Під час блокади Чернігова рашистами в 2022-му Вікторія Калмикова прихистила людей і покинутих домашніх тварин на своєму підприємстві. А після деокупації нашої області Вікторія створила громадську організацію «Серцевір», яка опікується ветеранами. Важливо сказати, що її чоловік Юрій Калмиков загинув на цій війні росії проти України. Про все це та багато іншого, що пов’язане з бізнесом в умовах війни, ветеранським простором і благодійністю, піде мова у «Великій розмові».
«ЛЮБЛЮ СВІЙ БІЗНЕС І СВОЮ СПРАВУ»
- Чернігівська підприємниця Вікторія Калмикова – залізна леді. Залізна, тому що зараз ми знаходимося в офісі компанії, яка займається металом. Бізнес-леді, яка наразі опікується проблемами ветеранів. Розкажи трохи про себе: як прийшла в бізнес? Чим раніше займалася?
- Якщо враховувати, що саме в цей бізнес, що стосується металобрухту, я прийшла в 98-му році, неважливо, що робила до того. Я була ще дівчиною молоденькою. Ми починали бізнес разом з чоловіком. Приїхали з Харкова і залишилися, тому що нам тут дуже подобалось. І саме тому наш бізнес у Чернігові працює досі. Я люблю і свій бізнес, і свою справу, те, чим зараз займаюся, – це ветеранська політика в нашому місті. І не тільки в місті, а й в Україні загалом, тому що наша громадська організація називається амбітно – «Ветеранська спільнота України «Серцевір».
- Ми до цієї теми ще повернемося. Щодо бізнесу, то у відкритих джерелах є інформація, що ти засновниця 8 компаній?
- Ні, не перебільшуй, не 8-ми. Можливо, це одне прізвище, але я засновниця тільки трьох компаній. Дві з них – це металобрухт, одна – компанія мого сина, яка займається ремонтом автомобілів.
- Як вдається все це тримати, контролювати, щоб все працювало?
- Слава Богу, справами свого сина я не займаюся, в нього свій бізнес, просто компанія заснована мною і все. А мій бізнес – це металобрухт, послуги підприємствам та організаціям, фізичним особам з демонтажу та вивозу металобрухту. Плюс ще громадська діяльність. Як я це поєдную? Я не знаю, як. Якось воно іде – і це добре!
- Важко під час війни бізнесу?
- Так, звісно.
- Хоча металобрухт – він є зараз і буде, звісно.
- Так, він є і буде, але я стикаюся з тими самими питаннями, що й інші підприємці. Головний дефіцит – це люди. Чоловіки служать. Ті, котрі не служать, – бояться. Ті, що не бояться, – практично ні на що не годяться, у них або здоров’я не вистачає, або… чогось іншого. Тож мені потрібен водій, і це просто нагальне питання. Ветеранів я запрошую на цю вакансію, а людей немає, на жаль.
«ПІД ЧАС ВІЙНИ ВРЯТУВАЛА ВІД СМЕРТІ 27 СОБАК ТА 15 КОТІВ»
- Волонтерство – ми домовились, що називаємо його «благодійність». Я знаю, що ця історія в твоєму житті вже досить давно.
- Так, я давно опікуюся безхатченками-собаками. Коли трапляється якась біда, забираю їх додому, лікую. Чоловіку моєму це ніколи не подобалось. Колись їдемо з ним, і він каже: «Дивись, які два бомжа! Давай заберемо їх додому!» «Навіщо?» – запитую. «Ну, ти ж собак тягнеш додому?»
Ця історія почалася несподівано, років 18 тому, коли до мене на металобазу прибігли собаки, яким потрібна була допомога, які потрапили у вапняну яму, і були у всьому цьому, воно виїдало слизову та шкіру. Я включилася, і після цього воно якось пішло, ті собаки залишилися, приходили й інші. Прийшлося нам облаштовувати будки, огорожі тощо. Зараз десь близько тридцяти проживає їх. Когось ми прилаштовуємо, потім з’являється хтось новий... І в мене є декілька сімей багатодітних на патронаті. Я допомагаю, коли можу, – і грошима, і чимось матеріальним, щось купити потрібне або подарунки.
