Окупанти місяцями безуспішно схиляли його до співпраці, аби він проповідував “руський мир” на Херсонщині. Спогади священника-ВПО Володимира Будника про життя в окупації, зраду колаборантів, чому під час війни перейшов з Московського патріархату до ПЦУ. Та врешті, як оселився в містечку Носівка на Чернігівщині, де став настоятелем старого храму.
Отець Володимир на подвір’ї Свято-Троїцького храму в Носівці
У 2014 році отцю Володимиру Буднику, котрий служив у місті Гола Пристань на Херсонщині, наснився сон. Він бачив на своєму подвір’ї автівку з відчиненими дверцятами, а біля хвіртки – взуття усіх членів його великої родини. Прокинувшись, чоловік зрозумів: війна прийде в його місто, а він з родиною змушений буде залишити дім.
Цей сон збувся через 8 років. Родина священника покинула окуповану Голу Пристань восени 2022 року. Залишатися в місті було нестерпно: російські військові місяцями намагалися схилити отця Володимира до співпраці, бо той мав авторитет серед громади. А оскільки наближався псевдореферендум на Херсонщині, дії окупантів ставали все агресивнішими.
Цей вимушений переїзд кардинально змінив життя отця Володимира. Він перейшов з УПЦ Московського патріархату до ПЦУ (українська церква, яка отримала Томос у 2019 році. – Авт.). Оселився на півночі України – в містечку Носівка на Чернігівщині, де став настоятелем старого храму. Про життя, окупацію, духовний вибір та вплив церкви на свідомість людей, – далі у розповіді священника прямою мовою.
“Моє навчання припало на часи повернення незалежності, але в нашій церкві місця Україні не було”
Я народився на заході України в селі Манаїв. Це за 45 км від Почаєва на Тернопільщині. Ріс у віруючій родині. У нас вдома дотримувалися всіх християнських свят, були ікони, ми відвідували святі місця, часто їздили до Почаївської лаври. Навіть у часи комунізму на заході України витав дух Божий. Тому я не бачив себе в іншій ролі, аніж стати служителем церкви.
Священник Володимир (Будник)
У 17 років я поїхав у Херсон, де на той час жила моя сестра. Одного разу потрапив там на службу в кафедральний собор. Мене вразило, яким потужним було служіння: хор, священники, саме дійство. Я ніколи не думав, що в церкві може бути такий високий рівень музичної культури. Тоді, на початку 90-х, у церквах було небагато молодих людей. Відтак мене одразу помітили, і регентка запросила до хору. Вона навчила мене читати старослов’янською мовою, азам співу. І так 1,5-2 роки я співав у цьому хорі, а потім вступив до Одеської духовної семінарії.
Навчаючись там, я вперше усвідомив себе українцем. Досі я просто жив, як є, не акцентуючи на цьому уваги. В семінарії ж усе українське було під забороною. Навчання велося російською. Якщо ти відповідав українською мовою, тебе висміювали. Вчителі зневажали, принижували українських діячів. На Різдво ми співали колядки, то викладачі аж виходили з класу, так їм не подобалося. В семінарії я вперше почув про українського митрополита Іларіона (Івана Огієнка), але про нього казали як про ворога церкви. Тоді не було, де взяти альтернативну інформацію. Це пізніше я дізнався, скільки всього ця людина зробила для держави. Моє навчання припало на часи повернення незалежності, але в нашій церкві місця Україні не було.
Коли утворилася УПЦ Київського патріархату, я ще був студентом. Тоді на Філарета наклали анафему (прокляли. – Авт.). Чимало студентів зайняли проукраїнську позицію і стали на його бік: ми голодували, виходили на протести. Але монахи в семінарії були жорстокі, всіляко знущалися. Вони навіть обливали нас лайном: набирали в корівниках лайно, брали віник і обливали студентів. З кожним днем тиск посилювався, напруга зростала. Витримувати це було важко. Тому нас ставало все менше. Якось до мене підійшов викладач отець Філіп і переконав здавати іспити, а не протестувати. Він сказав, що ми нічого не доб’ємося, тільки себе занапастимо, бо сили нерівні. Я його послухав, пішов на іспити. У моїй душі відбувалися страшні речі: з одного боку я – українець, живу на своїй землі, розумію, що Філарет правий, бо він за Україну. А з іншого – не маю сил протистояти системі і бути собою.
