В середині 90-х тодішній підліток Сергій Мороз часто їздив з батьком у кабіні машиніста. Краєвиди та простір за вікном з кожним разом закохували хлопця в залізницю і, зрештою, визначили його професію. Так у локомотивному депо “Сновськ” на Чернігівщині з’явилася ще одна династія залізничників. Ще одна – бо таких на підприємстві чимало на різних посадах: від слюсарів до керівників.
Як зараз живе локомотивне депо “Сновськ”, що в жовтні відзначатиме 152 роки. Як і навіщо тут ремонтують паровози, ера яких нібито закінчилася. Чому їх називають “живими машинами”. А ще про залізничний “діснейленд” і музей на території депо – далі у репортажі.
Зимовий сад з лимонами та власний музей історії
Сновськ – це прикордонне містечко на 13 квадратних кілометрах, локомотивне депо Південно-Західної залізниці та, власне, сама станція на Чернігівщині. Зараз у місті проживають близько 10 тисяч людей, у депо працює майже 150.
Пам’ятник паровозу неподалік депо. Фото Наталії Найдюк
У містечку багато дерев’яної забудови, зелених насаджень, є пам’ятник паровозу, розташований неподалік центральної брами депо. Також назва вулиці – Залізничників – натякає, що місто пов’язане з цим видом транспорту.
Через війну вхід на територію депо стороннім заборонено. Певно, найбільше через це сумують діти та поціновувачі гарних фотозон, адже за воротами, – колоритний “діснейленд” залізничників.
Тут немає атракціонів, але чимало виготовлених із деталей паровоза та підручних засобів скульптур казкових героїв, механізмів. Усе це колись робили працівники депо під керівництвом свого мегатворчого начальника Віталія Зайончковського.
Локомотивне депо “Сновськ” збудували в 1873 році. Ця подія поступово перетворила селище на містечко з першою електростанцією на території, інфраструктурою та соціальними закладами. Навколо міста гуртувалися села, бо їхні жителі мали роботу в депо. Ця нова залізнична магістраль з’єднувала лівобережне Полісся України з Білоруссю, а далі - з Польщею та балтійськими країнами. На початку ХХ століття станція щорічно відвантажувала в Ромни (Сумщина) понад 26 тисяч тонн лісу та будматеріалів. У місті працювала Сновська залізнична школа, де навчали дорожніх майстрів і помічників машиніста паровоза.
Після Другої світової війни розвиток депо прискорився. В 1960-х тут почали освоювати тепловози, перевчати людей. Але пік розквіту припав на 80-ті: навантаження було таким великим, що машиністи працювали по 12 годин на добу без вихідних. Загалом же на підприємстві було задіяно близько тисячі працівників.
“Навіть у довоєнний 2021 рік один МІСЯЦЬ гарної праці з експлуатації прирівнювався до однієї ДОБИ роботи в 1980-ті. Розумієте, яка різниця колосальна по навантаженню?” – пояснює нинішній начальник локомотивного депо Максим Перваков.
У 2000-х почався занепад підприємства. Тоді його існування опинилося під загрозою, але працівники відстояли депо. Так воно стало базою для ремонту паровозів та ретро техніки.
Історію з фотографіями депо і залізничників до 150-річчя від дня заснування підприємства опублікував у буклеті місцевий музей. Але свою історію депо зберігає й у власній музейній кімнаті. Через війну вона закрита для відвідувачів, тому ексклюзивно показуємо на фото, що зберігається всередині.
Аби дістатися кімнати, треба пройти повз зимовий сад. Його започаткували працівники та працівниці депо в 1977 році. Зараз там достигають поодинокі плоди 30-річного лимона. А масовий урожай збирають щороку в лютому і роздають працівникам. Поруч ростуть інжир, пальма, виноград, багато квітів.
Валізи-шарманки машиністів паровоза в музеї депо. Фото Наталії Найдюк
Далі – вхід у музейну кімнату. Там чимало фотографій, документів і предметів, якими користувалися залізничники. Зокрема, є валізи-шарманки різних років. Туди машиністи паровозів, а потім і тепловозів, складали свої обіди, документи, інструменти. Старожили жартують: пообідавши, “шарманку” наповнювали вугіллям, аби вдома топити грубки. На кожній такій валізі є підпис, кому вона належала, і в які роки господар працював у депо.