- Якщо говорити про тварин, то знайшов цитату в інстаграм у «Суспільне. Ужгород»: «Вікторія Калмикова в Чернігові під час війни врятувала від смерті 27 собак та 15 котів. Їх вона збирала на вулицях Чернігова, навколишніх сіл, визволяла із замкнених квартир. Тварин привозила на власне підприємство, металобазу. Там і пересиджували обстріли». Так воно і було?
- Це було, це знімало «Суспільне Чернігів», «1+1». Дійсно, під час повномасштабного наступу я залишилася в Чернігові, тому що в мене на підприємстві є своє бомбосховище. І, якщо чесно, я не вірила, що Чернігів стане неукраїнський, в мене була впевненість, що такого не трапиться. Плюс у мене купа собак, куди їх? Я не збиралася їх залишати.
Мій чоловік у перший же день пішов до військкомату, але не одразу його взяли, тільки на другий день. Вони вже згуртувалися своїм підрозділом і брали участь захисті Чернігова. В перший же день він зібрав тут купу народу, наших друзів, особливо тих, хто проживав біля Новоселівки, «Епіцентру». Сказав: «Приїжджайте до нас, в нас є бомбосховище, буде все більш-менш нормально». І люди позбиралися, потім вони виїжджали, приїжджали інші люди, які залишилися вже без домівок, бо розбомблено було або пошкоджено. Тобто тут були не тільки собаки.
- Багато кого прихистили?
- Так, близько 50-ти чоловік. А коти жили в мене в офісі окремо, тому що коти – не собаки, вони між собою б’ються, в мене пошкоджені крісла, бо всі кімнати були заповнені котами. Так, декого довелося визволяти з хат, мені привозили ключі, давали адресу. Або не привозили ключі, а тільки давали адресу: «Поїдь до такої-то бабусі, візьми в неї ключі, бо там закрита тварина…» І починався цей…
- Квест?
- Так, квест «знайди бабусю». Ти приходиш до бабусі, а бабусі у нас такі! В неї ключ, і вона так просто тобі його не віддасть! Я спілкувалася ще й з бабусею, виявляла потреби. Частіше за все це були ліки. І оскільки в мене були ключі від інших квартир, там залишалися в когось ліки, або з нашими волонтерами я спілкувалася, і можна було дістати ліки. Ми завозили цим бабусям ліки, тому що вони залишалися самі. В неї ключі від декількох хат, а допомогти їй ніхто не може, і сама вона особливо виходити не може. Тож кому була потрібна допомога, я допомагала - не всім, а кому могла допомогти.
«ПОЧАЛА СТИКАТИСЯ З ТИМ, ЩО ЛЮДИ ВІКОМ 60+ ПРАКТИЧНО ЗА ГРУДКИ МЕНЕ ХАПАЛИ Й ВИМАГАЛИ: «ДАЙ МЕНІ, І ВСЕ!»
- Можемо поговорити про твого чоловіка? Юрій Калмиков загинув на війні. Його називали «Калмик». Він досить непересічна особистість, яскрава, займався кульовою стрільбою на далеку відстань. Тобто він був снайпером?
- Так, це високоточна стрільба. Він стріляв більш ніж на 2000 м. Йому дозволяла його майстерність, те приладдя, що в нього було, це було досить дороге обладнання, гвинтівка. І навички. Він займався цим біля 20 років, був чемпіоном України неодноразово, чемпіоном Європи. В останніх змаганнях, що проходили в Америці, посів 19-те місце серед 5000 учасників.
- То він пішов у снайпери?
- Так, з першого дня взяв особисту зброю та пішов воювати. Це було само-собою зрозуміле, що він став на захист Чернігова.
- Є якісь історії героїчні, цікаві, які можна розповідати?