Хлопців, які залишилися вірними своєму протесту, піддали тортурам: монахи відкрили ворота і впустили натовп розлючених фанатиків - “вірян” Московського патріархату, які їх побили. Зрештою цих студентів вигнали з семінарії, буквально викинули їхні речі за ворота. Ніхто із них не закінчив навчання.
Через побачене я хотів чим скоріше піти з семінарії і служити самостійно.
"Служби проводив слов’янською мовою московського ізводу, а проповіді – лише українською"
Я став священником УПЦ Московського патріархату. Філарета прокляли, дискредитували різними побрехеньками. Через це Київський патріархат був непопулярним, навіть забороненим. Молода людина часто не має чіткої позиції, нею легко маніпулювати. Так сталося і зі мною. Нам казали: “Святі розмовляли слов’янською мовою. Росія була завжди. Росія – це третій Рим і четвертому не бути. Київ – ніхто, це просто “мать городов руських””. Це все вливалося в наші вуха. І так страшно було порушити ці настанови, це ж високий священник тобі говорить. Зараз я розумію, що то все була брехня, що історію тисячу разів перекручували. Тепер я усвідомлюю, що не може Бог, який створив усіх людей і всі нації, не розуміти української мови чи ще якоїсь. Але це все тепер. А тоді, в такому юному віці, цього усвідомлення не було.
Від закінчення семінарії і до 2022 року я служив на Херсонщині. Спочатку це була парафія в селі Мала Кардашинка. Потім – місто Гола Пристань. Це все лівий берег Дніпра.
Святодухівський храм, де священник Володимир служив у Голій Пристані. Фото з архіву отця Володимира
У нас завжди був прекрасний хор. Я проводив богослужіння слов’янською мовою московського ізводу, але всі проповіді були українською. Це була моя принципова позиція. Звісно, таке подобалося не всім. Але змусити мене проповідувати російською ніхто не міг. Якось на початку 2000-х на страсний тиждень я прочитав два Євангелія українською мовою. Після цього мене викликали в єпархію, вилаяли, погрожували вигнати. І вони б зробили це, якби не мій авторитет серед вірян у Голій Пристані.
Я дуже любив це містечко і його людей. Я звів там гарний храм на березі річки Конка. Будівництво тривало багато років. Напередодні повномасштабної війни споруда була готова, поштукатурена всередині. Ми навіть встигли кілька разів провести там службу.
Збудованим отцем Володимиром Храм Святого рівноапостольного князя Володимира. Фото з архіву отця Володимира (Будника)
Гроші на будівництво храму жертвували віряни. Були люди, які хотіли долучитися фінансово, але взамін просили агітувати за них на виборах. Ми таким відмовляли. В Голій Пристані був мер Олександр Бабич. Це порядна людина з чіткою проукраїнською позицією. Він нам дуже допоміг із залученням коштів без умови відпрацьовувати їх.
"В окупації ти – ніхто, звати тебе ніяк, до тебе ніхто не прийде і ніхто за тебе не заступиться"
24 лютого 2022 року ми з двома синами були удома, а дружина залишилася в доньки у Херсоні, там була наша маленька онука. О 4-й ранку я прокинувся від пострілу танка. Зателефонував сусіду-воєнкому, той каже: “Війна, ми все палимо і виїжджаємо”.
