Чи могла Україна не віддати ядерну зброю? Що могло б бути, якби президентом обрали В'ячеслава Чорновола або до влади не прийшов Віктор Янукович? Що завадило Україні піднятися, як Польща? Чи міг би Майдан закінчитись інакше? Так, ми знаємо, що займатися "якбитологією" – справа невдячна, однак аналізувати своєю недавнє минуле варто хоча би для того, щоб усвідомлювати власні помилки та впевненіше рухатись далі.
У цьому матеріалі ми спробували озирнутися на роки Незалежної України і разом з експертами проаналізувати, які події в сучасній історії були визначальними. Допомагали нам у цьому дослідженні директор Інституту світової політики Євген Магда, капітан ЗСУ доктор історичних наук, професор Євген Луняк, політологиня, кандидатка політичних наук Олеся Яхно та виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії Володимир Горбач.
"Держава не впала з неба, вона стала результатом боротьби"
Євген Магда, фото зі сторінки у Facebook
Україна потерпала від століть бездержавності, зауважує Євген Магда. На його думку, цей реальний факт заклав основу наших проблем. Адже в момент, коли інші держави та нації переживали моменти становлення, ми були бездержавними та по суті розірваними між Австро-Угорщиною, до складу якої належали західно-українські землі, та Російською імперією.
Також він впевнений, що Україна не могла різко розвернутися у бік Європи та позбутися впливу РФ. Цьому перешкоджав той самий довгий період бездержавності.
"Це чиста фізика. Коли століттями не було державності, розраховувати, що це все швидко, за помахом чарівної палички відбудеться, - ні, так не буває. Помилка нашого істеблішменту полягала в тому, що вони не були готові на початку незалежності до непопулярних реформ, таких, які були в центральній Європі".
Олеся Яхно, фото зі сторінки у Facebook
На думку Олесі Яхно, Україна має схожі проблеми з усіма пострадянськими країнами, що пов'язані, перш за все, зі слабкими інституціями та складним процесом їх становлення.
"Але ми маємо свої особливості, які нас відрізняють. Перш за все, це особливості політичної системи, які закладають цю демократичність, яка в Україні була ще з самого початку. І те, що не розуміють і продовжують не розуміти в Росії, — заклало багато помилок з їхнього боку. Українська політична система — поліцентрична. І ми маємо досвід майданів, які в Росії сприймають як промотивовані зовні, як щось проплачене. Також ми маємо досвід з 1990-х — революцію на граніті. Далі ми мали декілька дострокових виборів - і президентських, і парламентських. І завжди цей трикутник: президент, парламент і уряд - він завжди був конкурентним".
Поворотні моменти в історії України після здобуття незалежності
Зі слів Євгена Магди, історія не знає умовного способу. Тому можна багато говорити, що варто було зробити "якби", але не факт, що це можна було би зробити.
"Для того, щоб бути як Корея, нам не вистачає конфуціанства. Для того, щоб бути як Ізраїль, нам не вистачає євреїв. Розумієте? Ці всі розмови про те, що було би, якби… - вони, на жаль, на користь бідних. Вони ні до чого не призводять. Я думаю, що українці нічим не гірші за інші національності та нації. Нам треба просто усвідомлювати, які наші національні інтереси, і в який спосіб вони мають реалізовуватися. Це наше головне на сьогодні завдання".
Володимир Горбач, фото зі сторінки у Facebook
Проте, повертаючись до історії, Володимир Горбач називає головним поворотним моментом для України — референдум за проголошення незалежності. Це було стратегічне рішення, яке визначило напрямок розвитку держави та суспільства на ці 30 років.
"Потім — Конституція 1996-го, яка спробувала, перш за все, по-новому впорядкувати систему внутрішньої влади в Україні. Введення грошової одиниці — це також серйозна подія, якийсь економічний суверенітет. Після розвалу СРСР Україна «відкрилася назовні», в нас були відкриті кордони із західними сусідами, але ненадовго. Адже на початку 2000-х, коли було розширення ЄС на схід, на жаль, для нас багато чого закрилося через візовий режим”.
Проєкт Конституції України 1996 року. Джерело Інститут національної
Володимир Горбач однією з основних проблем вважає те, що ми, як країна, так і не змогли потрапити в ту хвилю повернення на захід разом з Польщею й іншими країнами Східної Європи.
