Чи знаєте ви, що поєднує Чернігів, Любеч та маленьке село Рихли Понорницької громади? Це населені пункти Чернігівщини зі стародавньою історією та різною кількістю жителів обʼєднані наявністю печер.
Про Антонієві печери в Чернігові, викопані ченцем Антонієм, що народився в Любечі, відомо багатьом. Преподобний Антоній Печерський став засновником підземного комплексу Києво-Печерської лаври. А про його перші печери, викопані ще в Любечі, знає набагато менше людей. І ще менше обізнані, що в Рихлах поблизу Понорниці й Коропа теж існує підземний комплекс. Він повʼязаний з історією Миколаївського Пустинно-Рихлівського монастиря.
У часи свого розквіту цей монастир належав до важливих духовних святинь Чернігівщини, проте пізніше був закритий і знищений радянською владою. І монастир, і самі печери розташовані в дуже мальовничій місцевості, яку часом порівнюють зі Швейцарією. До речі, це найвища точка Чернігівської області - понад 200 метрів над рівнем моря.
Про таємниці печер Рихлівського монастиря ми розпитали в істориків і місцевих жителів.
«На дереві зʼявилася ікона» - легенда про заснування обителі
Історія започаткування монастиря не унікальна, основні її віхи можна знайти у відкритих джерелах. Частину матеріалів для цієї публікації надав відомий чернігівський археолог, дослідник Антонієвих печер Володимир Руденок.
Згідно з переказами, бортник - бджоляр, що збирав мед диких бджіл, із сусіднього села Оболоння побачив на клені ікону Святого Миколая. Він забрав ікону додому, але на ранок вона знову була на дереві. Це повторювалося кілька разів, що розцінили як знак - і спочатку на тому місці звели капличку, а потім і церкву.
Заснування власне монастиря датується 1666 роком і повʼязане з полковником Василем Многогрішним, у документах згадується і перший ігумен - отець Серапіон. У той час монастир являв собою комплекс деревʼяних споруд і печер, що розташовувалися в лісі поблизу місця появи ікони. Серед перших монахів-печерників згадані Єфстафій, Єлисей та Ілля, котрі ніби прийшли з с. Макошине (Менської громади).
У середині 18 століття благодійником монастиря став придворний співак, уставник імператорського хору Федір Каченовський, відомий також як власник Качанівки. З його ініціативи та коштом у 1743 році відбулося оновлення монастиря - звели муровані храми та келії. За кілька років почали будівництво головного храму - пʼятибанного Миколаївського собору.
У час розвитку та розквіту обителі на її території було заведено чотири камʼяні храми. За указом Катерини ІІ монастир отримував щороку 500 рублів з малоросійських прибутків, що було суттєвою сумою на той час. Крім того, мав великі земельні володіння (майже 1000 га орної землі, 800 га сіножаті), монастирю належали 25 сіл.
У 19 столітті Миколаївський Пустинно-Рихлівській монастир продовжував розбудову. Був споруджений гостинний двір із двоповерховим і трьома одноповерховими будинками. На кінець століття в монастирі налічувалося кількасот ченців. Для їхніх потреб навіть була зведена двоповерхова трапезна. Територія монастиря сягала до 40 га, що майже дорівнює території нинішньої Києво-Печерської лаври.
Серед цінностей монастиря відомо про шанований козаками образ св. Миколая, на якому риза була виконана коштом “Війська Запорозького полковника миргородського Данила Апостола”. У головній церкві була також майстерно виготовлена австрійськими ювелірами срібна дарохранильниця. Нині вона є одним із цінних предметів Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського.
Перша половина 20 століття стала руйнівною для монастиря. За спогадами, ченців просто взимку вигнали з обителі, а камʼяні споруди пізніше розібрали. З них збудували лікарню в Понорниці та інші будівлі, цеглу використали для мощення дороги. Водночас гостинний двір та келії залишалися для потреб колгоспу.
Міжнародна експедиція та відродження монастиря
Наприкінці 90-х років - на початку 2000-х з ініціативи місцевої влади та релігійної громади почалося відродження монастиря. Відбулися експедиції-дослідження території Пустинно-Рихлівського монастиря. У 1999 році робота експедиції здійснювалася в екологічному напрямі, що передбачав розчищення вікових алей та озер, та археологічному дослідженні монастиря і його околиць. До процесу були залучені волонтери з Англії, Франції, Німеччини, Італії та Бельгії. Археологічні дослідження проводили представники обласної інспекції з охорони памʼяток історії та культури на чолі з Андрієм Казаковим, заповідника «Чернігів стародавній» та студенти-історики Сумського педінституту. Вивчали залишки Нікольської церкви, проводили археологічну розвідку території монастиря з шурфуванням і дослідження підземної частини комплексу. До речі, шурфування підтвердило припущення науковців: культурний шар на території монастиря вже існував у період пізнього середньовіччя.
