У Чернігові на Центральному ринку можна придбати справжній «шматочок Грузії». Вже понад 15 років грузинка Тамріко Небіерідзе, яку тут знають як пані Тамару, разом із синами продає сири власного виробництва. Жінка розповідає, як її родина потрапила до Чернігова, та як навіть через два десятиліття змогла зберегти традиції своєї батьківщини.
Дитинство та юність пані Тамари пройшли в Грузії, але згодом жінка потрапила до москви. Там прожила з чоловіком і дітьми 7 років. Однак у 2008 році, коли Росія вдерлася на територію Грузії, жінка переїхала в Україну та поселилася неподалік Чернігова.
Тоді був такий період, коли вирішили вигнати грузинів з Росії, – згадує пані Тамара. – Ми переїхали сюди, бо тут жив брат мого чоловіка. Тож уже майже 20 років живемо і працюємо в Україні. У Чернігові я почуваюся майже як у Грузії, тут дуже добрі люди. Я не скажу, що в москві до мене погано ставилися, але саме тут я як вдома.
«У ГРУЗІЇ В КОЖНІЙ РОДИНІ ВМІЮТЬ РОБИТИ СИР»
Сім’я пані Тамари складається з двох синів, невісток і чотирьох онуків. На жаль, її чоловік 8 років тому загинув в автокатастрофі. Родина має сімейний бізнес – виготовляє грузинські сири. Жінка запевняє: «У нас усе натурпродукт». Молоко купують в односельців, з нього роблять бринзу, моцарелу, сулугуні, адигейський сир тощо. Пані Тамара зауважує, що сім’я виготовляє лише грузинські сири. Жінка розповідає:
У нас два будинки в Малинівці, в одному все варимо, і я там сплю, а в іншому ночує родина. В морози виробництво сиру займає дуже багато часу. Щоб зробити бринзу, треба розігріти молоко в чані до 36°. На це йде близько 5 годин.
Бринза – це той сир, з якого потім роблять сулугуні. Для цього він має прокиснути, інакше не буде тягнутися. На прокисання також йде близько 5 годин.
Потім ми варимо інший сир, і за рахунок того, що йде тепло, прокисає бринза. Відрізаємо шматок, кладемо в окріп, і якщо сир уже тягнеться - можна з нього щось робити далі. А якщо буде рватися, то нічого не вийде, – пояснює пані Тамара.
Зараз жінка лише керує процесом приготування сиру та займається торгівлею, а виготовляють продукт сини й невістки. Онукам ця справа поки що не цікава. За словами бабусі, на сьогодні її онуки планують бути блогерами. А от саму жінку приготування сиру цікавило змалечку.
У Грузії в кожній родині вміють робити сир. Моя мама та бабуся також робили, а я дивилася, допомагала. Так зберігаємо сімейні традиції, – розповідає нашим читачам.
Зберігати національні традиції значно легше, коли маєш підтримку. Сини пані Тамари одружилися з грузинками, тому вона легко знайшла спільну мову з невістками. А от з невістками-українками могло би бути інакше.
Вони знають наші традиції, нам дуже комфортно. Невістки не скажуть нічого зайвого своїй свекрусі, ставляться з повагою, та і я нічого поганого їм не кажу, – розповідає про взаємини в родині пані Тамара. – Ми живемо мирно, готуємо вдома страви грузинської кухні: хачапурі, сациві, національні солодощі та багато інших.
До повномасштабного вторгнення у Чернігові проживало значно більше грузинів, аніж зараз. У домі пані Тамари частенько збиралася компанія земляків. У багатьох дружини нині не готують грузинські страви, тому друзі родини ласували рідною кухнею у них в гостях. Бувало, що й односельці запитували, як правильно готувати національні страви.
«КОЖНОГО РАНКУ Я ПЛАКАЛА, НЕ МОГЛА ТАМ ЗНАХОДИТИСЯ»
Україна та Грузія мають спільну біду – сусіда, який вдерся на території обох країн. Зранку 24 лютого 2022 року, як і в інші будні дні, пані Тамара планувала їхати на ринок торгувати:
Прокидаюся, все спокійно, тиша, аж раптом як гупне! Думаю, що це таке? Вийшла на вулицю, і воно повторилося. За 10 хвилин мій син також це почув і сказав, що війна почалася. Я не розуміла, що робити, але все одно зібрала сумки, і приїхала на ринок.
Звісно ж, про торгівлю вже не було мови, тож жінка заїхала в магазин по продукти та й повернулася додому. А вже ввечері у Малинівці стояли ворожі танки. Жінка згадує:
Мої сини побачили їх, але мені нічого не сказали, щоб не лякати. Та я бачила, як вони між собою шепотілися. Вночі творився жах, діти дуже плакали, ніхто не міг спати.