“Ми не набули членства ні в НАТО, ні в Європейському Союзі, й навіть не отримали якоїсь перспективи цього членства. Ми довгий час перебували в такій сірій безпековій зоні, і це було стратегічно невигідною позицією. Проте провина тут не стільки наша, скільки наших партнерів, які нас не розглядали в такій якості".
Володимир Горбач зауважує, що західні партнери не відкрили Україні вікно можливостей з самого початку — в 1990-х.
"Потрібно заглибитися в ту епоху, щоб її зрозуміти. Можна було, звичайно, проголосити курс на членство в НАТО чи ЄС. І спроби такі були. Залежало це не лише від нас. Були моменти, коли ми могли відірватися від Росії, і дуже швидко. Це зробили, наприклад, країни Балтії. Вони майже одночасно з нами відділилися від СРСР і швидко інтегрували в західні структури та збудували бар'єри. Їм це вдалося, а нам це не вдалося. Були внутрішні причини, чому ми цього не могли зробити. Наприклад, структура суспільства і його політичних представників. Наприклад, в парламенті було багато комуністів і соціалістів. Ми довше еволюціонували. Ми могли б приєднатися до цих західних структур, якби у нас було вікно можливостей".
Зі слів Євгена Магди, також варто відзначити тріумф багатовекторності Леоніда Кучми у 1997 році, коли ми підписали "Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО", "Великий договір з Росією", і створення ГУАМ (Організація за демократію та економічний розвиток. — Авт.) - першої пострадянської організації без участі Росії.
Революція Гідності, фото з відкритих джерел
Окремо наші співрозмовники відзначають революції, які сталися в різні періоди та за різних умов. Проте вони були головними ознаками демократизації країни та суспільства на той момент.
"Революція гідності 2014-го стала якраз проявом закріплення цього руху до демократизації. Протест проти фактичної автократичної та дещо узурпаційної влади Януковича, який присвоював собі більше повноваження, ніж йому належало, призвів до відповіді демократії через силовий спротив. Власне, з 2014 року Україна опинилася в ситуації зовнішньої війни. Звичайно, що наступною віхою стало повномасштабне вторгнення 2022 року, що триває дотепер", — каже пан Горбач.
Повномасштабне вторгнення. Фото: Суспільне Чернігів
Магда ж вважає, що три революції за 25 років не варто оцінювати як позитив для країни. Адже це, на його думку, свідчення того, що українці часто не можуть робити відповідальний вибір.
"Якби ми не позбулись ядерної зброї, Америка та Росія загнали би нас на маргінес"
Питання ядерного роззброєння України та підписання Будапештського меморандуму - якщо не найбільш обговорювана тема після повномасштабного вторгнення РФ, то точно одна з найбільш важливих. Головний дискурс в цій темі розгортається навколо думки, чи було це рішення помилкою, та чи була можливість у тодішньої української влади залишити ядерний арсенал?
Євген Луняк, фото із сторінки у Facebook
На думку Євгена Луняка, Україні було би складно утримати ядерний статус у перші роки незалежності. Адже тоді всі великі держави вимагали її ядерного роззброєння.
"Втім, принаймні відмову від ядерної зброї можна було би чіткіше обумовити гарантіями з боку великих держав, адже так званий Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року виявився звичайним папірцем, нікчемність якого проявилася менш ніж за 20 років. Росія анексувала Крим в березні 2014 року. Тоді американська дипломатія заявила, що жодних гарантій безпеки в цьому документі прописано не було, а лише повага до суверенітету та територіальної цілісності України. Однак сучасні заяви президента США Дональда Трампа про можливе визнання Криму російським свідчать, що навіть це положення американська дипломатія не визнає серйозно".
В України не було іншої можливості, як відмовитися від ядерної зброї, для того, щоб інтегруватися у світову спільноту, говорить Магда.
"Якби ми цього не зробили, Америка та Росія спільними зусиллями просто би загнали нас на маргінес. Ті, хто пам'ятає, якою була ситуація на початку 90-х, думаю, зі мною погодяться".
