17 листопада Україна святкує Міжнародний день студента. Студентські роки для більшості з нас стали щасливим спогадом. Найперше тому, що ми тоді були зовсім юні, сповнені надій та амбіцій. Здавалося, що цілий світ лежить біля наших ніг, варто лише простягнути руку — й він підкориться.
Тепер, на третій рік повномасштабної війни, ці спогади для кожного з нас набули особливої цінності, бо вони — ніби чарівний місточок до минулого, в якому ми були безтурботними. Тож до свята журналісти Pechera.info запитали відомих чернігівців, чим їм запам'яталися студентські роки.
Діна Вонг, журналістка, військовослужбовиця
- Я навчалась в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова, факультет журналістики, реклами та видавничої справи. Як не дивно, студентські роки найбільше мені запам’яталися проросійським мітингом «за днр» в Одесі. Я якраз верталася до міста після Великодніх свят, і дорогу перекрила велетенська колона дивних людей, які не видалися мені схожими на одеситів. Цей епізод запам’ятався усвідомленням того, що в Україні дійсно війна. Незважаючи на те, що вона тривала з лютого.
На першому курсі я п’ять разів перескладала профільний іспит. Усе тому, що викладач не хотіла ставити мені четвірку, хоча я вже на неї цілком погоджувалася. І відправляла на перездачі знову і знову. Потім урешті поставила у заліковку 95. Смішно, але саме на першому курсі у мене були дві єдині четвірки за весь період мого навчання.
На третьому курсі ми з подругами написали листи собі у майбутнє, поклали їх у пляшку і пішли закопувати у визначеному місці. Для цього купили дитячу пластикову лопатку, як зараз пам’ятаю, сміючись називали її Олена – так було написано на етикетці. Ще взяли звичайну ложку і цими знаряддями закопували ту пляшку. До слова, ми її мали відкопати рік тому, але, на жаль, через зайнятість не всі з нас могли приїхати до Одеси. Сподіваюся, вона досі десь там, бо мій лист був досить абсурдним, хоч я і не пам’ятаю про що він.
Студентські роки дали мені справжніх друзів, які зараз мене дуже підтримують, хоч із деякими із них спілкування далеко не таке тісне, як було тоді. Головне, що одна неймовірно дорога мені людина, яка на цей момент є для мене найближчою, зустрілася мені саме у часи студентства.
Найліпше – це були дні після того, як літня сесія закрита. Ми тоді з друзями ходили на море, а увечері збиралися у нашій кімнаті в гуртожитку і щось дивилися або щось обговорювали. Не буду брехати, що нам не робили зауважень працівники установи за гучний сміх.
Ще були дві дуже неприємні ситуації, про які не буду розповідати. Але завдяки їм я переконалася, що справедливість існує. І люди, які чинили неправильно, отримували своє. Хай це сталося через кілька років.
Мої студентські роки були чудесні, хоч я дуже багато вчилася. І якщо говорити про те, що я дійсно пам’ятаю, то це що «Культура – это сложная знаковая многоуровневая система, моделирующая в каждом социуме картину мира и дающая определение месту человека в нем». Так, у нас були пари, які викладалися російською. І так, нас дійсно примушували зазубрити це на пам'ять. Нам казали, що через роки, якщо нас розбудити, ми зможемо проговорити цю дефініцію. І це таки правда.
Андрій Вакулік, кінорежисер
- Мої студентські роки були дещо незвичайними. З 18 років я прагнув бути самостійним та заробляти, тому обрав заочне навчання. Спочатку мої заробітки не були пов'язані з конкретною сферою. Я працював у продажах (наприклад, продавав двері та косметику), потім якийсь час працював на автомийці, був кур'єром і навіть довелося трохи попрацювати кондуктором. При цьому кожна робота давала мені свої унікальні уроки: як знаходити спільну мову з різними людьми, як досягати результату в умовах невизначеності і як не здаватися навіть тоді, коли труднощі здаються непереборними.
Паралельно з роботою у мене були й захоплення, що вплинули на мій подальший професійний вибір. Я завжди був захоплений музикою: записував реп, грав на фортепіано та гітарі, писав біти і навіть продавав їх. Музика стала для мене способом самовираження та виходу з будь-яких складних ситуацій. Я також захоплювався руфінгом, тобто лазив по дахах. Це було не лише весело, а й давало відчуття свободи та адреналіну. Ми з друзями іноді ночували на дахах, наприклад на даху готелю «Градецький», і ця пригода мені запам'яталася як одна з найяскравіших.
Одним із найбільш значних захоплень стало вивчення акторської майстерності та драматургії. І це в якийсь момент визначило мій шлях і призвело до того, що я обрав професію кінорежисера.
