: Валентин Бобир