Окрім вищезгаданих причин ядерного роззброєння України, Володимир Горбач називає те, що українці тоді вважали таку зброю непотрібною. Адже вони не збиралися ні на кого нападати.
"За великим рахунком ми не могли на той момент і дати раду суто технічно цій зброї. У нас не було системи управління всім цим. Всі управлінські командування відбувалися з Москви. Стосовно того, чи напала б Росія на Україну, якби в нас була ядерна зброя? Є приклад сучасної війни між Індією та Пакистаном. Дві ядерні держави. З погляду міжнародного права, вони ядерно незаконні, але де-факто - ядерні. Проте це їх не стримує від нападів одне на одного, бо вони розуміють, що ядерна зброя не буде застосована".
На церемонії підписання Україною Договору про нерозповсюдження ядерної
"Не кожна сучасна нація пройшла б таке випробування, яке проходить Україна"
Першочерговим випробуванням для України стали перші роки незалежності у 90-х роках XX століття, вважає Горбач. Тоді були економічні випробування, розвал системи СРСР і спроба перебудувати планову економіку на ринкову та все, що з цим пов'язано.
"Це був критичний період: або відбудеться становлення держави й нації, або цього не відбудеться та буде якесь економічне банкрутство, дефолт, і держава стане неспроможною з економічних причин".
Мітингувальники перед Верховною Радою вимагають прийняття Конституції
На його думку, кожна революція — це критичний момент, через який потрібно було пройти та зберегтися. Так сталося, що дві революції Україна пережила й не програла.
"Зараз же це випробування зовнішньою війною на дуже великому та серйозному рівні. На нашу міцність і стійкість, і на нашу справжність. Бо далеко не кожна сучасна нація пройшла б таке випробування, яке проходить Україна. Маючи вже більш ніж десятирічну війну, з якої більш ніж три роки — інтенсивна фаза, що для XXI століття безпрецедентно. І це вселяє якусь надію, сподівання на те, що це може бути якесь останнє випробування на нашу долю. Принаймні, за життя нашого покоління. Якщо ми це випробування витримаємо, то, в принципі, можемо вважати себе безсмертними”.
Ситуація ж навколо Криму загострювалася ще в середині 90-х років, коли там була так звана Мєшковщина, стверджує Магда.
Довідково
Як повідомляла "Радіо Свобода", за Юрія Мєшкова у 1994 році проголосували майже 73% кримських виборців. Тоді першим президентом Криму став юрист та лідер "Республіканської партії Криму". У минулому ‒ адвокат та слідчий прокуратури. У березні 1995 року український парламент скасовує кримську Конституцію 1992 року, а разом із нею ‒ посаду президента Криму.
Кримський парламент голосує за референдум. Тоді людям пропонували вибрати статус півострова ‒ самостійну проросійську республіку чи українську автономію. Цей референдум так і не відбувся. Україна відновила свій суверенітет на півострові. Позбавленого посади Юрія Мєшкова вивезли до Москви російські військові. Таким чином, він пробув "президентом Криму" з 1994 по 1995 рік.
Олеся Яхно додала, що після Мюнхенської промови (промова президента РФ Володимира Путіна на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки 10 лютого 2007 року. — Авт.), після Тузли (кризовий момент в українсько-російських відносинах, спричинений спорудженням Росією дамби в Керченській протоці від Таманського півострова до острова Тузла у 2003 році. — Авт.) РФ скористалася ризиками й процесами всередині самої України, а напрямок руху Росії був чітко зрозумілий з 2008 року, коли вона зайшла до Грузії.
Українська прикордонна застава на острові Коса Тузла, 2008 рік. Фото: armyinform
"Українським елітам треба було раніше думати про вторгнення Росії в Україну. Бо вона до цього готувалася. Навіть сам факт, що у 2012 році, коли була підписана угода між Кремлем і Україною про співпрацю. Це просто один з прикладів про співпрацю українських спецслужб. Там був абстрактний набір, координація дій і так далі. Але по факту вона полягала в тому, що ми просто, у відкритому, офіційному доступі зливали, під обміном, інформацію. Не отримуючи симетрично, бо в нас не було інтересів захоплювати чи влаштовувати якісь диверсії в Росії".
Політологиня пояснила, що в ті роки було багато ставлеників Кремля у всіх силових структурах України.
