Нещодавно на нашому сайті PECHERA.info вийшов великий матеріал, де ми спробували у розмові з українськими політологами та істориками проаналізувати ті моменти та події, які стали надважливими і поворотними в історії сучасної України.
І негативні, і позитивні. Сам лонгрід тут прочитайте. Мені здається важливим, щоб регіональні медіа піднімали серйозні загально-українські теми і обговорювали їх у дискусії з фаховими людьми, а не тільки писали про місцеві новини. Саме це тут, на «Печері», ми і намагаємося робити.
Так от. Вирішив і я трохи додати власних роздумів на цю тему тут, у своєму блозі. Це ніякий не аналіз, а скоріше виключно суб’єктивні думки і спогади. Мені здається, важливо ними обмінюватися і говорити про це, бо час так швидко летить, а події забуваються. Я зовсім не претендую на загальне охоплення подій і процесів, а напишу виключно про те, що мені особисто більше відгукнулося і було ближче, а для інших, можливо, це буде й не таке очевидне та помітне.
Отже, почну хронологічно.
Очевидно, що відмова України від ядерної зброї – це було ключове, стратегічне рішення, яке багато чого визначило у майбутньому. Чи могли ми її зберегти і чи потрібно було? Це питання до фахівців. Я ж схильний до думки, що в тих умовах між двох вогнів зробити це було дуже складно, але точно Україна була зобов’язана виторгувати собі набагато більші бенефіти і гарантії безпеки.
Вважаю великою, величезною помилкою України за часів Кучми була провалена приватизація державних підприємств. Україна не просто не залучила іноземних інвесторів, а просто фактично віддала свої кращі промислові підприємства за безцінь тим, хто ефективно керувати ними був не здатен. Влада створила якийсь тупий і соціально маніпулятивний механізм розподілу державного майна через так звані ваучери, який дуже успішно використали «червоні директори» та напівкримінальні ділки тих часів. Саме ця, так звана, приватизація стала фундаментом створення і розвитку в Україні олігархій з усіма подальшими наслідками. Чи можна було зробити інакше? Цих риторичних питань по ходу читання мого допису можна буде задавати багато. Так, у нас лівацьке суспільство: і було, і досі є, як на мене. Тому в ті часи ідея продати державне майно іноземцям виглядала як злочин. Але саме правильна конкурентна приватизація всіх кращих державних підприємств і активів, а також прихід великого іноземного бізнесу в Україні став би цементом для багатьох правильних процесів у майбутньому. І тут не тільки про інвестиції та економічне зростання. Це нові стандарти виробництва та корпоративного управління, це білі податки. Це, врешті, присутність великого світового капіталу в Україні, який би міг бути додатковим фактором безпеки для країни. Така невдала приватизація – це великий прорахунок України і пряма відповідальність Кучми.
Відмічу також ще один момент у медійній сфері, який вважаю важливим, вже писав колись про це. На початку Незалежності в Україні не сформувалася хоча б одне потужне масове і авторитетне незалежне медіа. Щось накшталт польської «Газети виборчої». Чому це важливо? Справді масове потужне медіа могло б стати запобіжником для багатьох недобрих процесів у майбутньому та задавати правильний вектор розвитку всієї медіа індустрії. Як таке видання могло зʼявитися? Навряд чи великі старі радянські газети могли на той час трансформуватися у щось живе і прогресивне. Таким видання могло б стати медіа того ж РУХу, наприклад, якби вони могли у потрібний час залучити фаховий менеджмент для створення і управління таким виданням. Але оскільки основний кістяк РУХу формувався переважно з гуманітаріїв, то напевно в 90-х не знайшлося ні розуміння, ні грамотних менеджерів, щоб створити таке потужне медіа, яке б працювало на ринкових умовах і фінансувало само себе. Сама ж медіа спільнота не народила такого потужного лідера ринку. Звісно, було багато цікавих і крутих проєктів («Дзеркало тижня», «День», «Бізнес» та інші), але вони переважно залишалися нішевими – не для масмаркету. І фактично до появи і розвитку «Української правди» такого масового якісного незалежного видання не було.
Також згадаю, у якості стратегічного прорахунку, фактично провалене реформування освіти. Я особисто переконаний, що це фундаментальна проблема, яка породила багато інших у майбутньому. Коли я думаю про те, чому в нашій країні відбуваються ті чи інші процеси, коли обговорюю це з друзями, то в кінці розмови я постійно впираюсь у проблему освіти. Ну давайте чесно, фактично й досі наші діти вчаться у школах, побудованих на напіврадянських засадах. А студенти й досі часто вчаться у стінах, суть просякнутих совком. Змінилися портрети Леніна на Шевченка, але не підходи. Й копійчана зарплата педагогів теж не стимулювала затримуватись у закладах освіти молодих і прогресивних.
