Життя на пенсії тільки починається – це своїм власним прикладом доводить Володимир Ворона з Варви. За освітою він – інженер-будівельник, а нині – письменник, видав уже 4 історичних романи (і перший отримав І місце на міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова-2018»), захоплюється майструванням, порається в саду та біля свого винограднику. «Життя – це розвиток, і чим довше людина здатна до саморозвитку навіть у старості, тим змістовніше і яскравіше живе, довше лишається активною», – розповідає нашим читачам.
Четвертий роман пана Володимира під назвою «Божа кузня» про Україну та Сіверщину за Литовського князівства побачив світ у березні. Аби видати книгу, автор взяв кредит у банку, бо співпрацю з видавництвами йому налагодити не вдається. Тож із запитання про новий твір і почнемо інтерв’ю.
«Писати про Литовську добу – важче та відповідальніше»
- Пане Володимире, вітаю з виходом нової книги! Розкажіть, скільки тривала робота над нею (бо підготовка до написання першого роману, як ви колись розповідали, тривала близько 10 років). Які особливості творчого процесу були цього разу?
- Дякую! Роман "Божа кузня” я почав писати 22 листопада 2022 року, а закінчив у перших числах лютого 2025-го, тобто робота над ним з деякими перервами забрала трохи більше двох років. Хоча, якщо взяти до уваги і підготовку, збір інформації, її осмислення, і попереднє планування сюжету книги, потрібно відступити іще на два-три роки назад.
Різниця між написанням цього роману і двох чи трьох попередніх лежить у двох площинах одразу: зовнішній – війна, і внутрішній – специфіка зображуваної доби. Війна хитає твою психіку мовби на гойдалці, коли надію змінює мало не розпач і навпаки, і це часом стається кілька разів на тиждень, що дуже виснажує емоційно.
Другий фактор: у романі йдеться про Литовську добу в історії України, а станом на сьогодні це такий історичний період, суспільна думка і широкі знання про який ще не встаткувалися, не оформились остаточно попри значно більшу кількість джерел порівняно з часом Київської Русі.
В художній літературі про українські землі в складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського і Руського майже немає чого почитати, а про Чернігово-Сіверщину тих часів узагалі нічого не знайдете. Тому досліджувати, вивчати, осмислювати ту добу та писати про неї було важче, навіть відповідальніше, ніж про більш ранні часи.
- Знаю, що в трилогії «Хоробор» йшлося про давньоруський період, про появу нової релігії – християнство та її вкорінення на наших землях. Тож «Божа кузня» - це продовження трилогії «Хоробор» чи зовсім інша історія?
- Для тих, хто трилогію «Хоробор» читав, – так, продовження, навіть більше – смислове завершення. Для тих, хто не читав, це цілком самостійний в сенсі сюжету роман, адже часовий проміжок між третьою книгою і романом «Божа кузня» становить два з половиною століття. Власне, можна говорити про те, що «Хоробор» - це історичний цикл, бо сюжетно нерозривними є лише перші книги – романи «Відступник» і «Княжа воля» (раніше друга книга мала назву «Хоробор», а потім я переніс її на весь цикл). Виходячи з цього, читач «Божої кузні» не зазнає жодного дискомфорту через відсутність зв’язку з попередніми книгами.
«Офіціоз мене в упор не хоче помічати»
- До слова, яка доля «Хоробору»? Може, цей роман зараз представляє якесь видавництво? Може, отримали за нього ще премію, окрім міжнародної літературної премії «Коронації слова-2018»? Може, згодом буде яскравий український фільм як-от «Вікінги» чи «Останнє королівство»?
- Наразі електронну версію трилогії «Хоробор» можна придбати в книжкових інтернет-магазинах України, а також світу (на платформі „Амазон”). Але з цієї ж причини видавці не беруться за її паперовий варіант, бо їм здається, що тоді вони рекламуватимуть чужий продукт. Позиція дивна, точніше, з комерційної точки зору безглузда, бо паперовий і електронний сегменти книжкового ринку між собою не перетинаються. Проте така позиція характерна для всього українського книжково-паперового бізнесу.