"Було багато окремих фактів і подій, які свідчили про те, що РФ готується в той чи інший спосіб до поглинання України: чи силовий, чи через покупку, чи через шантаж, чи, можливо, через наявність компромату. Був показовим у цьому питанні 2008 рік, коли Україна не отримала запрошення до членства в НАТО. Тоді активно обговорювалася неофіційна розмова Путіна з Джорджем Бушем-молодшим, коли Путін сказав: «Якщо Україна буде рухатись до НАТО, то такої країни не буде. Бо є частина території, яку подарувала Росія». Він мав на увазі східну Україну, а є ще частини на західній, що колись знаходились під контролем інших імперій".
На думку Олесі Яхно, якби в ті часи українські еліти були більш об'єднані, і якби вони дійсно розуміли ризики, які можуть бути перед українською державою, можливо, тоді Україна активніше посилювалася б зсередини. Однак замість цього, на жаль, політики займалися частіше спекуляціями і послаблювали державу.
"Це стосувалося збройних сил, силових структур. Це стосувалося можливих спекуляцій на мові. Ми знаємо, що тема мови або тема регіонів чутлива. Ця фраза: «Донбас годує Україну, а на західній Україні є національна ідея». Це ж як багато використовувалось різними політиками, тому що так легше отримати результат".
З цих тез ми бачимо таку тенденцію, пояснює Олеся Яхно, що українські еліти використовували Захід і Росію як батіг і пряник. Там можна просити гроші, а там можна, щоб нам розказували, які реформи робити. Скоріше, Україна підлаштовувалася під це, а не займалися реальним процесом.
Головні стратегічні помилки України за часів незалежності
Євген Луняк виділяє низку стратегічних помилок України після 1991 року, зокрема, такі, як втрата панування у повітрі та часткове роззброєння військово-повітряних сил, російська присутність в різних сферах, вплив олігархату та корупція, а також регіоналізація України.
Стратегічна авіація і панування в повітрі.
Початок російсько-української війни показав, що Україні дуже сильно бракує потужності у військово-повітряних силах. У 2022 році перевага Росії в повітрі, особливо у кількості літаків, гелікоптерів і ракет, була безумовною. Протистояти потужним масованим атакам з повітря для України було дуже складно. Така тотальна перевага росіян у повітрі виглядає тим сумнішою та болючішою, якщо згадати, що в 1992 році Україна володіла надзвичайно потужним повітряним потенціалом.
На її території перебували чотири повітряні армії, 10 авіаційних дивізій, 49 авіаполків, 11 окремих ескадрилій, навчальні та спеціальні установи й заклади. Всього близько 669 військових частин, близько 3 000 літальних апаратів, зокрема, й такі, що могли нести на своєму борту ядерне озброєння (з них 1500 бойових літаків – винищувачі, бомбардувальники, ракетоносці, розвідники, заправники, літаки РЕБ), а також великі арсенали авіаційних крилатих ракет Х-55 (1 068 одиниць) і Х-22 (423 одиниці), понад 122 тисячі військовослужбовців та 22 тисячі цивільних працівників.
Більшість сучасних військових аеродромів СРСР перебувала на території саме України (авіабази в Прилуках, Полтаві, Узині, Білій Церкві, Миколаєві, Стрию, Озерному, Ніжині тощо). Проте вже в середині 90-х років почалося знищення цього комплексу ВПС і часткова передача/продаж його Росії. У 1994 році був звільнений з посади перший і останній командувач стратегічної авіації України Михайло Башкіров. Після цього посаду ліквідували, почалося планомірне знищення самої стратегічної авіації за наполяганням та під контролем американців і росіян.
Український офіцер оглядає ракету УР 100Н перед її демонтажем, м. Дніпро
У 1996-1999 роках було ліквідовано 29 стратегічних літаків-ракетоносців (10 Ту-160, 19 Ту-95МС) і 487 крилатих ракет Х-55, що перебували на озброєнні ВПС України.
Також у 1999-2000 роках відповідно до міжурядової угоди, Україна передала Росії вісім Ту-160, 3 Ту-95МС і 575 крилату ракету Х-55 в рахунок сплати українського боргу за поставлений природний газ на суму 285 мільйонів доларів.