Ближче до обіду я виїхав на околицю міста, побачив, що їдуть наші танки. Їх було небагато, вони тікали з Чонгара. Згодом я дізнався, що це ті одиниці, які вижили. Там, на Чонгарі, багато наших хлопців загинуло. Досі не можу збагнути, хто нас здав тоді і кинув на поталу окупантам. Як так швидко вони дійшли до нашого міста, до Херсона. Хто кинув наших військових на поталу багатотисячний орді…
Того дня ми з синами під’їхали до мосту на річці Конка за Олешками. Якщо його проїхати, то далі – Антонівський міст і Херсон. Були інші цивільні машини, стояли наші танки. І тут російські військові почали стріляти по нас. Я розумів, що смерть неминуча. Наші відстрілювалися у відповідь.
Це було пекло. Все свистіло, вибухало, горіло. Я молився, аби ми звідти вирвалися. Мій менший син тоді навчався в 8-му класі, він так плакав, мав нервовий зрив. Я стояв і думав: куди мені їхати – вперед чи назад додому. Все ж вирішив їхати в Херсон до дружини і доньки. Того дня нам це вдалося.
Російські військові у Голу Пристань спочатку не заходили. Вони поставили блокпости на околицях і якийсь час нас не чіпали. Люди телефонували мені й питали, чи буде служба. Моє церковне керівництво самоусунулося. Я ж не міг отак залишити людей, тому вже 26 лютого повернувся в Голу Пристань. Там, де ми стояли перед мостом, були три згорілі автіки, розкидані речі, валізи, залишки людських тіл, спалена техніка. Це було страшне видовище, неможливо уявити, яка там бійня була.
До кінця березня ми жили самі по собі. В місті працювала наша влада, мер Олександр Бабич не залишив людей. Усе було більш-менш контрольовано, хоч і страшно. А наприкінці березня я почув, що до мого сусіда-воєнкома російські військові ламають двері, трощать усе в будинку.
З того часу почалося жахіття. Окупанти забрали в полон мера Олександра Бабича. Він уже три роки перебуває десь у їхніх катівнях. Російські військові приходили до людей, накидали мішок на голову, знущалися. Над багатьма жінками чинили наругу. В окупації люди – безправні. Ваше життя залежить від настрою і бажання окупанта. Це дуже страшно.
Частина священників УПЦ МП почали співпрацювати з окупантами, підтримувати їх і закликати до цього людей. На той час уже були великі проблеми з продовольством, ліками. Проросійські священники їздили до Криму за медикаментами, а потім вимагали від людей на камеру дякувати патріарху Кирилу та Путіну за це. Лише після запису давали ліки. Я знаю, що так робив тамтешній священник Геннадій Шкіль. Він і до окупації проповідував “руський мир”, казав, що Україна – штучна держава. Його досі не покарали, навіть правлячий архієрей не засудив. Тоді ж росіяни почали завозити гуманітарку, але багато людей спочатку від неї відмовлялися.
Наш храм в той час перетворився на місце зустрічі проукраїнські налаштованих людей. На службу приходили понад 200 вірян, ми молилися за Україну і здоров’я нашого мера. Церква стала місцем, де можна набратися сили, поговорити, обмінятись новинами: кого забрали, хто ліків потребує, їжі, кого відвідати треба. Влади в місті вже не було, тому наша церква стала єдиним місцем прихистку та допомоги. В окупації ти – ніхто, звати тебе ніяк, до тебе ніхто не прийде і ніхто за тебе не заступиться. Це страшно. Ось кілька історій, які я до смерті пам'ятатиму.