Премії? Ні, інших нагород, окрім І місця на «Коронації слова-2018» та «Ґранд Коронації слова-2020» моя трилогія не має. В Україні преміями державного масштабу відзначають здебільшого друзів, кумів, або членів НСПУ, АУП, ПЕН (професійних спільнот, – Ред.) тощо, яких на ту чи іншу премію подають творчі об’єднання, а я не входжу в жоден «творчий союз», спілку. Та й місце проживання не сприяє тісним контактам між мною і «потрібними людьми» – надто далеко від мегаполісів, культурних столиць.
Щодо фільму, його теж не буде – це точно. Принаймні за мого життя. Вдалі екранізації історичних фільмів за всю історію кінематографа можна перелічити на пальцях рук, бо зняти історичний фільм, де історична реальність схожа на правду, – страшенно важко та дорого.
- А якби обласна організація НСПУ подала вашу кандидатуру на якусь обласну чи всеукраїнську премію, ви би погодились?
- Мені ось що дивно: навіщо питати в автора згоду щодо нагороди його тією чи іншою відзнакою? Тексти є в бібліотеках, в мережі – нехай читають. Вважаєте, що заслужив, – нагороджуйте, не питаючись, і по всьому. Практично всі мої твори, а це повість «Одвічний Дух Десни», історична тетралогія «Хоробор», цілий ряд оповідань – всі про Чернігівщину: про нашу природу, про історію краю, про наших людей – загалом уже набирається до трьох тисяч сторінок.
Більше за мене на цю тему ще ніхто не написав ні в області, ні в Україні, при цьому ніхто не дорікне мені низьким художнім рівнем написаного чи відсутністю закладених у творах сенсів, але офіціоз мене в упор не хоче помічати – так, ніби моїх книг і в природі не існує.
«Праця людини, тим більше творчої, має оплачуватися гідно»
- Якби мене запитали, то я би сказала, що вважаю вас одним із найкращих сучасних письменників України, а не тільки Чернігівщини. Чи правильно я розумію, що ви видали «Божу кузню» власним коштом? Цікаво також, наскільки це дорого? Знаю, що деякі автори кредити беруть або шукають спонсорів.
- Видаватися власним коштом змушений. Ще коли мій роман «Відступник» переміг у конкурсі «Коронація слова», я, грішний, думав, що тепер мене точно надрукують. Але один видавець хотів, щоб я скоротив роман мало не вдвічі, бо йому праглося екшену, а не опису ремесел чи побутових сцен із життя слов’ян понад тисячу років тому. Інший пропонував друкувати практично задурно, а я двадцять років займався бізнесом і звик, що в бізнесі праця людини, тим більше творчої, має оплачуватися гідно. Тому відмовився і сам почав на преміальні кошти друкувати книгу: один невеликий наклад продам – інший замовляю, так воно й пішло. Бо знаю, що під лежачий камінь вода не тече, й коли не будеш ворушитися, то просто безслідно щезнеш як автор.
Видавці тепер мені кажуть: «Книги у вас чудові, але вони вже видавалися, а нам потрібні такі, яких ще ніхто не читав». Мені ця їхня вимога, між іншим, абсолютно надумана, нагадує отой старовинний звичай, що наречена під вінець мала йти незайманою і на другий день весілля ще й простирадла вивішувати. Це смішило би, якби так сумно не було. Бо книги популярних авторів перевидають століттями, тим не менше, нікому й на думку не спадає засумніватися в їх затребуваності серед читачів. А мої реалізовані наклади – це лише якісь сотні, а не тисячі примірників, тож потенціал ринку не вичерпано і на п’ять відсотків, зате якість перевірена. Гарантую, що стільки розлогих захоплених читацьких відгуків в Україні мають книги лише кількох авторів і ті всі з багатотисячними накладами.
