«Шопопало», «пучка», «хвиртка» й «хвуртка», «балсанка», «гладишка», «ловко» – слова, лексичне значення яких позначає окремі речі чи ситуації. Але є спільне, що їх обʼєднує: це діалектизми різних громад Чернігівської області.
Діалекти – джерела, що живлять ріку літературної мови. Так характеризував значення діалектизмів український мовознавець Олександр Потебня у 19 столітті. У наш час діалекти продовжують існувати, засвідчуючи мовну унікальність окремих територій і збагачуючи літературну мову. Багато хто з нас вживає діалектизми, це і є жива розмовна мова. До слова, перша масштабна памʼятка українського письменства «Енеїда» написана Іваном Котляревський у 18 столітті з використанням розмовної мови Полтавщини. Власне, ця поема й започаткувала становлення новочасної української літератури.
А як щодо Чернігівщини? Це прикордонний регіон, і у нас багато своїх мовних нюансів та діалектизмів. Редакція Чернігівської Медіа Групи спробувала більш детально ознайомитися з діалектами Чернігівщини і розказати вам про них.
Вимова з тисячолітньою історією
У Вікіпедії можна знайти карту українських говорів, де існує поділ на північне, південно-східне і південно-західне наріччя. Чернігівська область належить до північних і південно-східних говорів.
Кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української мови, літератури та журналістики Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г Шевченка Тетяна Хомич говорить, що сучасна українська літературна мова постала на основі південно-східного, зокрема середньонаддніпрянського діалекту. Водночас, південно-західний говір (територія Волині, Поділля) є більш давнім, архаїчним. «Ви там можете почути слова у ранніх варіантах вживання. Наприклад, «мені ся хотіло», зараз ми говоримо «мені хотілося», - пояснює пані Тетяна.
Північний діалект охоплює територію сучасних Київщини, Чернігівщини, Житомирщини, північної Волині. Мова цих регіонів зберігає давню фонетику, свідченням чого є вживання місцевими жителями дифтонгів. Це складні голосні звуки, що включають два елементи. Приміром, дифтонги чути в словах «вуол» (віл), «куинь» (кінь), «стуол» (стіл) тощо. Вони більше ніде не зустрічаються, і, ймовірно, їхня історія налічує понад тисячу років.
Тетяна Хомич підкреслює, що українські говори можна датувати з 5 століття, коли вони почали активно розвиватися. Збереженню наріч сприяв осілий спосіб життя наших предків, коли люди жили на одному місці і майже ніколи не залишали межі своїх населених пунктів. У 14-16 століттях, коли починається більш активний рух населення, формується українське козацтво, в мовній сфері північний та західний говір змішуються, формуючи наддніпрянський чи південно-східний говір. Цей говір був зрозумілим вихідцям із різних регіонів.
Як зауважує філологиня, тривалий час на території України писемною залишалася старословʼянська мова, що за своїм походженням була староболгарською. На відміну від розмовної мови, її розуміли далеко не всі.
Пані Тетяна наголошує, що українська мова серед білоруської та російської є найстаршою. Цю тезу відстоює і сучасний мовознавець Григорій Півторак. І помилково вважати, що в окремих громадах Чернігівщини ми маємо російський чи білоруський вплив. Також не потрібно відносити присутність «а» в багатьох словах замість «о» до російського впливу. «Варто ознайомитися з картою говорів 1871 року, щоб зрозуміти, хто на кого впливав. Як бачимо на території Курщини, Кубані, Пінщини є присутність саме українських говорів», – пояснює вона.
Філологиня наголошує, що діалектизми дуже важливі для літературної мови. «Присутність діалектів свідчить про багатство мови, і їх потрібно зберігати», – підкреслює Тетяна Хомич. Вона вважає, що найціннішими носіями місцевих діалектів є літні люди, яким зараз 80-90 років.
Чернігівщина – унікальний регіон, який поєднав на своїй території північні і південно-східні говори, розповів у програмі «Праймвечір. Акценти», що виходить в ефірі «Чернігівської хвилі», письменник і журналіст Василь Чепурний. Він є уродженцем села Авдіївка (Понорницька громада, територія колишнього Сосницького району). Пан Василь припускає, що межа різних говорів може проходити по Десні. Крім цього, він упевнений, що чернігівські діалекти зберігають мовний вплив часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, а початково – часів Русі. «Реліктові дифтонги та акання збереглося в місцевих жителів з часів Київської Русі», – говорить він.