Після підриву російськими військовими Каховської ГЕС вода в храмі стояла 1,5 місяці. Так зараз виглядає збудований отцем Володимиром храм у Голій Пристані. Фото з архіву священника Володимира Будника
Якось після служби до мене підійшла жінка і розповіла про хлопця: його зняли з автобуса і побили до напівсмерті. Матір його сховала в хостелі, але лікувати не було чим. Ця жінка попросила мене провідати його. Я прийшов за адресою, заходжу в кімнату. Бачу, лежить худенький хлопець, на ньому живого місця нема: все в гематомах. Виявилося, він в грудні 2021-го звільнився зі строкової служби, а під час окупації їхав у справах в автобусі. Транспорт зупинили, перевірили, його вивели надвір, бо був у берцях. Добу катували. Потім викинули. Мама боялася, що прийдуть за ним додому, тому орендувала кімнату для нього. Він розказував, як йому погано: не може ні їсти, ні пити, три дні замість сечі – кров. Все відбите всередині. Він дивився на мене, як на Бога. І я розумію, що ніхто до нього не прийде, бо небезпечно. Лікар відмовився його оглянути, боявся. За моїм описом встановив діагноз і призначив ліки. Я привіз тому хлопцю все, що треба. Потім приїхав за пару днів, а його вже не було. Не знаю, яка його подальша доля.
До нас приходили люди з сусідніх сіл. Була родина зі Збур’ївки. Окупанти прийшли до них забирати техніку. Жінка почала сперечатися, її вдарили, а чоловіка забрали. За добу-дві випустили. Він буквально повз додому. Вони вирішили тікати. Прийшли до нас просити прихистку. Ви б бачили, це була подоба людини, він весь трусився. Але я не міг їх сховати в храмі, бо на той час нас уже регулярно обшукували металошукачами та собаками. Тож ми дали їм гроші, продукти, і вони сховалися десь у плавнях.
Місцеві колаборанти здавали місця, де жили колишні військові. Пам’ятаю, забрали одного чоловіка. Його жінці погрожували зґвалтуванням. Вона прибігла до церкви з дітьми, просила допомоги. Кажу їй: “Господи, дитино, куди я тебе подіну. Тікай, не повертайся додому. Вони тебе не пожаліють”. Ми дали їй гроші, продукти, і вона пішла. Я скільки жити буду, не забуду цього. Ці очі, люди, повна безвихідь (плаче. – Авт.)…
"Окупанти мене схиляли до співпраці"
Авжеж, довго наші зібрання не могли залишатися без уваги. Тим більше, що навколо працювали колаборанти. Так мене почали водити на допити. ФСБ-шники схиляли до співпраці. Казали: “Ви ж священник Московського патріархату, маєте нам допомагати. З нами священники співпрацюють”.
Я тримався, скільки міг. Вважаю, що пройшов це випробування достойно. Вони наказували буквально доносити на людей, які приходять на службу. Розповідати, про що вони говорять, що думають. На той час я вже відправив своїх дітей на вільну територію. Дуже боявся за них, коли дізнався, що в Скадовську сина пастора закатували на очах у батьків. Тож з травня в Голій Пристані ми жили тільки з дружиною.
Іноді окупанти виводили мене на розмову по три рази на день. Демонстративно садили в авто, двоє спереді і двоє ззаду по боках. Сідали так, щоби їхня зброя мені в ребра впиналася. Перевіряли мій телефон постійно. Такі “розмови” тривали іноді і по 40 хвилин. Казали, що можуть просто вбити. А потім на деякий час залишали в спокої.
Загалом вони хотіли, щоб я казав людям потрібні їм речі, виступав на їхніх заходах. Їм потрібна була картинка. Вони знали, що я маю авторитет серед громади. Я не йшов з ними на відкритий конфлікт. Казав, що погано розмовляю російською. Потім, після вбивства депутата-колаборанта Олексія Ковальова, посилався на те, що боюся померти, як він. І якийсь час це мене рятувало. А потім наближався так званий “референдум”. Окупанти все частіше приходили до церкви, питали мене. Мої віряни кажуть: “Виїжджайте, отче, заберуть вас, посадять в президію на референдумі, що ви будете робити?”.
А тут якраз зателефонував старший син, попросив приїхати до нього в Київ. Я знав, що священник з Олешок так їздив до своїх, а потім повернувся. Якраз так співпало, що виїжджали наші знайомі. То ми спонтанно сіли в їхнє авто і поїхали. Я не думав, що це назавжди. Це було восени 2022 року. Як виявилося, це був останній шанс виїхати на вільну Україну через Василівку Запорізької області.
