Сучасний кінематограф часто «романтизує» вулицю та вплив вулиці на підлітків і молодь (мовляв, це була справжня «школа життя», важливий етап становлення особистості, свого роду гартування – фізичне та емоційне). Чи насправді це так? Цікаво, що бійки між жителями різних мікрорайонів Чернігова мали місце не лише в 70-90-ті минулого століття, а й сто та навіть двісті років тому. Як це було колись? Де відбувались сутички? Хто брав у них участь? Про це нашим читачам розповідає історик і краєзнавець Данило Рига.
Народна «забава», якій сотні років
Традиційна народна забава «стінка на стінку» відома сотні років і навіть більше. Це кулачний поєдинок двох ліній, двох чоловічих гуртів. Так, участь у ньому беруть тільки чоловіки. Кількість учасників - від десятка до сотень.
Сама назва «стінка» походить від бойового порядку, що був традиційним і ніколи не змінювався в кулачних боях. Сторони супротивників вишиковувались в щільну лінію з декількох рядів і йшли суцільною стіною одне на одного. Характерна риса бою – лінійні побудови. Супротивник, що відступив, перегрупувався, збирав нові сили і після перепочинку знову вступав у бій. Таким чином, бій складався з окремих сутичок і тривав зазвичай декілька годин, доки одна зі сторін остаточно не долала іншу.
Масштаби масових кулачних боїв були різні. Бились як куток на куток, вулиця на вулицю, так і село на село. Іноді кулачні бої збирали декілька сотень учасників. Молоді, енергія якої била через край, завжди було цікаво перевірити міць свого кулака на чужій щелепі. В 1832 р. кулачні бої були взагалі заборонені на законодавчому рівні: «Кулачные бои как забавы вредные вовсе запрещаются». Втім, незважаючи на заборони, це відбувалося знову та знову.
Бурсаки проти гімназистів
Відомо, що у XІX ст. бійки в Чернігові відбувалися між учнями семінарії та чоловічої класичної гімназії. Скрізь, де відбувались кулачні бої, існували постійні місця їхнього проведення. Як правило, взимку такі «зустрічі» проходили на річці Стрижень. Рівна поверхня льоду, занесена снігом і утрамбована, була зручним просторим майданчиком для бою. Крім того, річка служила природним кордоном, який розділяв місто або район на два «табори».
Зазвичай бійки проходили біля церкви Михайла та Федора. У кожної «стінки» був ватажок. Напередодні бою він із групою своїх бійців розробляв план: наприклад, виділяли найсильніших бійців і розподіляли у місцях вздовж усієї «стіни», щоб керувати окремими групами.
Районні «розборки» чернігівської молоді
«Районщина» як масове явище сформувалося в Чернігові тільки у 1970-80-х роках. Молодь переважно проводила дозвілля на вулиці. А молодь – це завжди багато енергії, яку треба десь використовувати, і сила, яку треба кудись скеровувати. Тому силу та енергію виплескували під час бійок.
Кожен район мав своє угрупування, що слідкувало, щоб чужинці не заходили на їх територію. Про порушення кордонів одразу ж ставало відомо. Зазвичай запитували, з якого району, кого знаєш. Якщо ти був із району, який не ворогує саме з цим, і можеш назвати імена «крутих» пацанів, тебе не чіпали. В кожному угрупуванні були свої лідери – найавторитетніші пацани. Зазвичай, це були найсильніші хлопці, які проявили себе в сутичках, тож їх авторитет тримався на фізичній силі та спритності.
Лісковиця, Шерстянка та Подусівка мали погану славу
Чернігів ще з дореволюційних часів був поділений на декілька ворогуючих районів, тож молодь сходилася битися «район на район». Деякі з назв районів походили від назв сіл і поселень, які поступово вливалися у межу міста: Коти, селище ТЕЦ, Красний хутір (район сучасної обласної лікарні, що включав колишню вул. Боженко, вул. Любецьку, нинішню вул. Козацьку та доходив до м'ясокомбінату), Бобровиця. Окремого району «Бойова» тоді не було, були «Стрілка» та «Воєшки». До речі, існувала й «Чабанівка», де було не більше 20 чоловік.
Інші райони формувалися як місця компактного проживання робітників: Комуна (район швейної фабрики), Шерстянка, Ремзавод. Деякі мали назви за вулицями чи географічними орієнтирами: Войкова, Боженка, Красний міст, 16-й квартал (район 1-ї школи), 17-й квартал (район «Хуторка» і музичної школи).
Погану славу мали Лісковиця, Шерстянка та Подусівка. Тут селилися сім’ї колишніх ув’язнених, відповідний контингент формував і молодіжне середовище.
Пізніше в боротьбу за статус найсильнішого району вступила «Рокосуха» (вул. Рокосовського) з багатоквартирними новобудовами. «Рокосуха» воювала з Красним мостом і Ремзаводом. Однак на кінець 1980-х років вона почала здавала свої позиції, бо поділилася на верхню, середню та нижню.
Райони, яким вдавалося «жити дружно»
Як не дивно, існували деякі райони в нашому місті, які ні з ким особливо не воювали, «підписуючись» за інші в разі потреби (тобто виступали на їхньому боці під час бійки), як-от «Тихий яр» (перехрестя вул. Мстиславської) та вул. Коцюбинського. Вони «підписувались» за 17-й квартал.