Студентські роки стали часом пошуку себе та своїх справжніх інтересів, і саме тоді я чітко усвідомив, що хочу створювати історії та втілювати їх на екрані. Вони подарували мені безліч можливостей та уроків, які я використав у своїй подальшій режисерській діяльності. Зараз я усвідомлюю, що саме в ці роки закладаються основи твого майбутнього, і, незважаючи на всі труднощі, вони стають найважливішим етапом на шляху до своєї справи.
Ярослава Крамаренко, засновниця агенції Mark Future Art, арт-менеджерка, науковиця
- У 2012 я вступила до ЧНПУ на історичний факультет, спеціальність «Історія — Людина і світ». Найбільше запам’ятались постійний пошук і паніка. Від свого призначення до розуміння, чим буду займатися і що для цього необхідно. Ті роки — це час, коли ми не просто навчалися, а й пізнавали світ через взаємодію, через спроби і помилки, але ця думка прийшла ретроспективно. Тоді ж, моє навчання заключалось в отриманні позитивної оцінки, зацикленості не на матеріалі, а як його роздрукувати і наклеїти в конспекти на семінар, щоб викладач (-ка) не помітила, що він не писаний від руки. Такі речі дуже заважають якісному освітньому процесу насправді.
Я памʼятаю 1 курс і розкопки у с. Виповзові, недалеко від мого рідного Козельця, як батьки мені возили різні «закрутки», щоб дитина не пропала з голоду. У нас був найкращий керівник Скороход В., він завжди привозив свіжі фрукти/овочі, крупи, мʼясо, піклувався так, як ніхто з інших керівників.
Пам’ятаю, що історичні науки мені давались складно, можливо через перенасичення датами, персоналіями та подіями, бо перед кожним екзаменом, я сідала і конспектувала всі екзаменаційні питання в зошит, так я візуально запам’ятовувала матеріал, на якій сторінці це записувалось і тільки так, могла претендувати на високий бал при здачі. Але лекції Каранди М. В., Дятлова В., Пилипенка В., Петриченко Л., Стрілюк О. Б., це якраз ті, які заряджали, вони були живі, побудовані на дискусії, на практичному застосуванні цих знань.
Істфак обʼєднує серця і моє також не залишилось осторонь. Я зустріла тут свого майбутнього чоловіка Сергія. Для мене студентська пора не була безтурботно. Але вона була чесною. Ми сміялися, сперечалися, інколи плакали. А головне — вчилися бути собою. І нехай ті роки не завжди згадуються з ностальгією, вони дали розуміння, що кожен пошук — це частина шляху. І навіть якщо ти здаєшся собі маленькою краплею в океані, твоя історія має значення.
Віталій Гольцов, художній керівник Чернігівського театру ляльок ім. О. Довженка
- Студенство саме по собі — то кайфовість, легкість буття. Не буду згадувати про "учбовий процес" у Харківському інституті мистецтв ім. Котляревського, але зауважу, що мені пощастило з викладачами. Серед них зокрема були Роман Черкашин і Дмитро Власюк, які в 20-х роках 20 століття працювали-творили в легендарному театрі "Березіль" з самим Лесем Курбасом.
У лавах студентського будівельного загону я три роки їздив улітку до Західного Сибіру. Загін називався "Кобзар", і табір наметовий наш теж "Кобзар", і при вході до нього було зображення українського козака з вусами. Ми часто співали українських пісень там, і пісні ці гучно лунали над їхньою тайгою. У нас було своє "братство" — таке "ближнє коло друзів", куди чужих ми не впускали та частенько порушували встановлені "совєцькі норми та правила" поведінки. Наприклад, весною 1982 чи 83 року ми з інститутським другом розігрували з себе поляків на харківських вулицях. Вступали “польською” мовою в розмови з перехожими про "Солідарність" (тоді цей польський рух гримів на повну). Перехожі тікали від нас як від вогню, а ми сміялися... Чи, наприклад, щоб мене не вибрали комсомольським секретарем театрального відділення, пішов на навмисне порушення "норм совецького чєловєка", і мою кандидатуру вже не розглядали.
Ще у нас в інституті були вражаючі традиційні студентські "капусники", на яких ми з гумором говорили й про інститутське життя, й процеси та методику навчання, й про своїх викладачів і самих себе, й про деякі "дефекти" тодішньої системи. І завжди на ці наші "капусники" збігалося пів-Харкова... Власне, в Харкові я прожив 6 років, тому він для мене став таким рідним. І була ще пісня нашого інститутського театрального відділення, про "старенький будиночок на Сумській 34". У ньому було наше театральне відділення, але цього будиночку вже давно нема...