Збереженню діалектів сприяє насамперед їх вивчення. За словами пана Василя, раніше існувала практика, коли студенти-філологи, етнологи виїздили в села і записували не лише особливості місцевої мови, а й усну народну творчість – казки, легенди, пісні. Така практика стане в пригоді і нині.
50 діалектизмів села Конятин (хоча… насправді «Канятин»)
Філологиня Світлана Ліман не одне десятиліття живе в селі Конятин Сосницької громади. Хоча родом із села Хлопʼяники цієї ж громади, у Конятин вона вийшла заміж. Жінка 35 років є директоркою місцевої школи, де навчала й виховувала не одне покоління місцевих жителів. Вона закінчила Ніжинський пед інститут імені М. В. Гоголя. І там чи не вперше відчула дію діалектизмів – місцеві слова, які вона знала з дитинства, не були зрозумілими для всіх і часом навіть викликали сміх.
«На першому курсі мої одногрупники могли кепкувати й просили викладачів – «хай вона відповість, бо кумедно говорить». Я ж, наприклад, питаючи скільки слів у реченні вимовляла «слиув», й одразу чула від одногрупників «а скільки вишень»?. Тому діалектизми роблять мову багатшою, показують нашу унікальність, і водночас, дисциплінують в офіційних справах послуговуватися літературною мовою, не забувати про використання словників», – зазначає філологиня.
Пані Світлана розповіла про місцеві діалекти і з фахової, і побутової точок зору. Адже приїхавши до Конятина багато років тому зі свого села, вона дізналася нові слова, які не вживалися деінде. І навіть більше – написала та захистила студентську наукову роботу про місцеву говірку. Зібрати матеріал їй допомагала свекруха, яка була корінною мешканкою.
До речі, заснування Конятина датується 17 століттям, це було козацьке село. Вимова сільських жителів суттєво відрізняється до цього часу, наприклад, у селі говорять «торах» замість торф, «дорщ» замість дощ. А ще характерним є «акання» – вимова «а» в словах замість «о». До сусіднього села Спаське всього 15 км, але там уже така вимова не спостерігається.
«Я для вас підготувала десь 50 діалектизмів, що позначають предмети одягу, побутові речі, харчування, і хочу ними поділитися», – говорить Світлана Ліман.
- Боти – короткі жіночі чобітки, що мають утеплені вставки, обов'язково з підборами.
- Плюшка – різновид жіночого верхнього одягу. Якщо жінка мала плюшку, то це вже свідчило про заможність родини. Це був теплий одяг, оскільки він мав кілька шарів ватину, а поверхня – приємна на дотик, схожа на оксамит. У наш час плюшки одягають «поратися» – годувати домашню худобу і впорядковувати справи на подвірʼї чи городі.
- Кузік – ґудзик, найчастіше йдеться не про дрібні, а саме великі гудзики.
- Бобка – широка кофтина на резинці внизу, часто з вельвету. До бабки одягали широкі штани – шаровари.
- Шарафан – сукня без рукавів, під яку одягали блузку або светр.
- Квартух – фартух, необхідний жіночий атрибут для роботи в домі та на городі.
- Шифанер – шафа найчастіше з трьома дверима.
- Шитіки – різновид валянок, а ватники - теплі чоловічі штани з кількох шарів ватину.
- Шкирні – обрізані гумові чоботи.
- Тєлогрейка, куфайка – різновиди верхнього одягу, як чоловічого, так і жіночого.
Як зауважує пані Світлана, їжа та кухонний посуд у Конятині теж мають місцеві назви. Так, картопляне пюре тут називають «мʼятка» або «товченка», тоді як у її рідних Хлопʼяниках – «ковмики». Зазвичай картоплю відварювали і товкли разом із підсмаженими шматками сала. Ще готували «жаренку» – це картопля, що разом із жиром запечена в печі. Назва, ймовірно, від того, що картоплю ставили до жару. Хоча і смажену картоплю взагалі місцеві можуть називати «жаренка».