Начальник депо Максим Перваков показує лопату, якою в паровозі підкидали вугілля. Фото Наталії Найдюк
Ліхтарі в музеї депо. Фото Наталії Найдюк
Рейка 1879 року, пофарбована в золотий колір. Фото Наталії Найдюк
На полицях лежать лопати, якими в котел паровозів підкидали вугілля. Їхня металева частина незвично довга. Коли метал псувався від гарячого, її підрізали. Також є лійка для масла, яким змащували механізми, ліхтарі помічників машиніста різних часів. Поруч – пофарбована в золотий рейка - ровесниця депо, стара форма залізничників, трудові книжки, окремо виставлені подарунки іноземних делегацій.
Є куточок, присвячений подіям Другої світової війни і, зокрема, машиністу Миколі Кримському. Він у 1941 році на станції Часниківка відчепив вагони з боєприпасами, які загорілися після фашистського обстрілу, і відігнав їх за село. Станцію та село врятували, але загинула вся паровозна бригада: машиніст Микола Кримський, його помічник Григорій Семак та кочегар Микола Терехов. В пам’ять про ті події одну з вулиць у Сновську назвали Кримською.
Музей локомотивного депо. Фото Наталії Найдюк
Незабаром у музейній кімнаті планують облаштувати місце пам’яті загиблих учасників російсько-української війни. Колектив уже втратив двох працівників – слюсаря Олексія Василенка та помічника машиніста Андрія Булденка. В обох чоловіків залишилися діти.
Вікторія Комарова. Фото Наталії Найдюк
“На підприємстві є своя ветеранська політика. Діти загиблих щороку отримують грошову підтримку, санаторно-курортні путівки пропонуємо. Намагаємося підтримувати зв’язок з родинами й допомагати”, – каже старша інспекторка з кадрів Вікторія Комарова.
Життя в цій кімнаті ніби зупинилося: українські кольори та символи мирно співіснують з радянськими. У фотографіях депо – шлях, який проходила Україна, Сновськ, сама станція та її працівники за різних епох і влад. Історія підприємства зафіксована в обличчях його окремих працівників та династій залізничників. Нинішній начальник депо Максим Перваков теж залізничник у другому поколінні. Він 14-й керівник підприємства. Його батько працював тут з 1980-х до 2012 року, три роки був 12-м керівником. Його фото є в музеї також.
Максим прийшов у депо після смерті батька на посаду слюсаря з ремонту рухомого складу. Потім працював на пункті техогляду локомотивів. Згодом він став інженером-технологом, кілька років виконував обов’язки головного інженера. А в листопаді 2021 року, напередодні повномасштабної війни, Максим Перваков очолив депо.
Під час окупації російські військові їздили містом, але в депо не заходили
Сновськ потрапив в окупацію в перший день повномасштабної війни. Підприємство зупинило всі роботи. Головне було – зберегти людей, техніку та обладнання. Тому попри те, що офіційно люди перебували “на простої” (отримували ⅔ ставки), тут склали графік чергувань. Чимало працівників щодня приходили на роботу, аби не допустити мародерства.
Начальник локомотивного депо “Сновськ” Максим Перваков. Фото Наталії Найдюк
“Ми ніяк не готувалися до війни, тому перші дні стали шоком. Це досі найважче згадувати. Інструкцій, як діяти, не було, зв’язок також частенько зникав. Довелося самотужки ухвалювати рішення. Російські військові їздили містом, але на територію депо не заходили. Окупанти викрадали людей в Сновську: мера, чергових на блокпостах. Знаю, що не всі полонені повернулися додому”, – пригадує часи окупації Максим Перваков.
Діяльність депо відновили після звільнення Чернігівщини навесні 2022 року. Але роботи стало менше: через війну зник перевізний процес з Білоруссю. Тож наразі тут виконують три види робіт: виготовлення різноманітних деталей і предметів для залізниці, ремонт снігоочисників і паровозів. До речі, ремонтують не тільки туристичні паровози, але й ставлять на колеса ті, що тривалий час були в ролі пам’ятників у містах. Один з таких стояв у Чернівцях, і його нещодавно відремонтували.
