Обвал гуртожитку на Попудренка (нині – вул. Олександра Мацієвського) в Чернігові та вибухи на складі боєприпасів поблизу Ічні, влучання російських ракет у драмтеатр та профспілковий готель – теж у Чернігові, підтоплення, складні ДТП з жертвами, загибель дітей у водоймах... Усі ці чорні дні чернігівці переживають разом з психологами ДСНС, які першими прибувають на місце трагедії, щоб допомогти постраждалим впоратися з горем, страхом, болем і розпачем.
Про професію психолога ДСНС журналістам Чернігівської Медіа Групи розповіла Катерина Савельєва, майор служби цивільного захисту, психологиня відділу психологічного забезпечення та соціально-гуманітарної роботи центру забезпечення діяльності Головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій в Чернігівській області. Пані Катерина народилася та виросла в Луганську, але росія позбавила її можливості жити та працювати в рідному місті. Тож з 2015 року вона — чернігівка.
Всі були впевнені, що повернемося до Луганська
- Пані Катерино, коли ви вирішили, що хочете працювати психологом саме в ДСНС? Це був усвідомлений вибір чи життя так склалося?
- Вибір абсолютно усвідомлений. Я ще була школяркою і в новинах побачила сюжет, де психологи тоді ще МНС надавали постраждалим екстрену психологічну допомогу. Мене це вразило й зацікавило, бо до цього я взагалі не чула, що в цій структурі працюють психологи. Коли настав час вступати до ВНЗ, у переліку спеціальностей Луганського педагогічного університету побачила загальну психологію й одразу спроектувала це собі на МНС. Вступила й почала навчатися. Оскільки виш був цивільний, після нього влаштувалася в ГУ МНС Луганської області на цивільну посаду психолога, пропрацювала з 2012 до 2014 року. Погони отримала вже згодом, у Чернігові.
- Оскільки ви родом з Луганська, вам довелося пережити російське вторгнення двічі. Як це було у 2014 році?
- Коли почалася війна, мене відправили у відрядження до Сватового. Там знаходився транзитний пункт для тимчасово переміщених осіб. Це було наметове містечко, в якому ми розселяли людей на декілька днів, а потім розподіляли по Україні на тимчасове житло або відправляли до родичів. Допомагали в евакуації жителям Луганська та області, супроводжували до евакуаційного потягу. Люди перебували у страшенній розгубленості. Перелякані діти малювали вибухи та чорний дим, люди з сіл переживали за покинуте господарство, корів та свиней, яких вимушено залишили.
Це була дуже травмуюча ситуація. Майже всі були впевнені, що це ненадовго. Два-три тижні — і вони повернуться додому. Та що там казати, я й сама так вважала. У відрядження поїхала з маленькою сумкою, де була буквально одна зміна одягу. Телефонувала мамі в Луганськ, казала, що скоро повернуся... Але цьому не судилося статися. До Сватового я прибула влітку 2014-го, але там святкувала і Новий рік, і 8 Березня.
- Як сталося, що опинилися в Чернігові?
- Окрім Луганського гарнізону, у Сватовому були й інші, що прибули на розмінування й дуже нам допомагали. Серед них був і Чернігівський гарнізон, де тоді працював мій майбутній чоловік. Він досі жартує, що всі зі Сватового привезли магнітики на холодильник, а він - дружину. Тож у 2015 році я переїхала з ним до Чернігова, отримала звання лейтенанта і стала працювати тут. Життя так склалося, що я втратила рідну домівку, отримала і статус ВПО, і статус Учасника бойових дій. Але тепер повноправна чернігівка, тут мій новий дім і родина.
Керуватися холодним розумом, а не емоціями
- Як проходили ваші рутинні робочі дні до широкомасштабного вторгнення?
- Наша рутина — робота з особовим складом. Проводимо тренінги, тестування, вивчаємо емоційний стан, консультуємо, навчаємо основам самодопомоги, проводимо роботу після повернення хлопців з розмінування в зоні бойових дій, проводимо роботу з їх відновлення. Хочу наголосити, що чернігівські піротехніки з 2014 року працюють в Луганській та Донецькій областях, тому 1000 днів війни — це не наша історія. Для нас все почалося значно раніше.
Наші хлопці біжать туди, звідки всі інші тікають. Така вже у них емоційно-вольова мобілізація. Спілкуючись з особовим складом, ми наголошуємо, що особиста безпека – в пріоритеті, трохи їх приземлюємо. Відсутність страху — це теж погано, й це теж запит, з яким потрібно працювати. Але бувають і зворотні випадки. Взагалі я веду напрям піротехніків, а це водночас героїчна та вразлива категорія. Хлопці працюють на розмінуванні на дуже складних напрямках, постійно бачать, як травмуються їхні побратими, через це може виникати внутрішній спротив і страх йти туди, куди потрібно, робити свою роботу. Ми вчимо їх, що робити, коли дуже страшно, бо всі живі люди з плоті й крові, і навіть у найзавзятішого героя може статися панічна атака. А ще росіяни – дуже підступні й залишають багато пасток. Наприклад, можуть зачинити у шухляді стола в покинутому будинку кошеня. Воно жалісно нявчить і у будь-якої нормальної людини перша реакція — відкрити шухляду та звільнити тваринку. Шухляда відкривається — і лунає вибух... Тому постійно нагадуємо: треба керуватися холодним розумом, а не емоціями.
