Іноді виверти долі химерніші за будь-який кіносценарій. До великої війни Марина Щупакова працювала ветеринаркою в кінологічному центрі ГУНП. Потім звільнилася, бо хотіла влаштуватися до іншої структури. Але хворим батькам був потрібен догляд, і жінка випала з життя. А коли прийшов час шукати роботу, влаштувалася слюсаркою-зварювальницею. Зараз все частіше жінки йдуть на не дуже типову для них роботу, адже мобілізація чоловіків створює серйозний брак кадрів у робітничих професіях. І хоча раніше дівчина не була дотична до цієї сфери від слова “зовсім”, але полюбила нову професію усім серцем.
Марина виховує двох синів, опікується німецькою вівчаркою та котами, допомагає хворим батькам, танцює тверк та працює автослюсаркою на ремонтно-виробничому підприємстві. Як їй вдається суміщати все це? Чи важко жінці працювати на території, що донині вважається суто чоловічою? Та як зберегти своє справжнє “Я” в таких умовах, не перетворившись на “свого хлопця”? Спробуємо розібратись разом.
“ЧУЖІ МАШИНИ РОБЛЮ, А МОЯ НЕ ПОРЕМОНТОВАНА ДОСІ”
Марина почала активно шукати роботу після того, як батькам стало трохи краще. Обдзвонювала різні вакансії, що підходили по графіку, та чим би хотіла займатися. Але чому саме зварка? Тим більш, досвіду в цьому вона не мала...
“Ви мою автівку бачили? Мені хотілося самій навчитися лагодити її, — сміється Марина. — Але зрештою так вийшло, що чужі машини я роблю, а моя власна так і не поремонтована досі.
Я продзвонювала вакансії, і дядя Толік відгукнувся по об'яві, на яку я телефонувала. Чесно й одразу попередив, що буде шумно, кругом пилюка, робота небезпечна. Але сказав: якщо не боюся, то можу приходити, він всьому навчить. Ну і я пішла”.
Керівник Марини, який так і просить звертатися до нього — дядя Толік — тепло відгукується про свою співробітницю й запевняє: чекав і чекатиме на роботу всіх, незалежно від статі, і може навчити справі зварювальника та слюсаря будь-кого, аби було бажання вчитися.
“У мене висить об'ява: кличу на роботу всіх. Навчити можу кожного. Якщо хтось нічого не вміє, - мені так навіть краще. Легше навчити когось з нуля, ніж переучувати. А щодо жінок... Буває що місяцями чекають на співробітника, а жінкам відмовляють, бо треба саме чоловіка. А як їх нема, що робити? А жінка би працювала. Мені жінок навчити навіть простіше, бо вони відповідальні, старанні. Та й навряд чи жінка зірветься в запой, і ти будеш видзвонювати її й випитувати, чому вона не вийшла на роботу”, — пояснює свою логіку Анатолій.
“ГОДИНАМИ Б ЗВАРЮВАЛА, ЯКБИ ХТОСЬ ВСЕ НАГОТУВАВ”
У процесі навчання виявилося, що треба на додачу до зварювання опановувати ще й справу слюсаря, самій різати й підготовлювати деталі. Марина впоралася, хоча зізнається: спочатку бувало важко.
“Бувало страшно, і по руках якось тріпануло трохи через мою необережность, і живіт обпекла, але нічого критичного, обійшлося. Зато тепер не ловлю гав, бо знаю, що треба бути сконцентрованою завжди. Керівник на всіх нас за недотримання техніки безпеки дуже свариться, бо наше здоров'я залежить від суворого дотримання правил та дисципліни”.
Дівчина згадує, що якось напочатку вона працювала без перерви три години, то на ранок не могла підняти руки, бо така була крепатура.
“Треба подружитися з інструментом, зрозуміти, як він працює, знати, як руку поставити. Навчитися налаштовувати струм, подачу проволоки... Я вже все це вмію, проблем нема. Але для новачка це важка робота, в тому числі фізично. Болгарка важить 800 грам. На перший погляд, небагато, але це якщо її просто нести. А от якщо дві години пропрацювати з такою вагою, це відчуватиметься. Треба, щоб рука звикла”.
Зізнається Марина, що слюсарні роботи їй і зараз важкувато йдуть, а от зварювати навпаки дуже подобається. “Годинами б зварювала, якби хтось все наготував. Сіла б і варила, варила”, — каже дівчина.
“ЗАРАЗ ЗБУВАЄТЬСЯ МОЯ МАЛЕНЬКА МРІЯ: ЛАГОДЖУ АВТІВКУ ВІЙСЬКОВИМ”
Оскільки тато жінки після інсульту отримав першу групу інвалідності, мати перенесла складні операції, і на додачу треба було ставити двох синів на ноги, мотивація працювати старанно видається очевидною. Але Марина впевнена: вкрай важливо, щоб робота подобалася, бо силувати себе — ні до чого хорошого не призведе.