“На жаль, зараз ми маємо проблеми з кадрами. Немає бажаючих вчитися, наприклад, на помічника машиніста чи слюсаря, бо заробітна плата мала. Візьмемо дві професії: прибиральниця, яка не потребує спеціальної підготовки, і слюсар, який має вивчитися, розібратися в процесах, брати відповідальність. Ці дві праці не можливо порівнювати за рівнем підготовки фахівців, а оплачують їх однаково. Так не має бути. Як керівник я намагаюся заохочувати людей преміями, але ж це ситуативне вирішення питання. Наші профспілки працюють над змінами щодо оплати праці таких працівників. Але війна, тому процес не рушає з місця”, – пояснює керівник.
Особливості ремонту паровозів та сенси в капсулах нащадкам
Цехи депо – окремий витвір індустріальної архітектури: товсті цегляні стіни, округлі вікна, двері і сама форма приміщення. Перед ними розміщено залізничний вейєр – велике поворотне коло.
Поворотне коло в депо. Фото Наталії Найдюк
На нього заїжджає техніка, яку потрібно ремонтувати, а потім обертанням кола її спрямовують у потрібне стійло цеху.
Всередині першим у цеху стоїть жовтий велетень – це снігоочисна машина. Планово її ремонтують раз на п’ять років. Ці машини чистять залізничні колії. Локомотивне депо “Сновськ” – єдине підприємство Південно-Західної залізниці, яке виконує їх середній і капітальний ремонт.
Снігоочисна машина на ремонті в локомотивному депо “Сновськ”. Фото Наталії Найдюк
В цеху дуже гучно: стукають молоти, гудять машини. Це працює ремонтна бригада. Її майстер Сергій Халимон в депо 23 роки. Спочатку був водієм на виїзному авто – те, що підвозить машиністів до локомотива, який вирушає в рейс. Потім працював черговим кочегаром паровоза, бо потрібно постійно підтримувати температуру котла. Згодом перейшов у цех слюсарем-ремонтником, а за кілька років очолив його. Зараз у підпорядкуванні Сергія 18 слюсарів, чотири електрогазозварювальники, бригадир і прибиральниці.
“У нас універсальна бригада. Цього сезону заплановано ремонт п’яти снігоочисних машин. Маємо виконати до зими. Також наші фахівці їздять у відрядження обслуговувати, ремонтувати, промивати та консервувати паровози. Найважче в їх ремонті – брак запчастин, їх уже не виготовляють. Тому ми робимо це самостійно або шукаємо можливості в інших підприємствах”, – каже Сергій Халимон.
Майстер Сергій Халимон біля розібраного котла паровоза. Фото Наталії Найдюк
Трохи далі велику частину цеху зайняв розібраний паровоз: котел, кабіна машиніста, тендер (ємність, де зберігають паливо та воду). Власне, непрофесіоналу дізнатися, що це паровоз, можна лише за розповідями працівників.
Перший тепловоз з’явився тут у 1965 році. З того часу почалося поступове скорочення використання парових потягів на залізниці. А отже, поступово зникали підприємства, які виготовляють деталі для них. Ставали старшими і йшли на пенсію люди, які розбираються в механізмах, спроможні ремонтувати їх. Потреба в цій роботі виникла, коли їх почали використовувати для туристичних поїздок на Київській дитячій залізниці, під час святкових подорожей Києвом, Гайвороном й іншими містами. Зараз саме працівники депо “Сновськ” обслуговують і ремонтують ці машини.