- Можете згадати, яким було ваше 24 лютого 2022 року?
- Я перебувала у декретній відпустці з дворічним синочком. Чоловік, який на той час вже працював вибухотехніком в НПУ (Національній поліції України. – Ред.), був на службі. Перші дні ми з дитиною пробули вдома, а потім перебралися до укриття ГУ ДСНС - там було безпечніше. Чим могла, намагалася допомогти діткам, які там переховувалися. Але в середині березня вдалося вивезти сина в більш безпечне місце. Втім, ми повернулися до Чернігова майже одразу після деокупації області. До роботи хотіла повернутися одразу, але на той момент були великі проблеми з садочками. Довелося чекати ще майже рік, доки все більш-менш нормалізувалося.
Втрата дитини — те, що дуже сильно зачіпає
- Який робочий день з часів початку повномасштабного вторгнення вам запам'ятався найбільше?
- Взагалі-то це був вихідний. 19 серпня 2023 року я не була у черговій групі, у чоловіка також був вихідний, і ми насолоджувалися безцінним спільним відпочинком, який так рідко можемо собі дозволити. Святковий день, Спас, спека, ми розслаблені, синочок купається у своєму надувному басейні... І тут нам одночасно надходить виклик. Для прибуття на роботу дається обмаль часу, тому треба було екстрено вирішувати, з ким залишити дитину....
Коли я прибула на Красну площу, там вже був психолог, який перебував на чергуванні, надавав допомогу постраждалим, які опинилися на місці ракетного удару. Люди були розгублені, в шоковому стані, родичі загиблих - у стані горя та втрати... Пам'ятаю одного чоловіка, який повернувся з лікарні на місце події й відмовлявся йти звідти, допоки йому не повернуть рюкзак, який залишився у драмтеатрі. У тому рюкзаку був телефон, на який йому постійно дзвонила його мама, котра знала, де був син на момент вибуху, й дуже за нього переживала. Тому ми домовлялися з керівництвом, щоб забрати той рюкзак. Тільки коли чоловік його отримав, то заспокоївся й погодився піти у безпечне місце та отримати допомогу. А потім ми організували йому поїздку додому, в Київ. І це теж частина нашої роботи.
Наша задача - допомагати людям не лише психологічно, а й інформаційно. Розповідати, що відбувається, як іде розбір завалів, допомагати вирішувати подібні питання, як от з тим от рюкзаком.
Одним із випробувань у той день для мене стала зустріч з родиною загиблої маленької дівчинки. Це було найважче, бо втрата дитини — те, що мене дуже сильно зачіпає. Так, я психологиня, але я теж жінка й мати, такі трагедії пускають коріння глибоко в моє серце. Але такі умови, що ми працюємо тут і зараз, з тими обставинами, які є. Завдяки досвіду в моменти роботи з постраждалими ці емоції не виходять назовні. Ми вміємо перенаправляти, переключати емоції, правильно дихати та напружувати-розслабляти тіло, тому я тоді справилася з собою. Ми супроводили родину на місце загибелі дитини, мама поклала квіти...
Наступного дня я приїхала на чергування на те ж місце й знову працювала з нею. Взагалі я нечасто зустрічаю людей, з якими працювала під час надзвичайних ситуацій. Але за рік після цієї трагедії на тому ж місці знову зустріла цю жінку. Вона сказала, що пам'ятає мене, бо я однією з перших надала їй підтримку. А потім обняла й подякувала за мою роботу. І, напевно, це саме те, заради чого ми взагалі навчаємося й працюємо.
- Як самій не вигоріти, допомагаючи людям переживати горе?
- Кожен психолог розуміє, що треба мати ресурси, які допомагають справитися. Для когось це - діти, для когось - природа, фізичне навантаження, плюс дуже допомагають спеціальні відновлення для психологів.
- Велика війна триває вже три роки, це впливає й на психіку людей. З якими травмами ми вже зіштовхнулися? Та що нас чекає попереду, як цьому можна зарадити?
- Наприкінці минулого року ми виїжджали до звільнених прикордонних громад і проводили тренінги з надання психологічної допомоги, самодопомоги. І це виявилося дуже важливим, бо у багатьох є велика потреба бути корисними та допомагати іншим. Але люди не знають, як саме це робити, тому важливо дати їм ці знання. Допомога іншим теж може бути для когось ресурсом. Багато в кого загинули рідні, хтось чекає на близьку людину з полону, тож важливо, щоб такі люди не замикалися в собі, у своєму горі. Їм потрібна підтримка. І саме через освіту можна доносити інформацію, як найкраще допомагати в таких ситуаціях. Я вважаю, що і зараз, і тим більше після перемоги ми маємо об'єднуватися, допомагати одне одному, нашим ветеранам повертатися до мирного життя. І загалом відновлюватися через конкретні дії, взаємодію з іншими.