- Щось він мені розповідав, але я не впевнена, що варто зараз це переповідати. Це ще не на часі, можуть викликати різні реакції. Вони працювали, їх там було десь 6-8 людей. Хлопці до мене часто приїжджали поїсти гарячого борщу тощо. Вони приїжджали зі своїми літрами солярки, ми запускали свердловину, качали воду, вода нагрівалась через бак, і ми мали змогу прийняти душ і створити щось таке типу оладок, іншої домашньої їжі, яку треба робити на плиті, а не на відкритому вогнищі, як ми все це варили на холоді на вулиці.
- А потім його перекинули на Донбас чи на який напрямок?
- Він міг не воювати далі через вік – йому було більше 55 років, але він для себе ухвалив рішення, що він хоче захищати нашу країну саме за своєю спеціальністю. Але все сталося не так, як гадалося. Інколи надсилав фото, відео, вони брали участь у боях, і ворог до нього був метрів за сто. Я кажу: «Що ти можеш зробити зі своєю зброєю на 100 метрів?» Це не ті можливості, не ті умови, за яких він може бути корисним. І це було мені дивно, що люди з таким фахом, з такими знаннями тупо сидять в окопах, і невідомо, чим може це закінчитися. Таке ставлення дивне до наших хлопців.
- Чи не цей трагічний момент втрати чоловіка мотивував тебе, щоб займатися ветеранами?
- Ні, він загинув у квітні минулого року, а організації нашій вже два роки. В квітні цього року будемо відмічати вже другу річницю. Думка така виникла після того, як кацапів погнали з нашої території, і активно пішла гуманітарна допомога в Чернігівську область. Я долучилася особисто, тому що мої родичі в Іспанії збирали великі вантажівки, до мене прийшла 20-тонна фура з допомогою саме Чернігівській області. Три місяці я особисто – іноді за кермом не тільки маленького «Кенго», а за кермом 5-титонного автомобіля – я розвозила це містами деокупованими в області. І за три місяці відчутно втомилася, особливо, коли для себе вирішила, що буду допомагати багатодітним і дуже стареньким.
Я почала стикатися з тим, що люди віком 60+ практично за грудки мене хапали й вимагали: «Дай! Дай мені, і все!». І коли я стала казати, що це не особисто я так вирішую, що в мене вимоги донорів такі: я надаю допомогу людям 70+ і багатодітним сім’ям, то люди психували. Казали мені: «Якщо б тобі не було вигідно, ти б тут не їздила!» А мені особистої користі немає жодної. Це мій ресурс, я витрачаю кошти на паливо, свій час, щоб допомогти. Тож я вирішила: стоп, все! Я не хочу цим займатися, я не можу, це висмоктує мою енергію, мені важко з такими людьми. Але потреба допомагати залишилась.
Я тоді проходила навчання в Аспен-Інституті, другий курс, і почався новий підхід до цього, інше мислення. Там я прийняла рішення, що хочу допомагати саме ветеранам, тому що багато хлопців відчувають себе покинутими. І навіть ті, хто зараз воює, у них уже є упередження, що вони тут нікому не потрібні. Трошки є підстава для цього, тож і я хочу зробити все, щоб такого не було, щоб люди відчували, що це все зроблене не просто так, що люди, котрі тут залишились в тилу, мають вдячність і повагу до всього, що роблять наші військові.
Дехто каже так: «Що таке ветеран? Ветеран – це той, хто всю війну пройшов!» Це дійсно так, але ветерани зараз – люди, які отримали поранення і далі не можуть нести службу. Бойовий досвід будуть мати практично усі. І якщо людина має бойовий досвід, вона вже – ветеран цієї війни. Ми не говоримо зараз про Афганістан і всі інші війни.
- Хоча багато хто з ветеранів Афганістану вже ветерани і цієї війни.
- Це вони вже за бажанням ідуть, бо вік у них такий, що могли би не йти воювати. Але вони не можуть, вони за покликом душі йшли. Люди отримали такі поранення, що не можуть зараз продовжувати воювати. Вони дійсно ветерани.