“Книг, інструкцій з ремонту паровозів майже не залишилося. Ми все робимо власними силами. Співпрацюємо з колегами, які спеціалізуються на ремонті певних частин паровоза. Наприклад, нещодавно приїжджали токарі з Гайворона, проточили колеса. Наші хлопці переймали цей досвід. Іноді прямо з цеху проводимо відеоконференції. Зараз у нас на ремонті стоїть вузькоколійний паровоз з депо “Гайворон”. При первинному огляді здавалося, що потрібно виконати один обсяг робіт. А як розібрали його, вийшла геть інша картина. Багато вузлів зношені. Ремонту потребує котел. Ми вже знайшли потрібну сталь, зараз проводять її експертизу. Тепер плануємо вварювання вставок у котел, точимо нові зв’язки. Провели обстеження рами котла і тендера, продовжили термін їх служби. Виготовили новий бак тендера, капітально поремонтували будку машиніста, гальмівне обладнання, валики, втулки. Контактуємо з іншими організаціями щодо підшипників, вкладишів. Це тривалий кропіткий процес”, – пояснює складнощі таких ремонтів начальник депо Максим Перваков, демонструючи частини паровоза.
Бригадир Микола Мартиненко. Фото Наталії Найдюк
В цеху біля будки машиніста працює бригадир Микола Мартиненко, чоловік має дві вищі освіти. Його шлях у депо почався 26 років тому: після закінчення чернігівського політеху прийшов на посаду зварювальника. Деякий час працював у технічному відділі. А потім довчився в Українському державному університеті залізничного транспорту і став бригадиром.
“Ми працюємо з тим, що діди передали. Нової інформації немає. Багато фахівців уже померли, а з ними – і цінний досвід. Ми час від часу запрошуємо на консультацію працівників, що вже вийшли на пенсію. Дякую, що не відмовляють із допомогою. Це Микола Клименко з Тур’ї, Юрій Овсянник, В’ячеслав Борщ. Без їхньої допомоги було б складно”, – каже Микола Мартиненко.
Поруч із ним працюють троє братів – Олег, Михайло та Віктор Ткаченки. Усі – слюсарі. Їхній батько віддав депо понад 40 років життя, ремонтував котли паровозів.
Брати Ткаченки працюють слюсарями в депо понад 25 років. Фото Наталії Найдюк
“Тато любив залізницю. За його часів тут працювало 600-700 людей. Коли ми дітьми приходили сюди, кругом паровози стояли. Одні на вугіллі працювали, інші – на дровах. І ось зараз знову відновився ремонт паровозів, як за часів батька”, – розказує Олег Ткаченко.
Зліва направо: Михайло Ткаченко, Максим Васько, Віктор і Олег Ткаченко, всі слюсарі. Фото Наталії Найдюк
Увесь цей величезний простір, заповнений розібраними залізничними машинами та гучними звуками, прикрашає мозаїка. Під нею – плити з капсулами, де заховані побажання нащадкам. Цю традицію започаткували за часів СРСР. Із плином часу побажання та сенси в капсулах змінювалися. Та більшість із них мають відкрити в 2073 році, на 200-річчя депо.
Мозаїка та капсули з побажаннями нащадкам у цеху депо. Фото Наталії Найдюк
“Це послання нащадкам на кожен ювілей. І ми заклали своє, коли відзначали 150-річчя. Одну капсулу вже відкривали, коли депо виповнилося 125 чи 135 років. Там були радянські рублі і лист, що ми – нащадки комуністів. Люди, які його писали, сподівалися, що ми живемо у світлому майбутньому. Такі були часи. Ми ж заклали в капсулу геть інші сенси та послання”, – каже Вікторія Комарова.
Виготовляють понад 200 видів деталей: від втулок до крісел машиніста і лиж струмоприймача
В інших цехах триває робота над виготовленням деталей та запчастин. Наразі тут можуть зробити понад 200 найменувань: від звичайних валиків, гвинтиків до буржуйок, смітників на перонах, рамок для вказівників і складних конструкцій, як-от лижі струмоприймача чи замки. Серед них є власні розробки та ті, що виготовляють за кресленнями замовників.
Крісла машиністів, які розробляли в депо. Фото Наталії Найдюк
Одна з розробок – крісла машиністів. Максим Перваков демонструє три моделі, де він брав участь у розробці ще будучи інженером. Остання модель – найбільш зручна та стійка.
Майстер механічного цеху Олександр Іллєнко. Фото Наталії Найдюк
Поруч у механічному цеху керує процесами майстер Олександр Іллєнко. Його відповідальність – це організація виробництва деталей паровозів, локомотивів, запчастин, болтів, гайок… - усього того, що виготовляє депо. У підпорядкуванні Іллєнка – слюсарі, фрезерувальники та токарі.
