Їм не платять грошей. Але вони працюють за девізом «Заради кожного життя». Ці люди беруть відпустки на роботах в тилу, щоб рятувати бійців на фронті. Понад три сотні добровольців організації парамедиків «Госпітальєри» з 2014 року вже евакуювали з передової понад 18 тисяч поранених. Чернігівська Медіа Група відшукала медичних добровольців з Чернігова та області.
Як це — рятувати бійців, коли по тобі працює снайпер? Чого бояться та які поранені лякають найбільше? Що залишають по собі в прифронтових будинках? Які тригери змушують вистрибувати з автівки на ходу навіть у тилу? Історії парамедиків читайте у нашому матеріалі!
ГРОГУ
З Максимом Дехнічем зустрічаємося на другий день його ротації зі сходу до Чернігова. Трохи більше року 37-річний Грогу працює як парамедик. А до того майже 18 років був тренером, спершу з важкої атлетики, а потім з фітнесу.
До військової служби чоловік не придатний. Тож, щойно російські війська перетнули кордони України — став допомагати рятувати поранених у Чернігівській Міській лікарні №2. Процес так захопив Максима, що той пройшов вишкіл і долучився до лав добровольчого медичного батальйону.
«В мене росте син, для якого я маю бути взірцем. Щоб, коли він мене спитав: “Тату, а що ти робив під час війни?” — мені було що йому відповісти».
Перша ротація з «Госпітальєрами» була на Херсонщину. Як завжди, до конкретного підрозділу, з яким знайомляться, обговорюють шляхи евакуації та обмінюються зв’язком завчасно. Тоді, у складі Медеваку — групи парамедиків, яка чекає, поки кейсевак вивезе поранених з позицій і передасть їм для доставки до стабілізаційного пункту — Грогу зрозумів, чого боїться найбільше.
«Найстрашніше — це невідомість. Коли мовчить рація, і ти не знаєш, що там нині відбувається на позиціях. А найбільш страшні поранені — які мовчать», — розповідає про роботу парамедиком Максим Дехніч.
Найдовше на поранених парамедик чекав добу. Шторм не давав човну евакуювати наших бійців з мулу протилежного берега.
«А було таке, що дорогою до стабілізаційного пункту в пораненого зупинялося дихання. Запускали і їхали далі. В такі моменти розумієш, що все робиш недарма. Я бачу пораненого, і все, що відбувається довкола, мене вже не хвилює».
Під час ротації команда заселяється у вільні будинки населеного пункту. При виселенні Максим має власний ритуал.
«Крім прибирання, я завжди лишаю шоколадку власникам. Навіть, якщо її з’їдять там миші — не страшно. Але я не буду таким, як росіяни».
— Що під час евакуації найголовніше?
— Турбота. Взяти для поранених гарячого чаю, смаколиків, огонути термоковдрою, поговорити на позитивні теми. Поки говорить — оцінюємо стан.
— А що в роботі подобається найбільше?
— Коли роботи нема. Це значить, що всі цілі.
— Чому позивний «Грогу»?
— Його ще називають «Бебі Йода». Це улюблений персонаж моєї дружини. Тож, сподіваюся, що і я теж її улюблений персонаж. Якось зустрівся з військовим, на позивний «Йода». Він мені кричав: «Синку!», а я йому: «Батько!».
— Що тригерить в Чернігові після повернення з фронту?
— Боюся білих спалахів. Їхав містом і засвітився рекламний борд — рука потягнулася до дверей і я вже ледь з машини не вискочив.
ВІТАМІНКА
А це Віта Щокіна. Їй 36 і вона з Ніжина, що на Чернігівщині. Свій позивний Вітамінка отримала за те, що завжди приносить нашим бійцям смаколики.
А почалося все з Революції Гідності. 2014-го бухгалтерка Віта їздила до столиці допомагати лікувати поранених на Майдані. Тоді й відчула тягу до медицини.
2019-го пройшла вишкіл і долучилася до команди «Госпітальєрів». Що їздитиме на фронт — мамі не сказала. Заробляла в інтернет-магазині й повсякчас брала відпустки, щоб евакуйовувати та лікувати поранених бійців безкоштовно.
«Ти ніколи не знаєш, чи доїдеш туди і чи повернешся назад. У мене була така ситуація, коли я вийшла з машини, щоб пройтися, а коли повернулася — почула в рацію, що по нам працює снайпер: “Вітамінка, ти чудом лишилася живою”», — згадує госпітальєрка Віта.
Нині вона ще й інструкторка з тактичної медицини. Кожної ротації донечки залишаються з чоловіком. Вони вже звикли, що їхня смілива мама боїться лише одного.
«Страх там один — треба довезти пораненого живим. Померти не так страшно, коли своїми руками я можу врятувати інших. Ми там заради кожного життя».
— Що в евакуації найскладніше?
— Розуміти, що є поранені, і їх не везуть кілька годин. Хлопці просто не можуть вийти з лісу. А ми чекаємо зовсім поруч, але й зайти туди не можемо — дорога палає.
— Що дається найважче?
— Надавати невідкладну допомогу в машині одразу кільком пораненим, які перебувають у тяжкому стані, коли дорога прострілюється з усіх боків.
СОЙКА
Наймолодша госпітальєрка з Чернігова — новобранка. Перша ротація на схід чекає її в грудні.
Анастасії Хропатій 20 років. Вона студентка Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Мріє бути анестезіологом-реаніматологом.
Батько — військовий. Мама та бабусі — медики. З дитинства у дівчини іншого погляду на кар’єру не було.
«Які часи — такий і вибір», — не сумнівається «Сойка».
— А чому «Сойка»?
— Це моя улюблена героїня з фільму «Голодні ігри».
До «Госпітальєрів» долучилася цьогорічного серпня. Спершу записалася на базовий курс медицини, а коли пройшла — зрозуміла, що хоче навчатися далі. Згодом опанувала поглиблений курс рівня бойового медика, склала тест і зважилася на співбесіду.
— Є хвилювання перед першою поїздкою в зону бойових дій?
— Мені не страшно. Війну я вже бачила в Чернігові 2022-го. Лякає лише те, що не знаю, як поводитиме себе мій організм у стресі. Але разом з побратимами і посестрами точно впораюся.
Усі вони могли би працювати у відносній безпеці, навчатися та виховувати дітей. Але тепле ліжко вдома змінили на покинуті хати в зоні активних бойових дій. Навчання в університеті чергують з практикою, від якої залежать життя українських воїнів. Більшість з них про медицину чули лише, коли самі зверталися до лікарів. Але нині кожен з них певен, що країна — це, насамперед, люди і ми самі мусимо себе захищати, а ховатися в мушлю тільки тому, що чогось не вміємо — не можна.