“Мені справді подобається те, чим я займаюсь. Досі продовжую вчитися робити щось нове. За рік роботи прийшло розуміння, як складаються рами, ланжерони в автівках. Професійний погляд з'явився: я вже сама бачу, без пояснень, де яка проблема, і знаю, як можна її пофіксити”.
Дівчина зізнається, що не любить монотонності, коли навчився чогось і робиш одне й те саме знову і знову. На цій же роботі її надихає те, що йде постійний розвиток.
“Більше літератури читаєш, більше заглиблюєшся в процеси. Тут є геометрія, фізика, хімія, алгебра, це були досить далекі від мене науки. Спочатку навіть плакала, коли щось не виходило: десь накосячу і не знаю, як виправити. А тепер вже всьому можу дати раду. Зараз збувається моя маленька мрія: лагоджу автівку військовим. Давно хотіла бути корисною ЗСУ, тому це для мене радість”.
“ЖІНКА НЕ ОКРАСА КОЛЕКТИВУ, А ПОВНОЦІННИЙ СПІВРОБІТНИК”
На думку Марини, в нинішніх реаліях надати жінці “чоловічу роботу” — перевага кервіника, а не закономірність. Бо стереотипи щодо ролі жінки у робочому колективі та переліку “прийнятних” для жінок професій до сьогодні дуже сильні й майже всеосяжні.
“Багато керівників у різних установах, на жаль, бачать в жінці тільки тіло, а не людину, яка може дуже гарно й сумлінно виконувати свою роботу. Важко прийняти, що жінка — не окраса колективну, а повноцінний співробітник. У нас на підприємстві нема такого, що типу, якщо я жіночої статі, то не роблю чогось, що роблять чоловіки, а просто ходжу красива й посміхаюсь. Коли я кажу що мені фізично важко щось робити, то це насправді ДУЖЕ важко навіть чоловікам”.
З іншого боку, я тут не пнулася зі шкіри, щоб якось вислужитися, виділитися, завоювати авторитет. Конструкцію, яку тепер збираю за день, напочатку збирала тиждень. І нічого, все освоїла, всьому навчилася й працюю, як і хлопці”.
“ЖІНКИ СТАЛИ БІЛЬШ ВІДВЕРТИМИ ДЛЯ ІНШИХ, АЛЕ НЕ ДЛЯ САМИХ СЕБЕ”
З 2020 року Марина займається танцями. Щоправда, з початком великої війни довелося зробити перерву, але рік тому вона відновила заняття, ходить на тверк та приват-курс в студію “Надихай!”. Марина впевнена: це допомагає зберегти в собі жінку й не перетворитися на чоловіка на чоловічій роботі.
“Коли я під час знайомства кажу комусь, що працюю слюсарем-зварювальником, одразу повисає така дооооооооовга пауза... А потім мені кажуть: “А якщо серйозно, ким ти працюєш?” У людей якесь власне уявлення про те, як повинна виглядати автослюсарка, якийсь інший образ, напевно.
Втім, дівчина зізнається, що рутинна чоловіча робота справді призводить до того, що жіночність падає до нуля. А танці — це спосіб не забути, хто ти є.
“Для мене це і хобі, і розвиток, бо жіночий колектив також потрібний. Мені в чоловічому працюється добре, але з жінками треба комунікувати. Це потрібно для рівноваги, я так балансую, це наповнює мене. Жінки стали більш відвертими для інших, але не для самих себе. Цей світ поглинає, ми забуваємо хто ми є. А ця година танців перекриває всі тривоги. Ти просто поринаєш в музику і залишаєш весь негатив”.
А ще Марина — чудова любляча мама двох синів, яких називає “Мої крила”. Хлопці добре ставляться до маминої роботи, але Марина не хоче, щоб у них складалося враження, що модель родини, де жінка тягне все на собі, це норма. Вона мріє щоб її сини забезпечували власні сім'ї, коли стануть дорослими чоловіками, а їхні майбутні дружини були позбавлені цього обов'язку й більше уваги приділяли дітям та власному розвитку.
“Хай діти самі обирають для себе, як їм жити, але я б хотіла, щоб вони виросли й стали опорою для свої майбутніх дружин та дітей. Бо все ж, на мою думку, чоловік має бути головним. Хлопці кажуть: “Але ж у нашій родині ти працюєш, ти головна!” Я відповідаю, що якби не такі обставини, я б більше часу проводила з ними. І дуже хочу подякувати своїм батькам за допомогу з вихованням дітей, підтримку та розуміння. Й за те, що в нас, не зважаючи ні які труднощі, дружна й злагоджена родина”.
Фото: з домашнього архіву героїні.