“Мені дуже подобається наш колектив – як одна родина. Є послідовність поколінь: коли я прийшов сюди на роботу, мене навчали пенсіонери важливим цінним речам. А тепер я передаю їх молоді”, – каже Олександр Іллєнко і проводить екскурсію своїм залізничним господарством.
В одному цеху працюють фрезерувальник і зварювальник. В іншому розмістилася кузня, де біля вогнища спостерігає за плавленням металу В’ячеслав Булденко. Чоловік з роду ковалів – цей фах у його селі мали його дід і прадід. А ось на залізниці він перший з родини.
За кілька хвилин очікування чоловік демонструє свою роботу, і як піддатливо поводиться розплавлений метал. Під дією грубої сили він набирає потрібної форми, потім холоне. Уже готові вироби складають в ящики і відправляють за призначенням.
Династії залізничників
Працівники фарбують тепловоз. Фото Наталії Найдюк
Рейки крізь подвір’я депо прямують вдалечінь. Віддаля біля локомотиву стоять машиністи-інструктори Сергій Мороз та Євгеній Борщ. Інші працівники фарбують тепловоз у синій колір.
Сергій на підприємстві з 2008 року. Але з татом-машиністом їздив у рейси в Бахмач, Ворожбу, Гомель ще будучи підлітком у 1990-х. Тоді настільки закохався в краєвиди за вікном кабіни, що не бачив свого життя десь в іншому місці, окрім залізниці.
Машиніст-інструктор депо Сергій Мороз. Фото Наталії Найдюк
“Мій тато працював тут. Дідусь теж був машиністом, але не в Сновську, а в різних містах тодішнього СРСР. Потім повернувся сюди. Бабуся була телеграфісткою в нашому депо. Моя родина багато років віддала залізниці. Брат тут працює машиністом. Я ж машиніст-інструктор: контролюю роботу локомотивних бригад. Зараз зарплати в депо стали менші, тож люди працюють фактично на ентузіазмі”, – каже Сергій Мороз.
Його колега Євгеній Борщ в депо з 2008-го. На навчання цій справі віддав 8 років: спочатку - технікум, потім - залізнична академія. Рід Євгенія має тривалу історію на залізниці. Його дідусь і бабуся познайомилися в Сновській залізничній школі. Фото з того випуску 1939 року його батько – уже пенсіонер В’ячеслав Борщ – зберігає в телефоні. Ця школа працювала на початку ХХ століття. Під час Другої світової війни її спалили партизани, бо там розміщувалася німецька комендатура.
Фото випускників залізничної школи у Сновську 1939 року, яке В’ячеслав Борщ зберігає в телефоні
“Тато тут працював 45 років, зараз консультує колег щодо ремонтів паровозів. Він тут машиністом був, потім інструктором, а згодом головним інженером. Паровоз – це особлива машина, в нього є душа. Треба проїхатися і відчути, що це означає, бо так не розкажеш”, – констатує Євген Борщ.
Батько та син В’ячеслав та Євгеній Борщ – одна за династій залізничників на підприємстві. Фото Наталії Найдюк
Раптом заклопотане і трохи стомлене обличчя чоловіка розпливається в посмішці: в депо прийшов його батько. Він бачив, як розбудовували підприємство. Пригадує, як на території з’явилися скульптури:
“Тоді було модно робити суботники. Кожен працівник брав соціалістичні обов’язки на рік: кілька діб відпрацювати на благоустрій підприємства і кілька - на будівництві. Так виник і зимовий сад, і облаштування території, і житло для залізничників. Все збудовано руками та за рахунок локомотивних бригад, їм за цю роботу не платили. Відмовитися було неможливо”.
“Живі машини”, фільми про війну та закинутий будинок культури з дерев’яним мереживом
В’ячеслав Борщ натхненно розповідає про еру паровозів. Запрошує відвідати стоянку, де на ремонт чекають кілька “Ерок”, – так він називає паровози, які вийшли на залізницю в 1950-х рока. Пригадує, що раніше на станціях кожні 50 км були гідранти, які наповнювали їх водою. Один такий зберігся на стоянці депо “Сновськ”.