Через два десятиріччя ці ракети повернуться в Україну з території Росії, несучи руїну, смерть і страждання. Також на початку 2000-х років Україна продавала крилаті ракети Ірану та Китаю. У 2002-2006 роках ліквідацію авіації стратегічного рівня було практично завершено. Тоді на авіабазах в Миколаєві, Полтаві, Прилуках та Білій Церкві знищили 60 Ту-22М (43 Ту-22М3 та 17 Ту-22М2). На авіабазі Озерне ліквідували 423 авіаційні крилаті ракети Х-22. Залишили лише чотири літаки Ту-22М для експонування в музеях Києва та Полтави.
Російська присутність.
Вона існувала на території України впродовж щонайменше трьох століть. У незалежній Україні продовжувала бути потужним політичним чинником. У нашій державі легально існували проросійські партії та організації, які відкрито виступали за приєднання України до Росії, надання російській мові статусу державної й ліквідацію української державності. В Криму та багатьох російськомовних регіонах України вільно майоріли російські триколори, лунали заяви, що ці території належать Росії, а незалежність України є певним історичним непорозумінням, і сама Україна не повинна бути окремою державою.
Відверто демонструвалася неповага до державних символів України, принципове небажання спілкуватися державною мовою. Нав’язувалася ідея про історичну єдність з російським народом і Росією. Можна побачити, що на окупованих територіях півдня та сходу України значна частина наших співгромадян доволі легко сприйняла зміну влади та російську ідентичність. До подібної ідеологічної агітації часто підключалася УПЦ МП, яка мала панівне становище в релігійному житті України.
На чітко виражених проросійських позиціях стояла Партія Регіонів, лідер якої Віктор Янукович був ставлеником Кремля й очолював Україну у 2010-2014 роках, напередодні початку російсько-української війни. Не викликає сумніву, що політика Януковича йшла у фарватері вимог Кремля: це і призначення громадян Росії на високі урядові посади, зокрема, є відомості про російське громадянство Дмитра Саламатіна та Павла Лебедєва, котрі за часів Януковича обіймали пост міністра оборони України й проводили політику роззброєння та послаблення української армії. Досить сильним був російський вплив у силових структурах, що послаблювало їхню можливість до опору в разі агресії з боку Росії.
Вплив олігархату.
У 1990-х в Україні сформувалася економічна модель, у якій практично все господарство держави опинилося під контролем різних фінансово-промислових груп, які, зазвичай, асоціюються з найвідомішими їх представниками чи очільниками. Деякі з них були тісно пов’язані з Росією через бізнесові інтереси чи політичну орієнтацію. Ці олігархи мали значний вплив на державну політику України й намагалися коригувати її в інтересах Росії.
Тут можна згадати такі імена: газового монополіста та власника телеканалу "Інтер" Дмитра Фірташа, який нині є під санкціями РНБО України, керівника корпорації "Мотор Січ" В’ячеслава Богуслаєва, звинуваченого у 2022 році у державній зраді та співпраці з агресором, металургійного магната, протодиякона УПЦ МП й активного захисника концепції "русского мира", котрий нині переховується за кордоном, Вадима Новинського й, звичайно, відомого усім кума Путіна Віктора Медведчука, впливового політика, голову Адміністрації Президента в роки правління Леоніда Кучми (2002-2005), неофіційного власника проросійських пропагандистських телеканалів 112, ZIK та NewsOne, одного з творців проросійської партії ОПЗЖ та підприємця, тіньовий бізнес якого значною мірою пов’язаний з нафтогазовою сферою.
23 жовтня 2003 року Президент України Л. Кучма на острові Коса Тузла
Корупція.
Суспільство незалежної України має один з найвищих рівнів корупції у світі й довгий час не приділяло серйозної уваги цій проблемі, яка становить загрозу національній безпеці. У 2012 році аудиторська компанія "Ernst & Young" віднесла Україну до трійки найбільш корумпованих країн із 43 досліджених, поряд із Колумбією та Бразилією.
У 2015 році британська газета "The Guardian" назвала Україну "найбільш корумпованою нацією в Європі". Згідно з індексом сприйняття корупції Transparency International, Україна посідала 122-ге місце серед 180 країн світу у 2021 році й друге місце за рівнем поширення корупції серед європейських країн (після Росії).