«ЧОЛОВІК ВОЮЄ, ВІН НА СВОЇЙ РОБОТІ, АЛЕ НІХТО НЕ ЗВЕРТАЄ УВАГИ НА ТЕ, ЩО ВІДЧУВАЄ ЖІНКА КОЖНОГО ДНЯ В ОЧІКУВАННІ ДЗВІНКА»
- Як тобі вдається гуртувати ветеранів навколо себе?
- Суть у тому, що ми не згуртовуємо їх біля себе. Наше завдання - згуртувати їх між собою, показати можливості, десь щось підказати. Ми не феї з чарівними паличками. У нас працюють соцмережі, ми багато пишемо, розповідаємо, показуємо, що ми робимо, як ми робимо. Люди дивляться і до нас звертаються за допомогою або підтримкою, бо декому просто потрібна підтримка. Коли ти допоможеш і підкажеш, що робити, як робити, або з кимось просто поспілкуєшся, цього буває достатньо. Спільнота – це велика кількість людей, об’єднана одними цінностями. Цінність наша зрозуміла – захист Батьківщини, люди, які вже вийшли в резерв - можна так сказати красиво, що в резерві вони.
- Все одно навколо тебе медійні люди: той самий Сергій Довбиш, той самий Афганець, Шатіло, Смага, професор Леп’явко – потужні особистості. Якось же вдалося навколо себе їх згуртувати?
- Мені здається, вони і без мене згуртувалися би, вони ж і раніше спілкувалися між собою. Вони самостійні. Моє завдання як менеджера - підказати, допомогти. Вони вже звикли до того, що будь-яка ініціатива не карається, а підтримується. Хочеш щось зробити? Давай, озвучуй! І будемо реалізовувати цю ідею!
Наша організація не про те, щоби щось зробити заради галочки. Ми робимо те, що потрібно. Якщо захід не пішов, ми його не продовжуємо. Якщо немає відгуку, якщо воно нікому не потрібно, навіщо битися в зачинені двері? Тому робимо те, що потрібно. Якщо цікава була іпотерапія, то хлопець навчився і займається цим. Якщо цікавий театр, Вєткін приїхав з Києва і каже: «Ось, я пройшов навчання в школі драматургів. Давайте робити у себе!» А його п’єси вже поставлені в театрі Лесі Українки навіть. Спочатку його ідея була, щоб як у Києві: професійні актори та аматори серед ветеранів, але я його переконала - нехай це будуть аматори, наші ветерани. Це буде цікавіше, щоб не відчувалося, де професійна людина, а де ветеран. Нехай будуть всі ветерани! І в нас безрукий грає безногого і таке інше. І коли ти перший раз читаєш цю п’єсу, біжать мурахи, тому що це про наше місто, про місто Чернігів у березні 2022 року.
- Я так розумію, що вже скоро буде прем’єра, бо репетиції йдуть активно?
- Так, дуже активно. І я задоволена, тому що хлопці долучаються до цього процесу, їм це цікаво.
- Як нарешті дійшла справа до створення ветеранського простору? Є приміщення - колишня жіноча консультація. Як вдалося все організувати, щоб отримати приміщення, і там все запрацювало?
- Повертаюся до того, що я бізнесвумен з 98-го року. Це уже 27 років, то, напевно, я щось вмію. Коли прийшла до мене думка про створення ветеранського простору, перше, що я зробила в лютому 2023 року, – звернулася до Оксани Коляди. Це колишня міністерка у справах ветеранів, а зараз – голова багатьох організацій. Одна з них – «Простір можливостей» і коаліція ветеранських просторів, яку вона створила в Україні. Це 14 або більше таких організацій, як наша. Ось я до неї звернулася і кажу, що хочу таке зробити. Але підприємців серед цієї когорти, хто займається ветеранами, немає. Вона подивилась і каже: «Все це добре, але ж ти розумієш, місце ти створити можеш, але якщо його не наповнюють люди, воно нічого не варте. Починай будувати спільноту». Тому я вирішила для себе, з чого починати: будемо створювати спільноту підтримки!
