Війни та епідемії були не єдиним лихом, що супроводжувало життя мешканців середньовічних та ранньомодерних міст. Ще одним жахом в мирні часи були пожежі, коли вигорали цілі квартали, гинули пам’ятки історії та культури, змінювалося обличчя міста. Через пожежу 1527 р. завершилася історія готичного Львова. У XVIII ст. вогонь двічі спустошував столицю Гетьманщини – Глухів (1748 та 1784 р.), у 1811 р. три дні поспіль горів Поділ у Києві, а так звана «мармулядова» пожежа 1868 р. знищила старий Станіслав (Івано-Франківськ).
Причини виникнення і швидкого поширення пожеж доволі схожі ‒ займання в господарських спорудах, щільна дерев’яна забудова, суха та вітряна погода. Як наслідок – гігантське полум’я, яке нищило все на своєму шляху.
Не оминула подібна трагедія і Чернігів – пожежа 1750 р. фактично знищила тогочасний центр міста в межах Валу. Про її причини, наслідки, та пов’язане з нею протистояння чернігівського магістрату з полковою адміністрацією, – поговоримо в нашому матеріалі.
Що робила місцева влада для запобігання лиху
На думку дослідників, Чернігів XVII–XVIII ст. ззовні нагадував тогочасні європейські міста. Як писав у своїй праці Микола Маркевич: «До 1750 р. Чернігів прикрасився, розширився й став примітним містом... у замку було сім церков, багацько споруд мурованих і дерев’яних». Будинки на кілька поверхів з галереями затуляли від сонця вузенькі вулички так, що лід на них не танув до середини літа. На відміну від європейських міст з більшістю кам’яних споруд, в Чернігові переважала дерев’яна забудова. Тому навіть найменше загоряння загрожувало всьому місту. До того ж поряд з помешканнями чернігівців в межах фортеці знаходився артилерійський склад із запасами пороху та військовим спорядженням.
Нагляд за протипожежною безпекою був одним з основних обов’язків органу міського самоврядування – магістрату з часів отримання Черніговом магдебурзького права у 1623 р. Магістрат мав списки міщанських дворів з переліком протипожежного інвентарю. Це передбачало обов’язкову наявність достатньої кількості діжок з водою, відер, сокир, лопат, драбин різної довжини тощо. В цій справі міський уряд спирався на цехи, які мали спеціальні інструкції. Вони мали тримати протипожежне обладнання напоготові і періодично звітувати про це до магістрату. За протипожежну безпеку (як і за благоустрій) відповідав спеціально уповноважений райця ‒ депутат тогочасної міської ради. Він стежив за справністю і чистотою димоходів та накладав штрафи на порушників правил.
Водночас полкова канцелярія своїми наказами систематично нагадувала магістрату про його обов’язки. Однак адміністративні та протипожежні заходи допомагали не завжди – значні пожежі спалахували в Чернігові в 1718, 1719, 1723, 1742 та 1746 рр. І вони виявилися зовсім безсилими перед бідою, яка спіткала місто у 1750 р.
Вогняний смерч травневої ночі 1750 року
В ніч з 19 на 20 травня в Чернігові трапилася найбільша пожежа за всю його ранньомодерну історію. Причина була досить банальною – господиня магістратського шинку пішла вночі до льодника (погреба) із запаленою свічкою. З невідомої причини спалахнув вогонь, який швидко охопив весь будинок, перекинувся на інші приміщення, зокрема стайні із сухим сіном. Невдовзі запалав магістрат, навколишні шинки, крамниці та «полковий секвестр» – в’язниця з арештантами. Сильний вітер розносив по окрузі шматки палаючої покрівлі з сіна та дерева, сприяючи поширенню пожежі. Вона охопила будинки артилерійського відомства, полкових старшин, жителів міста, Спаський собор та Воскресенська церкву.
Надзвичайними зусиллями пожежу вдалося зупинити в межах Старого міста та не допустити її поширення на територію верхнього замку та полкової канцелярії. Кілька будівель згоріло на території Борисоглібського монастиря, але тут пожежу теж загасили. «По Божому милосердю» місцеві сміливці встигли вивезти порох, який зберігався в Спаському соборі. Із секвестру вивели всіх ув’язнених і врятувували частину документів з магістрату.
На ранок перед очима місцевого люду постала сумна картина – Старе місто перетворилося на суцільне згарище. Повністю вигоріли Спаський собор та Воскресенська церква. У вогні загинула більшість давньоруських фресок собору, а «колокольня…совсем в прах из колоколами обращени». В тодішньому центрі міста згоріли 15 адміністративних споруд – двір магістрату, будинок правління Чернігівської протопопії, артилерійський двір та двори полкової старшини. Вогнем були знищені 33 приватних будинки, 39 крамниць, 3 шинки, школа, шпиталь та інші господарчі споруди. Повідомлялося, що пожежа дійшла і до околиць, зокрема до П’ятницької церкви. Згоріли всі її дерев’яні частини та внутрішнє оздоблення, були пошкоджені куполи та обвалилася сходова башта.
Чернігівський магістрат vs полкова адміністрація: хто винен?