Книги нині дорогі, тим більше, коли видання якісне. Враховуючи, що тепер фіскальні органи зібралися обкладати всі кошти, які надходять вам на картку, податком на доходи фізосіб, а це загалом 23 відсотка, то, власне, вигода в найкращому разі складе хіба що кілька відсотків від ціни.
Я лише з тієї причини видав «Божу кузню», взявши в банку кредит, аби в моїх постійних читачів, що живуть по всій Україні та за кордоном від Токіо до Оттави й від Гданська до Афін, було повне зібрання, вся тетралогія, оформлена в єдиному дизайні. А спонсорів ніколи не шукав, бо ходити з простягненою рукою, взагалі щось просити вважаю нижчим власної гідності.
«Історія козаків утерла б носа американським вестернам»
- Пане Володимире, а розкажіть трохи більше про новий роман – чи знайдемо в ньому якісь пояснення тому, що відбувається в нинішньому часі, я маю на увазі військову агресію московії проти України?
- Основна дія роману відбувається в 1497 році. А це час, коли Московське велике князівство, восьмий улус Золотої Орди, зміцніло настільки, що почало захват сусідніх земель. Тоді ж, до речі, саме в другій половині ХV століття, були закладені й основи московської політики й того їхнього світогляду, що тепер зветься «русскім міром».
Події в книзі розгортаються на Дніпровому Пониззі та, звісно, на Придесенні. За порогами тоді люди з наших земель шукали заробітку – хто в рибальстві, пасічництві, хто у видобутку й продажу кримської солі, а хтось уже і в переділі власності за допомогою зброї, тобто козакуванні. Того козацтва, про яке ми всі знаємо, ще не було, але козаки вже були – нечисельні й неорганізовані.
- Так, я звернула увагу, що це така важлива тема в романі – козаки, їх поява, заняття тощо. На які праці ви спиралися, коли писали про це? Може, якісь відкриття про козаків для себе зробили?
- У нас в суспільстві ще й досі тримається радянський міф, як колись казали, «офіційна версія», що козацтво утворилося з селян-утікачів від панського гніту, бо це добре вкладалося в тодішню ідеологічну схему марксистської теорії про закономірність історичного процесу, одвічну боротьбу поневолених проти поневолювачів. Але коли держава припинила втручатися в роботу істориків, потроху визріла загальноприйнята на сьогодні теорія походження козацтва з людей вільних, що мали навички й досвід війни, яку-не-яку зброю, і нею на межі Степу й Лісостепу (тобто в основному в Пониззі Дніпра) здобували собі на прожиття так званий «козацький хліб», тобто жили за рахунок військової здобичі. Тепер ми би сказали, що це розбій, але в ХІV – ХVІ століттях це було практично нормою і будь-хто, маючи зброю, міг поживитися за рахунок іншого.
Першими козаками були вихідці з татар, які в силу певних обставин порвали зв’язки з родом, стали ізгоями і збиваючись в окремі загони грабували і своїх, і чужих. Згодом це «ремесло» перейняли наші уходники, тобто вільні люди, котрі займалися всякими промислами «на уходах» – вихідці з колишніх бояр, дрібна безземельна шляхта, що не мала інших засобів до існування, ті ж татари й тому подібні люди. А вже в більш пізні часи, коли козаки почали зі зброєю боротися за визнання свого особливого статусу, під час їхніх повстань ряди козацтва поповнювали селяни та міщани, часто з тієї причини, що ці війни призводили до втрати ними не лише останнього майна, житла, а й сімей.
У цьому сенсі Пониззя Дніпра, особливо за порогами, - так званий Великий Луг, було тією межею без чітких кордонів, або, як історики тепер кажуть, фронтиром, де щонайменше три століття коїлось таке, про що оспіваному в кінематографі та літературі Дикому Заходу США й не снилося з його коротенькою історією. Маю надію, що українські митці в майбутньому ще сто разів утруть носа тим американським вестернам.