- Захолид – холодець. Страва готувалася в печі з мʼяса та води, з додаванням цибулі, моркви, спецій. Розливали в тарілки, і цей мʼясний бульйон застигає.
- Холодець – окрошка, холодна літня перша страва з зеленої цибулі, варених яєць, огірків та смаженої картоплі, що заливається молочною сироваткою.
- Жмура, жемерина – терта картопля, запечена в печі з жиром. Жмурянка схожа за способом приготування на кровʼяну ковбасу, але начинка - з картоплі із жиром свинини.
- Бикус – перша страва з квашеними огірками. Традиційно їх у селі називають «гурки». До речі, кукурудза – це «кияхи» на місцевому діалекті.
- Поливка – як різновид десерту – каша з будь-якої крупи, яку поливали молоком перед вживанням.
Узвар у селі Конятин варять із «різників», а в Хлопʼяниках із «кришнів» – яблук, що попередньо порізані на маленькі шматки та висушені.
Кухонний посуд у Конятині також має свої назви.
- Питунчик – невеликий металевий горщик місткістю до 1 літра.
- Чугун – великий горщик місткістю до 10 літрів.
- Горшки – глиняні горщики. До речі, найчастіше їх привозили гончарі з Верби - села, розташованого нині в Коропській громаді, з якого до Конятина можна дістатися навпростець через ліс. Вони їхали і голосно кричали: «погоршки». Водночас це слово означає спосіб носіння невеликої дитини на спині.
- Гладишка – глиняний глечик для молока. Молоко зазвичай скисало в гладишках, їх ставили в піч і відтоплювали. Потім отримували мʼякий сир і сироватку. До речі, у Хлопʼяниках кисле молоко називали «сирокваша», а в Конятині - «кисляк». Традиційно гладишки накривали покришками.
- Бодня – широка діжка з дерева, в якій могли зберігати сало.
- Жлукта – деревʼяна річ, яку зазвичай виготовляли з верби. В жлукту складали одяг для прання, пересипали його золою (золили) і заливали кипʼятком. Такий спосіб прання був до появи синтетичних засобів.
- Ночви – різновид господарчого приладдя, річ для прання. Випраний одяг сушили на «шворках» – мотузках, напнутих у дворі чи в хаті.
- Балія є більшою за ночви. І в балії, і в ночвах місцеві жителі могли купатися.
У будинку жителів Конятина є «сінци» – сіни, частина будинку перед входом до кухні чи світлиці. Деревʼяний паркан місцеві називають «щикет». Велосипед конятинці називають «лисапет», в Хлопʼяниках – «лисапета», мотоцикл в обох селах можуть іменувати «мациклєт».
Кожне слово – як місцева таємниця
Готуючи публікацію ми звернулися в соцмережах до читачів із проханням поділитися говірками в різних громадах Чернігівської області.
Чернігівка Людмила Чабак розповіла, що навіть хотіла укласти словник діалектизмів Козелецької громади. Поки зібрані слова зберігаються в записах, хоча окремими з них вона поділилася. Так, у селах Козелецької громади можна почути «хавла» і «канхвета» замість халва і цукерка.
- Піл – дерев‘яне ліжко біля печі.
- Міст – підлога.
- Юшки – отвір в димарі (з боку хати), через який чистять сажу.
- Засланка – металева «кришка» чи дверцята, якими закривають піч.
- Гладишка – глечик, в якому, наприклад, зберігалося молоко чи сметана.
- Намітка – тканина, марля найчастіше, через яку проціджували молоко.
- Верейка – різновид плетеної корзини з двома ручками.
Історикиня Наталія Слобожаніна розповіла про діалектизми с. Олешня (колишній Ріпкинський район, зараз це Добрянська громада неподалік кордону з Білоруссю). Насамперед, місцевий говір цікавий займенниками: єнА - вона, Йон - він. А в сусідньому с. Олександрівка запам'ятала, як місцеві говорили «єгОний» – його, «єгОна» – її.
«У дитинстві я не могла зрозуміти, про що говорять наші родичі з сусіднього села... До речі, села розташовані поряд, а вимова – геть різна. В Олешні присвійні займенники вживали традиційні – його, її. Спочатку я думала, що "єгОна" - це ім'я...», – поділилася науковиця.