Тому наступного дня сім’я поїхала в Чернігів, у квартиру одного з синів, що розташована біля «Епіцентру». Дві сумки з сиром, який планували продати 24 лютого, пані Тамара віддала сусіду, щоб той роздав людям. Але перебувати в місті теж було небезпечно, тому родина залишила Чернігів у той день, коли зруйнували гіпермаркет. Пані Тамара встигла віддати ще одну сумку із сиром військовому, котрий боронив місто.
Ми поїхали в Італію. Кожного ранку я плакала, бо не могла там перебувати. Ми постійно дивилися новини, що в Україні, – згадує жінка свою вимушену еміграцію. – В Італії нас та інших біженців заселили в готель, дали номери, годували, але все одно дуже хотілося додому.
«ВИНЕСЛИ ВСЕ: ОДЯГ, БІЛИЗНУ, ТЕЛЕВІЗОР, ІГРАШКИ»
Родина Небіерідзе не затрималася за кордоном надовго. Вони повернулися вже у квітні, проте радість від бажаного повернення затьмарив шок.
З нашого дому винесли все: і одяг, і білизну, і телевізор, і дитячі іграшки. Залишилися голі стіни. Ми почали наводити лад і побачили, що немає чайника. Підставка є, а самого чайника немає. І як же вони його думали вмикати? – з сумом і подивом продовжує свою розповідь жінка.
Сусіди розповіли, що росіяни спочатку не заходили до оселі грузинської сім’ї. Вони бачили, як туди ходить сусід, тож думали, що там хтось живе. Проте одна жінка таки видала, що будинок пустує, тож вороги не проґавили можливості його розграбувати. Жінка згадує, що в їх будинку залишилося чимало продуктів, зокрема, мішок борошна, масло, цукор:
Ми в перший день війни купили 4 пляшки горілки, і вони залишилися у хаті. Я уявляю, як зраділи рашисти, коли зайшли й побачили продукти та горілку. Сусіди казали, що орки стріляли у наших курей і їли їх. У нас було багато почищеного волоського горіху, напевно, п’ять кілограмів, бо ми робимо сациві. Сусіди сказали, що вони з кишені постійно щось кидали в рот. Напевно, мій волоський горіх.
Після повернення ця родина вирішила якнайшвидше відновити виготовлення сиру. Заново під’єднали газ, адже труба була пошкоджена, привели до ладу будинки, знову розпочали варити сири за грузинськими рецептами. Щоправда, корів у селі поменшало, тож зменшилася й кількість молока. І якщо до повномасштабного вторгнення до прилавка пані Тамари завжди стояла черга, наразі й покупців значно менше.
«СЕРЦЕ БОЛИТЬ ЗА МАЙБУТНЄ ОНУКІВ»
Родина Небіерідзе працює офіційно, сплачує податки, однак отримувати пенсію пані Тамара тут не може, бо не вистачає стажу. Аби отримувати ці гроші, все треба оформити офіційно, тож жінка має поїхати в Грузію. Втім, за її словами, зробити цього не може:
Зараз їхати в Грузію – те саме, що їхати в росію. Там проросійська влада. Я думала, що хоча би після виборів зможу поїхати, але нічого не змінилося. Люди зараз бунтують, не хочуть проросійську владу, та поки що результату немає.
Востаннє жінка відвідувала батьківщину 8 років тому, щоб поховати свого чоловіка. Раніше пані Тамара часто їздила до Грузії, однак після смерті мами її вже не так тягне додому. Але, звісно, хоче відвідати могилу чоловіка. Водночас говорить, що Малинівка вже стала їй рідною, як і чернігівці:
Ми любимо цю землю, прожили тут майже 20 років. Це вже рідне для мене, а там мене забули. Колись я там працювала в гастрономі, то всіх знала, а коли була там останній раз, мене вже ніхто не впізнавав. Звісно, родичі мене знають, зустрічають, але інші – ні. У Чернігові мене тепер багато хто знає, я своїх покупців – також. Мені тут легко перебувати.
Як і на окупованих українських територіях, проросійська влада в Грузії знищує історію, докази злочинів, які країна-агресорка вчинила стосовно батьківщини нашої співрозмовниці. Пані Тамара говорить, що нашу країну хоч і обстрілюють, але влада залишається проукраїнською. І це великий плюс.
- У нас вдома четверо маленьких дітей: найстарший у третьому класі, двоє пішли до першого. Звісно, серце болить за майбутнє внуків. Хочу, щоб вони добре жили, жили в мирі, – підсумовує нашу розмову пані Тамара.