Коли я приїхав до Києва, через два дні отримав повідомлення з незнайомого номера: “Уважаємий отєц Владімір, немедленно виєзжайте, за вамі прідут”. Отоді я остаточно усвідомив, що це не жарти.
Одного зі священників в Голій Пристані таки садили на підвал. Три тижні тримали, потім випустили. Він мені телефонував згодом, сказав: “У жодному разі не повертайся. Ти не знаєш, що з тобою зроблять”.
Дружина священника Володимира Будника – Олександра на подвір’ї їхнього дому в Голій Пристані. Зараз дім напівзруйнований
Я залишив вдома все. Одного дня ти береш ключ і закриваєш свою хату назавжди. Я знаю, що в мій дім прилетів снаряд: відбило ріг хати, знесло пів даху. Потім його затопило водою після руйнування Каховської ГЕС. Його розграбували росіяни. Знаєте, найбільше мені шкода фотографій і церковних нагород, хрестів, грамот. Там пропала вся сімейна історія.
Глибоко в душі я вірю, що колись повернуся додому. У 2014 році я мав сон: на моєму подвір’ї стоїть авто, відчинені дверцята, а в воротях – наше взуття від мого найбільшого розміру до дитячого найменшого. Тоді я усвідомив, що колись буду змушений покинути цей дім і залишити все.
Потім багато разів просив про сон за повернення. Торік наснилося: Янгол сказав мені, що я повернуся, коли буде тепло, а мій старший син стане священником. Я вірю, що це станеться, але коли і за яких обставин, – одному Богові відомо.
“Час показав, на чиєму боці Господь: Філарет дожив до отримання Томосу”
Тривалий час я шукав парафію для служіння. Їздив у різні єпархії. Майже рік служив у Києві: в одному храмі допомагав священнику по неділях, в другому працював у будні дні, в третьому – влаштувався рядовим хористом. Паралельно їздив по Україні, шукав собі місце.
Відео з фейсбуку Свято-Троїцький храм ПЦУ м. Носівка
Уже минув рік після “собору” в Феофанії” (збори духовенства у травні 2022 року, під час яких УПЦ МП мала розірвати зв’язки з РПЦ. – Авт.). Я очікував, що ось-ось будуть розіслані грамоти усім помісним церквам, що УПЦ МП виходить зі складу РПЦ. Але цього, на жаль, не сталося. Грамоти не розіслані до сьогоднішнього дня. УПЦ МП залишається у складі РПЦ до сьогодні.
При зустрічі з архієреями УПЦ МП я запитував, коли ми станемо нарешті українською церквою. Я був готовий терпіти, скільки треба, влаштуватися на звичайну роботу, бо треба ж за щось жити. Але жодних змін не сталося. Якось два архієрея мені відповіли: “Ми ніколи не зможемо розірвати стосунки з РПЦ”. Питаю: “Чому?” І чую у відповідь: “Бо це шлях Філарета”.
Після цієї розмови я приїхав додому і сказав дружині, що ми переходимо до української церкви, до ПЦУ.
Я дуже вдячний їм за цю щиру відповідь, вона була вирішальною для мене. Час показав, на чиєму боці Господь. Філарет дожив до отримання Томосу, до автокефалії. Вже чотири помісні церкви на сьогодні визнали ПЦУ, а після війни це зроблять і інші… Але священники УПЦ стільки бруду вилили на Філарета свого часу, вони мають визнати це і вибачитися. Але цього ніколи не буде. Тому проукраїнські налаштованим священникам немає сенсу залишатися в УПЦ МП, я вважаю.
"В УПЦ лякають, що священник при переході до ПЦУ має зрікатися православної віри. Але це не так"
Мій перехід до української церкви і переїзд до Носівки стався восени 2023 року. Хоча переїжджати на північ в прикордонну область я не планував. Якось, коли ми ще жили в Києві, мене в гості до Ніжина запросив мій товариш отець Януарій. Його світське ім’я – Іван Гончар, це старший син співачки Ніни Матвієнко. Він перейшов до ПЦУ в 2019-му, одразу після отримання Томосу.