І як жінка я розумію, що в будь-якій родині спокій залежить від спокою особисто жінки. Якщо вона емоційно стабільна, то знайде підхід до чоловіка. І ми маємо допомогти саме нашим жінкам, які очікують своїх чоловіків з фронту, допомогти бути не сам на сам зі своїми переживаннями. Ніхто не звертає уваги на те, що відчуває жінка. Чоловік воює, він на своїй роботі, це для них – робота, звісно. А що вона тут відчуває кожного дня в очікуванні дзвінка? Подзвонив-не подзвонив, де він? чому не дзвонить два дні? Де шукати, що думати? І кожного дня це повторюється.
Ми почали проводити заходи «Твоя віра – його сила» для підтримки саме дружин. У нас проходили різні терапії, так створилася окрема спільнота дівчача - так я її називаю. Десь у травні ми познайомилися з Довбишем, я його запросила на один із таких заходів, і при спілкуванні з ним зрозуміла, що це та людина, з якою у нас все складеться. Він теж активний, навіть проактивний – так я називаю таких людей, в нього є велике бажання допомагати. На той момент у нього вже була невеличка команда.
- Він цим хотів займатися ще до повномасштабки, наскільки я знаю.
- Він і хотів, і почав уже цим займатися, вони займалися спортивним напрямком. Але це окремо тільки спортивний напрямок. А потім почали долучатися ветерани, їх ставало все більше, саме ветеранів з пораненнями – я наголошую на цьому. Ми почали додавати їх до своїх груп, возити на змагання, підштовхувати, залучати, вмовляти. Це великий пласт роботи, і я дуже вдячна Сергію за його наполегливість і віру в це діло, за особистий вклад, тому що нам би було важко одне без одного.
«Я ВИРІШИЛА, ЩО ТАК ДОВГО НЕ ПРОТЯГНУ, НАЧЕБТО І ЗАРОБЛЯЮ, АЛЕ НЕ НАСТІЛЬКИ БАГАТО, ЩОБ ПЛАТИТИ ПО ПІВМІЛЬЙОНА ЗА РІК»
- Насправді у вас вдалий тандем! Все, про що ми говоримо, починаючи від приміщення, ремонти, заходи – це ж шалені кошти, і змагання також потребують грошей. Ти меценатка? Сама фінансуєш це?
- Не тільки моїм коштом, слава Богу. Ми залучаємо і меценатів чернігівських, є люди, які відгукуються на наші прохання, ми дуже раді допомозі чернігівських підприємців, з чернігівського району та області, вони допомагають. Плюс трошки грантових грошей беремо на будівництво, на ремонт приміщення. Нам частково дали ПРООН гроші, Німецький уряд.
- А приміщення передала міська рада?
- Так. Надали одразу, тільки-но я звернулася. Одразу передали, але з умовою, що ми будемо самі його ремонтувати та платити комунальні. За угодою ми його ремонтуємо та повертаємо громаді. Тобто це не наше, я не можу віддерти все, що ми там зробили, і повернути собі. Я повертаю громаді. Але чому я маю платити комунальні, наприклад, за опалення, якщо до цього місто платило, а потім передали громадській організації? Це великі кошти.
Я вирішила, що так довго не протягну. Я начебто і заробляю, але не настільки багато, щоб платити по півмільйона за рік за опалення цього приміщення. Я звернулася до міського голови з питанням створення комунального неприбуткового підприємства. Це я не буду вже опікуватися комунальними платежами, по-перше. По-друге, буде штат кваліфікованих фахівців, які займаються цим за гроші. В мене люди два роки займаються цим на волонтерських засадах, вони не отримують за це гроші. Ви розумієте, це дійсно волонтерство, коли людина робить, але робить від душі, у вільний час від роботи. А треба, щоб люди мали доступ до послуг: і психологічних, і юридичних, і багато інших. І ми маємо створити саме такий центр, де вони це отримають, і буде ще місце для коворкінгу, для спілкування, для того ж театру, ветерани зараз хочуть проводити тренування з йоги.