Корупція стала одним з важливих чинників соціального та майнового розшарування в українському суспільстві. Основними причинами корупції в Україні, на думку міжнародних експертів, є нерозвинена система правосуддя, слабкий громадянський контроль за посадовцями та нерідке толерування суспільством цієї проблеми.
У дослідженні соціологічної групи "Рейтинг" у листопаді 2016 року йдеться, що від 20 до 40 % населення України було так чи інакше залучено до корупційної діяльності в різних галузях економічного, соціального та громадського життя. Багато українців досить спокійно ставиться до можливості давання чи отримання хабара. Звичним явищем є скупівля голосів виборців, купівля посад, отримання вигідних для себе рішень державних органів. Корупція широко поширена в політиці, місцевому самоврядуванні, медицині, освіті та правоохоронній сфері.
Гучні справи про викриття корупціонерів у вищих ешелонах влади інколи виринають (голова Львівського апеляційного адміністративного суду та «колядник» Ігор Зварич; суддя Дніпровського райсуду Києва Микола Чаус, який закопував гроші на городі в літрових банках, згодом втік до Молдови, рятуючись від покарання, але був повернений до України й засуджений; голова Державної фіскальної служби України, який під час судового засідання лежав на ношах накритий ковдрами Роман Насіров).
Корупція стала проблемою, яка складає загрозу самому існуванню незалежної України.
Регіоналізація України.
Це явище досить чітко проявлялося на всіх виборах, коли результати волевиявлення показували поділ країни на дві умовні частини – прозахідну та проросійську. Відмінність доволі яскраво проявлялася в мові, менталітеті, героях, релігії, ставленні до вітчизняної історії, політичних уподобаннях. Влада і суспільство нерідко ігнорували цю проблему. Росія активно використовувала цю карту, намагаючись посилити свій вплив на сході та півдні України, роздмухуючи протистояння між умовним сходом і умовним заходом, посилюючи внутрішню ворожнечу в українському соціумі. Це особливо яскраво проявлялося під час таких соціальних потрясінь, як Помаранчева революція та Революція гідності.
Студенти та викладачі КПІ на площі Знань під час Помаранчевої революції
Окрім цього, місцеві еліти дуже часто ставили регіональні інтереси вище за загальнодержавні. В суспільстві активно проштовхували ідею федералізації України чи виокремлення в її складі окремих великих адміністративно-територіальних суб’єктів. З початком війни на Донбасі російські окупанти проголосили утворення так званих ДНР і ЛНР та намагалися протиставити їх населення як носіїв певної національної ідентичності близької до Росії – дончани, луганчани, новороси, народи Донбасу – решті українців.
Звичайно, це лише кілька аспектів, які можна віднести до стратегічних помилок України в добу незалежності. Водночас можна чітко стверджувати, що розв'язання питань, пов’язаних із покращенням обороноздатності країни, зменшенням рівня корупції у суспільстві, запровадженням чітких і прозорих "правил гри" у бізнесі, політиці, правоохоронній сфері, посиленням рівня згуртованості, консолідації українського суспільства та згладженням міжрегіональних суперечок є одним з найголовніших завдань сучасного українського суспільства, вважає Євген Луняк.
* * *
За будь-яких обставин за роки незалежності сучасна Україна вже пройшла дуже непростий і тернистий еволюційний шлях з усіма помилками і успіхами, втраченими можливостями і неймовірними перемогами. На наших очах відбувається становлення і утвердження нової державності і нового суспільства, а також жорстокої збройної боротьби за їх збереження.
Політологиня Олеся Яхно вважає, що Україна з початком переломних моментів — революцій та війни — усвідомила взагалі значення слів "державність" та "суверенітет".
"Навіть коли ми кажемо про прапор, про кордон, свята, які раніше були формальними. Ми не до кінця розуміли, що таке День Незалежності або День прапора. І в цьому сенсі, звичайно, відбулася кардинальна та радикальна трансформація. І вона дуже чітко видна, наприклад, по рейтингах довіри до тих же Збройних сил, що власна безпека, перш за все, — найкращий і найнадійніший захист. І було би добре, якби він був підкріплений зовнішнім безпековим союзом".