Мені потрібно було перезавантажитися. Тому я погодився, приїхав у Ніжин, три дні гуляв містом: дуже гарне, старовинні храми. І тут він каже: їдьмо в Носівку на службу, там Свято-Троїцька релігійна громада перейшла в українську церкву. І ми поїхали. Дивлюся, стоять біля храму віряни Московського патріархату, виголошують свої промови. Фізичних сутичок не було, але напруга відчувалася. Ми там довго не були: помолилися, і тут надійшла звістка про смерть мами отця Януарія – Ніни Матвієнко. Тож ми повернулися у Ніжин.
Священник Володимир Будник біля Свято-Троїцького храму в Носівці, квітень 2025 року
Минуло кілька тижнів, як отець Януарій та носівчани почали запрошувати мене послужити в Носівці. Там потрібен був священник із досвідом, який би справився з Московським патріархатом. Але ж це знову близько до кордону, знову лівий берег. Дружина була проти, діти також. Ми домовилися поволонтерити 2-3 місяці.
На цей час я вже взяв відпускну грамоту в Херсонській єпархії УПЦ МП. Тому після прохань носівчан я вирішив зустрітися з єпископом ПЦУ Антонієм. Зустріч була дуже теплою, і в розмові владика сказав: щоби служити в Чернігівській єпархії, достатньо написати прохання. Знаєте, в УПЦ лякають, що священник має зрікатися православної віри, підписувати якісь документи. Насправді нічого такого немає.
Свято-Троїцький храм у Носівці надзвичайно гарний, просторий. Він має непросту історію: з розповідей носівчан я знаю, що він був приватизований священником УПЦ МП пори те, що ця церква – пам’ятка архітектури місцевого значення. Згодом релігійна громада через суд скасувала цю приватизацію.
Свято-Троїцький храм у Носівці
Зараз у нашому храмі є професійний хор. Крім Носівки, я проводжу богослужіння в храмі села Яблунівка. У січні 2025-го року помер їхній священник. Після цього якраз загинув воїн з громади. Я його ховав, потім читав проповідь. Після богослужіння до мене підійшли віряни Яблунівки і сказали, що хочуть долучитися до ПЦУ. Я сказав, що втручатися не можу. Порекомендував їм зібрати збори, проголосувати. У них все мирно відбулося. Ми вже провели кілька богослужінь, святили паски, провели поминальні богослужіння на місцевому кладовищі.
Загалом в Носівці до мене люди ставляться приязно. Але є прихильники московитів: ті навіть не вітаються. Я їм нічого не зробив, вони не знають, що я пережив. Вони просто ненавидять за те, що я служу в українській церкві.
Звісно, будь-яка церква, організація тримається на людях і від них залежить. І, авжеж, серед священників УПЦ є гарні люди. Але справа не у них, а в структурі УПЦ, яка є токсичною для України. Там маніпулюють свідомістю людей. Деякі люди не перевіряють факти, а сліпо вірять священникам. Багато духовенства довірили своє життя церкві і не наважуються якось змінювати його. Ми б ніколи не звільнилися від російської церкви, якби не війна. Я би першим не наважився піти, не вистачило би духу.
В українській церкві я можу бути собою, говорити правду. Авжеж, як церква ми маємо побутові проблеми, хтось чогось не знає, не вміє. Але це все можна вирішити.
Відкриття меморіальних дошок загиблим захисникам на школі в Носівці. Квітень 2025
Коли я прийшов у Носівку, то багато людей розповідали: під час відстоювання інтересів української церкви вони поставили прапор України на церковних воротях. Прихильники Московського патріархату його зірвали і викинули. Я був цим ошелешений. Тепер у нас флагшток і прапор біля церкви завжди. Під час війни церква не може бути окремо від держави. Покликання церкви – проповідувати правду і відстоювати інтереси свого народу.