- Має бути спортзал?
- Спортзал – це взагалі окрема історія на 400 квадратів і навіть більше. Зараз там триває ремонт, ми його поки що не відкриваємо. Я сподіваюся, в березні буде відкриття першого поверху, де буде саме психологія та зона коворкінгу, де люди зможуть збиратися та спілкуватися. Зараз ми збираємося де завгодно, хто тільки нас не приймає, ми вже були у всіх. Нас знають, тому що ми стукаємо в двері до кожного і питаємо: чи можна? Можна. Але частіше за все, коли ми збираємось, – це субота та неділя, коли не всі працюють.
- І воно ж робиться!
- Воно робиться, і дуже швидко.
- Це Чернігів, це місто, і ветерани тут між собою більш-менш спілкуються, тобто вони згуртовані. А що робити тим, хто у віддалених населених пунктах? У селах, де вони залишаються сам на сам зі своєю проблемою? Починаються історії з алкоголем і таке подібне.
- Алкоголь і у нас в місті трапляється. І не тільки алкоголь, а й наркотики.
- Чи плануєте якось залучати таких хлопців?
- Ми вже зараз це робимо. В нашій спільноті не тільки чернігівські хлопці, є хлопці з Ніжина, з Коропа, з інших міст. В цьому напрямку в нас працює мобільна мультифункціональна бригада. Особисто Довбиш плюс психолог, плюс ми залучаємо юристів, які розуміються на військовій справі, плюс соціальна робітниця ветеранського простору - для того, щоб допомогти людям у віддалених районах Чернігівської області.
Вони можуть виїхати будь-куди і практично будь-коли, в будь-яку громаду нашої області, якщо є звернення. Навіть, якщо немає звернення, один раз на тиждень вони зараз виїжджають у громади, проводять зустрічі підтримки та консультації. Але якщо десь хтось є один, кому треба допомога, вони і до одного поїдуть. І в Чернігові ми так робимо. Якщо треба прийти до когось додому, щоб витягнути з цього стану, ми це робимо. Ми робимо перший крок, і якщо людина відгукується, іде на зустріч, ми залюбки допомагаємо надалі. Але ми не можемо за людину вирішити, що робити та як робити. Ми знайомимось, поспілкуємось, прийдуть хлопці саме зі спільноти зі схожими пораненнями, хто вже має цей досвід. Люди довіряють своїм.
- Звичайно, поранений буде довіряти такому ж пораненому.
- Так. І зі змаганнями теж так. Зі шпиталю Довбиш привозить особисто якогось хлопця і показує: дивись, чоловік з ампутаціями, ампутації такі ж, як у тебе або ще гірше, а він робить те і те. А це дуже мотивує інших повернутися до такого життя, прийняти себе. Головне - це прийняти себе, щоб далі жити.
- Змагання – це окрема сторінка, де можна дуже багато розповідати. «Кубок Серцевіра» проводиться і буде проводитись?
- Буде.
«ДУМАЛА, ЩО РОЗІРВУ НА МАЛЕНЬКІ ШМАТОЧКИ, ДОБРЕ, ЩО МЕНЕ ЗУПИНИЛИ»
- Які наразі є проблеми у ветеранській спільноти, у ветеранській політиці в нашому суспільстві?
- По-перше, це законодавство. Почнемо з головного. Законодавство наше написане ще за царя-пенька. Там враховані всі ветерани, котрі були в другій світовій, в Афганістані тощо. Треба або його розділяти якось, відокремлювати ветеранів російсько-української війни, або переписувати. Тому що купа цих змін, купа постанов, кожного разу щось новеньке додається. І ти приходиш у військкомат, а тобі кажуть: «Треба читати між рядків». А це як? Це юридичний документ, як я можу його прочитати між рядків? Має бути написано так, щоб не підкопатися.