Підземні дослідження проводив Володимир Руденок. За його словами, під час підземних розкопок дослідили велику печеру, що датується 18-19 століттям. Від гостинного двору вниз вела паркова алея, частина якої збереглася і нині, від неї був спуск до печери, а сам монастир розташовувався дещо лівіше.
Загалом печера вирубана в товщі міцної глини в схилі яру на глибині 15 метрів під землею, без допоміжних укріплень. Підземні галереї прорізають гору по колу, що дозволяло паломникам оглядати підземелля та головну святиню - келію з мощами. Поперек печери такий був хід. Як зауважує археолог, вхід до печер був широким, що дозволяло вміщувати два потоки людей: тих, хто заходив і хто виходив із печери. Між тим, була частина, в яку потрібно було пролазити, а далі можна було йти у повний зріст дорослій людині.
Про те, що печеру відвідували багато людей, свідчать написи на стінах. Серед інших графіті зустрічається прізвище Самоквасов. Чи це йдеться про археолога, дослідника кургану Чорна могила в Чернігові, - невідомо. Ця велика печера, на думку Володимира Руденка, ніколи не була жилою. Її головне призначення - для відвідування паломників. З точки зору науковця, існує певна схожість і за розмірами, і за конфігурацією з Аліпієвими печерами в Чернігові.
«Ми укріпили вхід - і на цьому наша місія завершилася. Серйозних памʼяток під час розкопок не виявили, хоча давньоруська кераміка траплялася», - пригадує Володимир Руденок.
Між тим, в Рихлах є й інша печера, час виникнення якої - 17-18 століття. Її відкрили під час експедиції 2004 року. Вона значно менша і була жилою, точно не розрахована на масове відвідування. Там були келія та капличка. У стіні існувала ніша. Володимир Руденок звертає увагу, що місця в печерах, де є лежанки, - це погребальні камери. Справжні келії, в яких молилися монахи, мали тільки сидіння. Адже передбачалося, що ченці не мали права лежати, лише сидіти.
«Стара» печера розташована за півтора кілометри від села дорогою до Монастирського озера.
На сьогодні в Рихлах є діючий монастир, що належить УПЦ. Упродовж своєї історії Миколаївський Пустинно-Рихлівський монастир був чоловічим. Нині це - діючий жіночий монастир, його настоятелька - ігуменя Олімпіада.
Туристи приїздять з весни до осені, але печери - «дикі»
На сьогодні цей монастир з печерами розташовані на території Мезинського національного природного парку. А тому серед запропонованих відвідувачам туристичних маршрутів є відвідування Рихлів і залишків споруд колишнього монастиря. До речі, поблизу села розташований ландшафтний заказник державного значення Рихлівська дача.
За словами співробітниці Мезинського національного природного парку Алли Наливайко, туристів запрошують ознайомитися з екологічною стежкою природного парку, що включає чимало природних та історико-культурних памʼяток.
«Найкращий час для відвідування нашого парку - це весна, час водопілля на Десні і первоцвітів», - розповідає вона.
Пані Алла зауважує, що під час екскурсій відвідувачі знайомляться з природними «цікавинками» - віковими деревами, унікальними видами тварин і птахів. Приміром, у печерах Рихлівського монастиря, в окремих деревах зимують червонокнижні кажани. Екскурсії про кажанів і водоплавних птахів популярні восени.
Під час відвідування Рихлів відбувається ознайомлення з історією монастиря, його переказами і легендами.
«Печери монастиря ніколи не укріплювались. Їх можна назвати «дикими» в цьому сенсі. Хоча їх і відвідують з середини 20 століття, про доступ до них місцевих мешканців і не тільки відомо з часів завершення Другої світової війн, але жодних гарантій безпеки дати не можна. Тому ми пропонуємо відвідувачам брати відповідальність на себе і самостійно вирішувати - заходити до печер чи ні», - говорить Алла Наливайко.
На думку співробітниці Мезинського національного природного парку, печери можуть мати не один ярус. Адже в існуючих печерах є провалля, що дає підстави вважати про можливість існування нижнього ярусу печер.
Алла Наливайко знає легенди про Рихлівські печери. За однією з них, підземні ходи монастиря могли тягнутися до Оболонської церкви, збудованої на межі 18-19 століть представниками родини Забіл.
«Печери мають декілька входів і, за переказами, тягнуться до Десни. У давнину печери Пустинно-Рихлівського монастиря своєю довжиною порівнювалися з печерами Києво-Печерської лаври. Але рихлівське «підземне місто» не лише давало притулок монахам і паломникам, а й оберігало монастирські багатства. За легендою, коли у монастир почали руйнувати, братія рихлівської обителі заздалегідь сховала монастирські цінності в печерах, які й досі начебто знаходяться там», - таку інформацію про печери подає веб-портал «Чернігівщина туристична».
Пані Алла зазначає, що такі відомості складно як спростувати, так і підтвердити. Адже територія заказника Рихлівська дача має багато ярів і балок, а тому не виключено, що якісь цінності можна там надійно сховати. Однак про підтверджені знахідки цінностей співробітникам заповідника наразі невідомо.
