Колишній міліціонер тато й підприємиця мама спочатку думали, що це несерйозно, а вона, огорнувшись дитячими малюнками, вже у 8 класі всім рішуче заявила, що точно виросте художницею. Коли ж усі рвалися до великого й перспективного Києва — вона чимдуж тікала звідти до маленького й затишного Чернігова. Юлія Булаш або ж просто… Булачка — мисткиня з Ріпок, яка доводить усім, що малювати вміє кожен.
— А от собі довести, що власна арт-майстерня, продаж картин за кордон за тисячі доларів та нескінченні потоки охочих малювати це успіх — не виходить, — ніяковіє при зустрічі Юлія.
— Це хто ж додав у палітру художниці стільки невпевненості в собі? — питаємо.
— Заходьте, розкажу ще й не таке!
НЕ ЗРАДИТИ
На другому поверсі старенького будинку в середмісті Чернігова, за непримітними дверима ховається справжній вернісаж. Витончені лінії, квіти у спокійних тонах палітри вкрили стіни абстракціями, пейзажами та глибокими сюжетами.
Але це зараз. А ще кілька років тому 28-річна Юлія, закінчивши художню академію, творить у власній art-майстерні в одному з районів столиці. Там її оточує компанія, дружбу з якою бережуть від дитинства у Ріпках, що на Чернігівщині. Є кохана людина, картини успішно продаються. Здається, все вийшло і у неї повірили навіть ті, хто називав талант дівчини дитячою забавкою. Але Київ не надихає художницю.
В дорозі до батьків вона заздрісно хапається очима за кожну локацію в Чернігові. Бо ж власний art-простір завжди хотіла мати саме тут.
«Я завжди проїздила Чернігів і говорила: як тут затишно, як тут спокійно, гарно, метушні не багато, мені тут так комфортно. Вже на той момент я підсвідомо візуалізувала, що отут або ж тут би майстерню відкрила. Часто помічала як люди в зрілому віці живуть не своїм життям. Я так не хотіла», — згадує ті часи Юлія.
Але покинути всі надбання в столиці дівчина боялася. Наважилася на переїзд лише з початком повномасштабного російського вторгнення. Рішення ухвалювалися миттєво, а першими до валіз лягали картини.
«Спершу з Києва тікала до Полтави, бо цей шлях видавався найбільш безпечним. Там я малювала війну і продавала картини на аукціонах. Гроші віддавала для ЗСУ».
До Києва мисткиня вже не повернулася. Наступною зупинкою на шляху до мрії таки став Чернігів. Та повернулася вона не сама. Дівчину підтримала компанія друзів із дитинства. Тож, оселилися тут всі разом.
Місто в руїнах. Чи треба тутешнім те мистецтво?
«Виявилося, ще й як треба! А ще я хотіла перевірити, чи вийде в мене щось. Почала з безкоштовних майстер-класів. Поступово вдалося орендувати квартиру-студію і викладати там ще й для дорослих. І люди почали приходити до мене відпочити, я стала для них свіжим повітрям», — розповідає про перші кроки у новому місті художниця.
Вдень це була галаслива майстерня з десятком відвідувачів, а ввечері — спальня. Адже всі гроші, які мала, дівчина вклала у закупи для малювання й оренду. Та попри усі складнощі й фінансові гойдалки, мрії вона не зрадила і цього разу.
СЕКРЕТ НАЗВИ «БУЛАЧКА»
— Юліє, за що любите те, чим займаєтесь?
— Для мене малювання — це самовираження, емоції. Через картини я передаю важливі месиджі. Коли малюю, енергія ніби сама веде пензель. Я навіть тату собі набила: «твори», як нагадування, щоб ніколи не зупинялася. І дуже пишаюся, що колись цього не зробила.
— А що в малюванні найскладніше?
— Придумати ідею. Натхнення черпаю зі спілкування з людьми, фільми дивлюся, гуляю вулицями. Навіть, коли погане щось стається — теж відчуваю натхнення творити. Але в голові завжди є образи, сюжети, які хочеться відтворити.
— Якби Ви були малюнком — то яким?
— Була би чимось легким, світлим. Якоюсь квіткою специфічною в абстракції.
— Яку свою картину ніколи не продасте?
— Її завжди хочуть купити, але я її ніколи не продам. Найбільше пишаюся картиною «Розправ свої крила». Вона про те, щоб ми завжди йшли за власними відчуттями і не виростали кам’яними, однаковими людьми, ховаючи всередині весь свій потенціал бажань. Треба звільнятися від стереотипів, йти своїм шляхом, щоб бути собою і бути щасливим. Вона, як нагадування для мене. Але коли продала першу — відчула, що це і є моя самореалізація. Це такий стимул творити далі! З’являється впевненість у собі. Думаєш: ого!
— То чому ж, зрештою, саме art-bulachka?
— Булачка, бо прізвище моє — Булаш. А ще в дитинстві татів друг приходив і називав мене маленькою булочкою. Згодом це підхопили друзі. Отак воно і залишилося зі мною на все життя.
МАЛЮЮТЬ ВСІ
Втіливши свою, Юлія Булаш взялася за мрії інших. З власними картинами від неї виходять навіть ті, хто ніколи не тримав у руках пензля. А все тому, що дівчину дещо дуже дратує.
«Мене бісить ця ментальність, коли люди йдуть у гості з пляшкою. Хочеться, щоб несли картини, щоб їх ставало більше. А люди отримували емоції і можливість відчути себе маленьким митцем. Навіть щось нескладне. Але й примітивізм у малюнках — це простий шлях достукатися до сердець зі складним».
Навчатися приходять навіть родинами. На полотні змішують фарби і діти, й ті, кому вже давно за 60. Тим, хто не може прийти, — надсилає поштою спеціальні бокси з набором та покроковим відео-уроком. Мінімальна вартість одного — 800 гривень.
Чотири дні на тиждень в групах малюють по шестеро. За три години дівчині важливо приділити час кожному. За таке заняття ціни варіюють від 600 до 1500 гривень з людини. Якщо домалювати не встигли — за наступне заняття треба буде докласти ще 350.
Та на благодійних аукціонах для ЗСУ ці витвори злітають з лотів за десятки тисяч гривень і закривають потреби на полі бою для українських захисників.
Картини ж Юлії купують навіть за кордоном. За найдорожчу в Києві вторгувала дві тисячі доларів. Та мріє дівчина зовсім не про гроші.
«Мені хочеться зробити в центрі міста art-простір, куди люди без досвіду приходитимуть не лише малювати. А от йдуть вулицею, захотіли випити кави, заходять сюди, а тут ще й малюють, проводять майстер-класи. Щоб невимушено залучати до мистецтва. Бо зовсім не важливо, хто в тебе не вірить, головне — щоб ти сам у себе вірив».