Світ змінюється, потреби ветеранів змінюються. Є багато нового, що дійсно треба робити, а не чекати. Якщо немає вже в нас земельного наділу, наприклад, а в законі прописано, що має бути, хоча реалізовувати не можливо, то треба це прибирати. Треба додавати допомогу тим же ветеранам-підприємцям. Тому що,після того, як він пішов воювати, його бізнес або занепав, або… не важливо! Як би воно не було, хто б не керував, воно вже втратило в економічному плані. Йому треба повернутися та підіймати своє дітище, своє підприємство.
- Дехто тільки відкриває свій бізнес.
- Так, і тому дуже важлива підтримка. Мають бути можливості для цих ветеранів, вони ж багато часу втратили, багато грошей. Не важливо, що сталося з бізнесом, йому доведеться починати з початку, а це дуже важко. Важко почати все спочатку.
- Чи готове наше суспільство приймати ветеранів? Як каже той же Довбиш: «Не ветеран має підлаштовуватись під суспільство, а суспільство – під ветерана». Тобто суспільство має бути готовим, що ці хлопці будуть повертатися, і їх буде багато.
- Ми робимо все, що можемо, що в наших силах. Навіть календарі, які робили саме для просвітницької роботи, щоб підкреслити подвиги наших ветеранів, ветеранів Чернігівщини. Ці календарі – частка нашого проекту «Життя продовжується», щоб звернути увагу суспільства, трошки фокус змінити зі своїх проблем на те, що буває, на те, що є серед наших героїв. Герої – це ж не просто так, не для красного слівця, як-то кажуть, вони дійсно герої! Це про вдячність, про повагу. Хоча дехто навіть серед моїх знайомих, хто дивиться на цей календар, каже: «Я не хочу засмучуватися і дивитись на цих людей». Я кажу: «Так вони ж гарні. Подивись, вони красиві!» «Так, красиві, але я не хочу». Це наше суспільство.
- То роботи ще багато?
- Дуже багато! І навіть, коли ми на Пирогова починали ремонт, до нас хтось з сусідів приходив і питав: «Що ви тут збираєтесь робити? Для яких ветеранів?!» Я думала, що розірву на маленькі шматочки, добре, що мене зупинили. Як «для якихось»? «Я не хочу, щоб сюди прилетіло!» – каже така людина. Хочеш ти чи не хочеш, але якщо б не наші ветерани, то вже і хати в тебе цієї не було би!
Зараз я часто нагадую про це: ветеран – це може бути будь-який хлопець 20-тирічний на вулиці. Бо ми не знаємо, які в нього поранення, який в нього бойовий досвід. Він вдягнений у цивільний одяг звичайний хлопець. Але він міг мати такий досвід… Нам краще не знати про це. Коли ти бачиш людину, може, в тебе є бажання сказати якусь дурість, грубість, зірватися на комусь, подумай про це! Бо може так прилетіти, що тобі не сподобається. А потім вже викладають у в Інтернеті ці відео, коли поліцейські б’ють хлопця без ноги. Ми ж не знаємо, чим ці поліцейські викликали таку агресію зі сторони ветерана, але негативний відбиток залишився. І так далі буде. Провокації можливі. Не всі хлопці лікують зараз ПТСР, тому що, по-перше, його діагностувати треба, по-друге, нерви багато в кого в такому стані зараз, що і серед цивільних є ПТСР, пробачте. Але в нас поки що немає культури походу до психолога, психотерапевта, не говорячи вже про психіатра.
«БАЧУ ЧЕРНІГІВ ЗА 10 РОКІВ ЯСКРАВИМ І ПРОЦВІТАЮЧИМ, У ТОМУ ЧИСЛІ – ЗАВДЯКИ ВЕТЕРАНАМ»
- Насамкінець хочу запитати про особисте. Ти чудово виглядаєш! Як вдається тримати себе у формі? Зрозуміло, що є спортзал, я бачив у соцмережах. А ментально – як? Бо я розумію, скільки проходить різної інформації через тебе.