І якщо ви у мене спитаєте, як цю проблему ми мали вирішити, то у мене не має відповіді. Але вирішувати її було треба радикально ще у 90-х. Бо звідси і інфантильність та дитячо-споживацьке мислення, і не здатність до елементарного аналізу, і незнання своєї історії та цінності, і відсутність інформаційної та фінансової грамотності та багато-багато інших «хвороб» суспільства.
Революції 2004 і 2014 років були безумовно точками зламу системи, точками значного розвороту історії. Але це очевидні поінти, і про них було написано вже багато, тому особливо зупинятися не буду. Додам тільки, що для мене особисто 2004 рік був важливою прививкою проти зачарованості. З того часу усіх політиків я проганяю виключно через власні фільтри корисності і придатності. Нема хороших і поганих (ну, окрім очевидних ганд…ів, канєшно), є ті, які більш корисні і більше підходять для даного моменту, або менш придатні. Для мене так.
Створення ПЦУ теж стало важливою подією, яка змінила вектор розвитку церковного життя в Україні. І хоча і влада, і керівництво ПЦУ обрали такий, доволі поміркований стиль менеджменту в церковному питанні, все ж створення своєї української церкви стало важливою частиною сучасної історії України.
Якщо продовжувати згадувати ті часи, то відмічу ще дві важливі події, які відбулися у медійній та культурній сфері правління Порошенка.
Перша – це реформа «Суспільного». Вважаю це однією з найуспішніших українських реформ, можливо й досі не достатньо усвідомлених і оцінених людьми та елітами. Тотально совковий медіамонстр з цими Ут1, Ут2, купою застарілого обладнання і приміщень, а ще більш застарілих підходів і процесів – цей напівдохлий мамонт поступово перетворився на сучасний великий медіахолдинг. Поступово Суспільне перетворилося на постачальника новини №1 в Україні, і воно при цьому почувається як риба у воді у сучасному цифровому світі і зберігає високі професійні стандарти та редакційну незалежність. А чернігівська редакція «Суспільного» є, до речі, однією з кращих в Україні, за що колегам щирий респект від мене.
Друга важлива подія стосується культурного менеджменту. Це для мене болюча тема, оскільки й досі вважаю цю надважливу сферу (як і освіту) такою, яка залишилась однією ногою у старих радянських часах. І створення «Українського культурного фонду» стало великою і світлою плямою на фоні загальної мистецької шароварної тягомотини. Адже ідея була простою – створити серед культурних проєктів та ініціатив правильне конкурентне середовище, симулювати написання проєктних заявок, обирати професійним журі (яке, до речі, теж набиралося на конкурсній основі серед професіоналів своїх жанрів) кращі проєкти і фінансувати їх. І вже через рік-два роботи «УКФ» країна отримала купу цікавих, свіжих культурних проєктів і фестивалів. Чернігівська «Зелена сцена», до речі, теж двічі вигравала конкурсний відбір і отримувала фінансування від фонду. Від початку «УКФ» створювався за правилами корпоративного управління, там був класний менеджмент і правильна візія. Але, згодом, за часів Зеленського «УКФ» здав позиції, старий менеджмент пішов, але тим не менш інституція збереглася. І це дуже крута інституція з правильним підходом, яка, на мою особисту думку, має розширитися і згодом перебрати на себе більшу частину фінансування у сфері культури.
Якщо згадувати початок російсько-української війни, то вважаю дуже важливими два моменти. Перший – зачищення бойовиків у будівлі Харківської ОДА 8 квітня 2014 року українським спецпідрозділом «Ягуар». Другий – події в Одесі 2 травня того ж року. На мій погляд, обидві події стали ключовим, переломним моментом для втримання цих двох українських міст у важкі часи, коли все хиталося. Ці події показали, що коли сєпари отримували жорстку відповідь, то все швидко припинялося.
Перемога Зеленського, безумовно, теж є важливим поворотним моментом для України. Я зараз не готовий і не буду намагатися проаналізувати цю подію, але абсолютно очевидно, що вона багато чого показала (а точніше – підтвердила, як на мене) стосовно українського суспільства і багато чого змінила в сучасній історії країни. З цього моменту у статті варто було б провести стрілочку до абзацу про систему освіти. Простих рішень і чарівних таблеток немає. Життя складніше, треба дорослішати.
Однозначно важливою подією останніх років в Україні став запуск сервісу «Дія». Це саме той поворотний момент, який нібито непомітно, але заклав фундамент для розвитку цифрового суспільства. Тут ми одні з передовиків у світі, і цей напрям точно варто розвивати.
Важливою подією став закон про відкриття ринку землі. Хоча повною мірою його результати ми не встигли відчути через війну.
Про війну нічого не писатиму. Вона йде, і тут нема про що наразі говорити. Тим більше я зовсім не військовий експерт.
Ну ось так, повихоплював якісь моменти з того, про що думав раніше. А які думки у вас з цього приводу? Залишайте в коментарях у соцмережах.