Вранці 20 травня в магістраті відбулася нарада, на якій міське правління заслухало доповідь міського писаря Михайла Санкорського про цю пожежу та ухвалило рішення надіслати прохання до Генеральної військової канцелярії про призначення відповідного слідства. Цим самим магістрат прагнув не допустити втручання полкового уряду, що стало черговим проявом давнього конфлікту між цими владними структурами. Міські урядовці відхилили вимогу полкового осавула Єлисея Рашки по відрядження представника магістрату до полкової канцелярії для проведення слідчих дій. Уповноважені від центральної влади прибули до Чернігова 7 червня і зажадали від полкових та міських урядовців детальних пояснень з переліком знищених будівель та домогосподарств.
Полкова влада, невдоволена «стрибком через голову» з боку магістрату, поклала на нього всю провину за пожежу. Йшлося про систематичне ігнорування та невиконання магістратом розпоряджень щодо організації протипожежної охорони впродовж 1740–1748 рр. Чернігівський війт Кузьма Каневський звинувачувався в тому, що «полковой канцеляріи не слушается, сам, куда хотя, из города бродит и подкомандних отпущает». Напередодні пожежі він самовільно поїхав до Риги, залишив магістрат на недосвідчених бурмистра, писаря та сторожів-п’яниць. А також розвів безлад в магістратських будівлях та крамницях. Далі підкреслювалися виключні заслуги полкових урядовців, під наглядом яких вивезли порох з собору, врятували в’язнів з секвестру та частину майна чернгівців.
Магістрат в своєму донесенні повідомляв про вжиті перелічені вище протипожежні заходи. Неможливість швидко загасити пожежу пояснювалася її раптовістю. Він теж відзначив зусилля своїх урядовців та міщан при гасінні пожежі. А якби полкова сторожа своєчасно відкрила ворота до фортеці та пустила інших людей на допомогу, то вдалося б зробити ще більше.
Але не тільки цим обмежувалися скарги магістрату на полкову старшину в особі чернігівського полковника та коменданта Івана Божича. Відомий як серб на росйській службі, до призначення до в Чернігівський полк в 1748 р. він обіймав посаду ніжинського полковника в 1742–1746 рр. Вже там він здобув недобру славу, отримавши потік скарг на свою адресу від ніжинського війта та жителів полку за образи та збитки. Теж саме повторилося і в Чернігові. Магістрат скаржився на Божича за перешкоди в судочинстві, безпідставні затримання та побиття його службовців. А під час пожежі полковник публічно лаяв міських урядовців, кричав, що звелів би війта кинути у вогонь, якщо б той був у Чернігові. Також він чинив опір слідству щодо пожежі, погрожуючи переламати писарю руки і ноги, якщо той писатиме до Генерального уряду.
Загалом ворожнеча між міським та полковим управлінням стосувалася не лише цієї справи. Вона стала одним з проявів глибшого протистояння, зумовленого прагненням полкової влади підпорядкувати собі міський уряд та контролювати життя міста. Окрім Чернігова, ці конфлікти були звичним явищем для інших полкових центрів, які мали самоврядування на магдебурзькому праві. Так само полковники зазіхали на магістратські землі та села, та залучали міщан та селян до виконання державних повинностей.
Чим завершилося слідство, і чи був хтось покараний – невідомо, бо документи збереглися не всі. Але певні висновки були зроблені і вже в 1751 р. гетьман Кирило Розумовський отримав імператорську грамоту щодо адміністративної та приватної забудови «на погорелых местах в городе Чернигове». Магістрат мав здійснювати будівництво впорядкованими та достатньо широкими вулицями, не допускаючи близькість будівель до артилерійського та порохового складів. В 1750 р. полкова канцелярія видала чергове розпорядження магістрату «О мерах принимаемых в Чернигове против пожара». Але недосконалість пожежної справи давалася взнаки, а тому пожежі й надалі траплялися в місті, хоча вже не в таких масштабах.
Наслідки пожежі для Чернігова
За описами дослідників після пожежі 1750 р. Чернігів занепав і вже «не міг прийти до того багатолюдства і становища, яке в ньому було раніше». Фактично був знищений діловий та економічний центр міста. Найбагатші купці, ремісники та козацькі старшини зазнали шалених втрат, що підірвали економіку міста на десятиліття вперед. Сама територія Старого міста за описом 1765 р. залишалася порожньою. Поряд з вірою в погану прикмету будуватися на згарищі, були суто технічні моменти. Окрім розбору згорілих конструкцій, потребувалися значні земляні роботи з ліквідації або реконструкції підвалів, на яких стояли будинки.
З того часу на території стародавнього Валу зводилися приміщення адміністративного та військового призначення: артилерійський та інженерний двори, гаупвахта, караульні тощо. Зі збережених споруд згадуються полкова канцелярія, кам’яний двоповерховий будинок Полуботка, який магістрат викупив після пожежі і розміщувався в ньому надалі. З житлової забудови відомі лише два двори ‒ чернігівського полковника та купця Григорія Єнька. Відремонтований Спаський собор очікував на масштабну реконструкцію наприкінці XVIII ст. Воскресенська церква довгий час стояла в занепаді, аж поки її не розібрали у 1771‒1772 рр. та наново не збудували на П’ятницькому полі, де було міське кладовище. А центр повсякденного господарського та економічного життя поступово переміщувався до Нового міста та інших околиць тогочасного Чернігова.