Також місцеві жителі вживають такі діалектизми:
- гурок – огірок,
- щекетник – паркан із дощок,
- хвортка – хвіртка (двері в паркані і кватирка у вікні),
- хресна, хресний – хрещена, хрещений.
Уродженка Корюківської громади Вікторія Борисенко розповіла про окремі слова місцевого діалекту:
- Ками – товчена картопля.
- Ануча – ганчірка для підлоги.
- Адиди – відійди.
- Мост – підлога.
- Вон – він.
- Слайок – півлітрова баночка.
- Плюшня – верхня частина стопи ноги.
- Махотка – горщик з широким горлом.
- Распайстри – розгорни.
- Цеберка – відро.
- Паренуха – ціла варена картопля.
Діалектними словами з Новгород-Сіверської громади поділилася міська голова Людмила Ткаченко:
- гуреля – гойдалка,
- прясло – тин,
- шанька – торба,
- папруга – ремінь,
- кашуля – деталь возу, зазвичай плетена з лози, що встановлюється зверху під час перевезення картоплі, наприклад;
- гойстра – сінокіс,
- іглиці – сухі голки хвої,
- бабка – метелик,
- цямрина – кільце у відкритому колодязі,
- кладка – дошка, покладена через струмок або спеціально встановлена дощечка для прання на річці чи ставку;
- окольниця – окраїна села.
Слова, що розрізняють своїх та чужих
Як берегти і популяризувати діалектизми знає мешканка Менської громади, керівниця громадської організації «Спілка жінок Менщини» Вікторія Неруш. Вона за прикладом Туристично-інформаційного центру Чернігова створила та видала настільну гру, присвячену діалектизмам Менщини, а цього року організувала фестиваль місцевої говірки «Балачки на рундуку».
«Ідея популяризувати місцевий говір виникла в 2022 році під час повномасштабного вторгнення, коли ми обговорювали слово «паляниця» як своєрідний код, вимова якого розрізняє своїх та чужих», – пояснює вона.
Пані Вікторія, коли почала працювати, винаймала житло в літньої місцевої жінки. І саме від неї почула всю красу місцевої говірки.
«Якось я прийшла з роботи і побачила свою господиню на городі, тому переодяглася і пішла їй допомагати, взявши корзину. Але жінка сказала – «постав сапетку на рундук, бо пучки погидиш», а я нічого не зрозуміла. І ніби зверталася до мене, але значення жодного слова я не знала. А загалом її звернення означало, щоб я не бруднила руки і поставила корзину на поріг», – пригадує Вікторія Неруш.
Серед особливих слів Менської громади Вікторія Неруш називає – «рахманий» – ніжний, якщо сучасною мовою, то «няшний». Дизайнерка, яка працювала з Вікторією, навіть створила рудого кота Рахмана, що став символом фестивалю, прикрасив сувенірну продукцію етнофестивалю. «Балачки на рундуку» означає «розмови на порозі». Цьогоріч громадська організація подала заявку на конкурс грантів і виграла його. Крім цього, їм подарували хату в селі Максаки, тому як говорить пані Вікторія, зорі зійшлися і фестиваль став можливий.
До фестивалю видали брошуру – словник зі словами місцевої говірки і навіть вірші на Менському діалекті. Цього року «Балачки на рундуку» стали не лише святом мови, що зберігає і популяризує місцеву говірку, але й подією в культурному і громадському житті Менської громади, привабивши гостей із сусідніх громад та Чернігова.
Для пані Вікторії місцева говірка – приємна і мелодійна. З мамою і донькою вона не прагне говорити літературною мовою, також зауважує, що ніколи не переходила на російську. «Говорити на діалекті – це ніби зняти офіційний костюм і вдягти своє приємне домашнє вбрання, бути таким, як ти є в усіх сенсах», – порівнює вона використання літературної мови та діалекту. Тому Вікторія Неруш і докладає зусиль, щоб зберегти Менську говірку. Разом із колежанками виїздили в п’ять сіл громади та записували розмови місцевих жителів. Вдалося не лише дізнатися більше про діалектизми, а й записати унікальний весільний обряд, що поширений тільки на Менщині.