Район, який мав дивну назву «Пітер» (а чому таку - не відомо), мирився з усіма. Кордони цього району були такі: вул. Горького (нині вул. Гонча) – вул. Леніна (зараз проспект Миру), лінія готелю «Україна» до переходу біля магазину «Дружба», вул. Київська – проспект Жовтневої революції (зараз – проспект Перемоги) від переходу до магазину «Прогрес». Центром району йшла тиха гарна вул. Чернишевського. Жодних бійок у цьому районі не пригадую, агресивні чужинці рідко сюди заглядали. Нікого особливо не чіпали. Окремо стояв район «Кавказу» (річкового порту), де були приватні будинки з відносно невеликою кількістю населення.
«Бійцівський клуб» замість дискотеки
Найбільш активними бійцями була, звісно, молодь 14-18 років, учні старших класів і ПТУ. В СРСР майже всі хлопці служили в армії, а після повернення молодої людини з армії її чекало нове життя - часто в іншому місці, робота чи навчання, одруження, тобто зовсім інші інтереси та задачі у житті. Тому після армії молоді чоловіки вже участі в бійках не брали.
Великій відсоток бійок відбувався на дискотеках. Найбільший танцмайданчик тоді розташовувався біля Катерининської церкви, і тут збирались подекуди сотні чоловік. Проводили дискотеки в центральному парку, на майданчкику біля Будинку культури будівників, була так звана Войківська дискотека, існували й інші місцеві танцмайданчики. Кожен район танцював переважно своїм колом, а коли хтось когось зачепив - починалося… Райони мали свої бойові кличі. Місцеві згадують клич одного із районів: коли на дискотеці диск-жокей вмикав одну із пісень забороненого гурту AC/DC, в якій вокаліст вигукував «Fire» – весь натовп підхоплював крик і нісся у бійку. Треба було встигнути перемогти, поки міліція починала розбороняти учасників.
«Льодове побоїще» у Чернігові
Напевно, найбільш відома бійка відбулася в січні 1982 р. і отримала назву «льодове побоїще», тому що відбувалося все на вкритій льодом і снігом низинці біля озера на Лісковиці. Билися селище ТЕЦ і Лісковиця проти Шерстянки. З кожного табору було по 50-60 «бійців», озброєних палицями, трубами, металевими кульками. В бійку втрутилася міліція, яка запобігла важким жертвам.
Тоді правоохоронці отримали інформацію про назначену бійку в районі ТЕЦ, але точного часу і місця ніхто не знав. Тож були створені оперативні патрулі - піші і на авто, що контролювали цей район. Патрулі згодом ловили учасників бійки, що тікали. До 5-ї ранку у міський відділок міліції привезли близько 70-ти чоловіків. Десятки хлопців з різних ворогуючих сторін потрапили до лікарні, адже вони були травмовані.
Хтось пустив плітки, що вже наступного дня про цю бійку розповідав «Голос Америки», нібито прозвучала критика, що радянська влада не може впоратися з вихованням молодого покоління. За іншими джерелами, ця інформація пролунала по BBC у передачі Сєви Новгородцева.
А після виходу альбому групи Accept «Balls to the Wall» у 1983 р., в якому була пісня «Turn me on», серед молоді поширилася думка, що пісня про Чернігів і саме про цю бійку. Хто чув цю пісню, почув деяку схожість головної фрази зі словом «Чернигов».
Підліткову злочинність в СРСР не перемогли
Про те, що ніхто не гинув у цих бійках, – брехня. Достовірно відомо про загибель принаймні декількох людей. Був вбитий хлопчик з 6-ї школи, і його фотографію з чорною стрічкою можна було побачити в цій школі. Він не брав участі в розборках, просто прогулювався з дівчиною, і випадково опинився між двома компаніями «районщиків», які почали перекидатися залізними кулями. Одна з куль потрапила хлопцю в голову...
За залізними кульками «районщики» їздили на силікатний завод. На самому заводі їх застосовували для подрібнення вапна. Кидали ці кулі руками, а важили вони по 100 грамів.
У 1988 р. за будівлею кафе «Молодіжне» відбулася чергова розборка «районщиків», під час якої загинув молодий хлопець Ростик Лугін, який був з району «Воєшок».
Підліткова злочинність 1980-х, яку так і не змогли перемогти в СРСР, мала декілька причин. Серед них називають зростання народжуваності, перенаселення у містах, відсутність чітких орієнтирів у молоді. Найактивніша стадія районних розбірок припала на кінець 1980-х. Буремні 1990-і роки фактично викорінили це явище, бо вже не треба було «ділити» асфальт, а треба було робити «бізнес» з усіма, незалежно від місця проживання. Товарно-грошові відносини і пошук способів заробітку витіснили «районщину». Деякі особливо активні угрупування злилися з криміналітетом.
На щастя, «районщина» на сьогодні зійшла нанівець. Невідомо, скільки активних учасників тих подій дожили до наших днів. Гадаю, що цей відсоток буде дуже невеликим.