Гідрант на стоянці депо. Колись з нього заправляли паровози водою. Фото Наталії Найдюк
“Паровоз – це жива машина. Насос працює: “Пих-пих”, ніби дихає. А ось тепловоз – не живий, і потушений паровоз також. Після 1960-х паровози ще довго працювали на цукрових заводах: для виробництва потрібна була перегріта пара. Тож і потреба в ремонтах була. На території депо тодішній керівник організував маневри паровозами (комплектування вагонів потяга. – Авт.), щоб машиністи не втрачали навичок. Інакше вже й не вміли б ними керувати”, – міркує В’ячеслав і веде до паровоза на стоянці.
Такий же свого часу депо “Сновськ” подарувало місту Крути для виставкового комплексу, присвяченому битві 1918 року. Як пам’ятники сновські паровози також стоять у Путивлі та Фастові.
Паровози на стоянці депо. Фото Наталії Найдюк
Депо “Сновськ” і його паровози звикли до публічності. Свого часу тут знімали російські серіали, як-от “Важкий пісок” (2008 року), “За законами воєнного часу” (2017), рекламу Лайфселл тощо.
“Паровози, які є сьогодні, випущені після Другої світової війни. Але саме їх показують в усіх фільмах про війну. Залізничники знають, що тоді таких не було. Довоєнних паровозів не залишилося, їх порізали на металобрухт. Ще невідповідності в кіно – шпали. Залізобетонні почали використовувати після Другої світової. До цього у нас були дерев’яні”, – вказує на неточності в фільмах В’ячеслав Борщ.
Максим Перваков та В’ячеслав Борщ. Фото Наталії Найдюк
Чоловік захоплено пояснює, з чого складається паровоз. Намагається зробити це так, щоб зрозуміла навіть людина, далека від осмислення техніки:
“Он тендер, там зберігається 18 тонн вугілля та 22 куби води. Зверху на паровозі знаходиться парогенератор, за його рахунок виробляється електроенергія. Також зверху – “пісочниця” з піском та сухопарником. Там пара відділяється від води, розширюється і рухає машину. Аби це сталося, температура пари має бути 400 градусів. Гальмує паровоз також за рахунок пари”.
Після відвідин стоянки В’ячеслав Борщ і Максим Перваков показують колишній будинок культури залізничників, який збудували в 1930-х роках. Будівля мужньо пережила Другу світову. Вона рясно прикрашена дерев’яним мереживом – це ознака місцевої архітектури початку ХХ століття. А як знак приналежності будинку до родини залізничників – сходи на другий поверх, що виготовлені з рейок 1914 та 1926 років.
Залізничники згадують, що всередині була гарна акустика, перед Новим роком тут завжди влаштовували свята для дітей. Сюди приїжджали артисти. Згодом цю будівлю передали місту, планували відкрити готель. Та ідея так і не втілилися у життя.
“Дуже шкода, що воно стоїть отак і руйнується. Подивіться, яка деревина. Ще мій дід її заготовляв, возив із села Боровичі. Колоди правильно заготовляти взимку, коли дерево завмерше. Тому воно й витримує такі навантаження і недогляд”, – каже В’ячеслав Борщ, уважно вдивляючись у вікна будівлі, де на підвіконні другого поверху лежать книжки – залишки бібліотеки залізничників.
* * *
В депо біля рейок на кам’яному постаменті височіє об’ємний хрест із нержавіючої сталі. На ньому - напис із проханням до вищих сил про захист.
Хрест із нержавіючої сталі, в стінках якого відбиваються сонячні промені. Його видно з залізничного мосту через річку Снов
Із мосту через річку Снов цей хрест бачать машиністи. Особливо, коли вечірнє сонце відбиває свої промені в його західній стінці, підсвічуючи шлях додому, в депо “Сновськ”. Воно понад 150 років слугує домівкою для паровозів. Попри те, що в світі їхня ера закінчилася, і максимум, на що вони могли розраховувати, – місця мовчазних “мертвих” машин на постаментах. Але в Сновську їм дають шанс на друге життя. А нам усім – можливість відчути себе людьми іншої епохи.