- Ментально як? Таке цікаве питання! Я звертаюся до фахівців. По-перше, я шукаю гарних фахівців у наш простір, в нашу спільноту. Тому особисто з кожним спілкуюся, проходжу терапію з різними психологами. Це цікавий досвід, тому особисто вже можу когось рекомендувати, наприклад. Дехто з хлопців хоче спілкуватися з більш дорослими жінками або з чоловіками.
- У кожного є свій образ психолога. Хтось, можливо, хоче бачити Зигмунда Фрейда.
- Або просто, щоб руками поводили, і все добре буде. В мене постійно 300-500 задач у голові, багато якихось ідей. Я дякую команді, що вони допомагають їх реалізовувати. То сумувати або впадати в якусь депресію, в мене немає на це ні часу, ні бажання. Як казав мій загиблий чоловік колись: «У мене не так багато залишилось часу на активне життя». В цьому році мені виповнюється 50, якраз буде «Кубок Серцевіра». Я була в Італії нещодавно, заходжу в магазин, а там листівки, на яких написано «100 років». Я собі купляю, це буде для мене мотивація, що я прожила тільки півжиття, і все найкраще тільки попереду!
- Як розвантажуєшся, це подорожі?
- Я би хотіла, щоб подорожей було більше, тому що в мене теж на це немає часу, на жаль. Моя психологиня сказала: «Якщо тобі це важливо, і ти перезавантажуєшся саме в подорожах, треба подорожувати раз на квартал». Я би залюбки так робила, але зараз оце – три дні лісом, три дні полем, поки доїдеш кудись… Після цієї відпустки ти приїжджаєш, і вже нічого не хочеться.
І в мене кожного тижня театр, концерт, я їду до Києва, щоб перезавантажитись. Я на один день можу з’їздити туди і назад, в мене там буде і психолог, і конференція, і ще щось. А тепер у нас тут свій театр, я теж граю, постійно якісь активності. Активність – це рух, а рух – це життя.
- Не було бажання виїхати за кордон? Ти ж можеш собі це дозволити.
- Ні, жодного разу. Я люблю Україну. В мене сестра живе в Іспанії, я приїжджаю туди, і все чуже для мене. Я хочу жити в гарній, щасливій, багатій країні тут, в Україні, і саме в Чернігові. Я з 98-го року в Чернігові, полюбила це місто. Харків – моє рідне місто, але я його не дуже люблю.
- А за що полюбила Чернігів?
- Це атмосфера, це енергетика цього міста. Воно дуже-дуже-дуже світле місто. І мені тут дуже подобається, я відчуваю себе тут, як на своїй батьківщині.
- Яким бачиш Чернігів за 10 років?
- Процвітаючим! Яскравим таким, процвітаючим, європейським містом з купою закладів цікавих, як у Львові. Але в нас дійсно своя атмосфера, затишок наш. Щоб оця атмосфера далі зберігалась. У нас добрі, гарні люди, посміхаються на вулиці, зустрічають тебе, це така щирість. Саме згуртування Чернігова під час повномасштабки дуже підкреслило наш дух, дух Чернігова. У нас люди піднялись, і в мене така гордість за цей вчинок, ми пішли свідомо захищати своє місто.
Я дуже сподіваюсь, наше місто буде процвітати, і буду докладати для цього зусилля. Те ж ветеранство – це підґрунтя для сталого розвитку нашої громади. Тому що, коли вони повернуться, вони будуть вливатися в нашу громаду, і нам треба їх залишити, щоб вони не виїхали якраз за кордон, не залишили наше місто, а підіймали це місто. А для цього треба тим же підприємцям-ветеранам надавати можливості!
- Дякую, що знайшла час в своєму бурхливому житті для цієї бурхливої розмови! Чекаємо на відкриття ветеранського простору!
- Дякую. Я вас запрошую!