Насолода в зміні занять: попиляв – відпочив, біля винограду походив – відпочив
- Не маю жодних сумнівів! І успіх фільму «Довбуш» у прокаті - яскравий тому приклад. Наостанок розкажіть трохи про себе! Чим займаєтеся на пенсії, окрім написання книг?
- Живу у Варві. Чим тільки не займаюся: столярую за потреби, часом і нескладне міні-обладнання для дерево-, чи металообробки виготовляю. Скоро маю доробити двоє дверей, та й гріндер (шліфувальний верстат для обробки металу, – Ред.) чекає своєї черги – весна прийшла, і сад вимагає першочергової уваги. Мій дід був у Коропі не тільки шевцем, а й знаним садоводом, тож потяг до саду від нього, а від батька – навички роботи з деревом. Це допомогло мені стати професійним столяром, хоча то окрема розмова.
Садиба в нас стандартна, 12 соток, тому не розженешся, але три яблуні, чотири груші, дві сливи, понад двадцять кущів винограду дають достатній урожай і неймовірну смакоту, а два десятки декоративних хвойних радують око і душу. Знаю, що багато людей недолюблюють будівництво, а мені воно в радість. Після заміни вікон на металопластик зробив із дерев’яних рам тепличку дружині – не нарадується. Лежали, око муляли чотири десятки вогнетривкої цегли, тож торік (якраз у спеку) виклав азійську піч-тандир. Аби сонце не дошкуляло, нашвидкуруч склепав легенький дерев’яний каркас над місцем роботи, натягнув старий тент і працював собі. Тепер можу розвантажити дружину: то плов у казані зварю, то бограч, або якусь узбецьку дивовижу – басму, думляму приготую, чи там грузинську шкмерулі; можна просто рибу запекти, як у нашій печі, або із м’яса щось; та навіть паски можна!
- А з винограду що?
- Попервах робив домашнє вино з тещиного винограду «Ізабела», проте згодом зрозумів, що наш регіон для виноробства не годиться – шмурдяк виходить, а я люблю червоне сухе, тож ліпше в магазині купити. А от наливки: вишнівка, слив’янка, дулівка (з груш), айвівка, малинівка тощо – це наше. Робити легко, на смак – чудові. Слив’янка й досі ще є.
Ще дуже сумую за Десною, бо нечасто буваю в Коропі, але тут стоп: не хочу ятрити душу.
А книги пишу вечорами – цій звичці майже п’ятнадцять років. Письменником себе не називаю, бо письменник – це професія, а в Україні зі свого письма хіба що троє-четверо людей живе. Тому кажу: я – автор і радий, що в наш час писати книги може кожен, в кому зсередини назовні проситься слово – та так, що ти просто не можеш не писати!
Тепер не уявляю собі двох речей: перша – як би я все життя, до пенсії, був будівельником, друга – як це все життя писати, писати, писати… – сказитися ж можна чи повіситись. Насолода в зміні занять: попиляв-постругав – відпочив; біля винограду походив – відпочив; плов зварив, гостей позвав – відпочив, а увечері на годинку сів до комп’ютера, бо отримані за день враження надихають на письмо. Найстрашніше для мене – спинитись у пізнанні чогось нового, захряснути, втратити цікавість. Життя – це розвиток, і чим довше людина здатна до саморозвитку навіть у старості, тим змістовніше і яскравіше живе, довше лишається активною.
* * *
Насамкінець варто додати, що книги Володимира Ворони є в центральних бібліотеках України, в Чернігівській міській бібліотеці імені М. Коцюбинського, у Коропській і Варвинській ЦБС. Купити електронні версії можна в Інтернеті, варто лише набрати назву книги та автора. Кілька паперових примірників нового роману «Божа кузня» ще залишаються в автора на руках, хто бажає їх придбати, пишіть пану Володимиру у фейсбуці та отримайте книгу з автографом. Ось посилання на його профіль.
