Відчуття свободи та самозарадності; туга за рідними; можливість розвиватися та будувати кар'єру; якість та комфорт в побутових звичках – це лише частина причин, з яких чернігівці під час війни повертаються з-за кордону до міста із сусідкою-агресоркою. Їм уже є з чим порівнювати. Більше – в персональних історіях.
Прихисток знайшли в трьох країнах, та своє – лише в Україні
Надія Кучінська разом з сином, як і більшість вимушених емігрантів, сподівалася перечекати місяць-два і повернутися. Перші три місяці в Німеччині дали зрозуміти, що житиме родина точно в Україні.
Однак, повертатися саме тоді було ще дуже небезпечно. Відтак, жінка прийняла рішення набратися сил біля моря. Тож наступна зупинка – Туреччина. Дні минали швидко, так само як і закінчувалася фінансова подушка. Згодом Надії запропонували роботу в Польщі. Там вона з сином прожила ще близько року.
Надія Кучинська з сином у Польщі
“Перші місяці в Німеччині був шок і віра, що все це швидко закінчиться. Також поряд була мама, моя родина та багато різної допомоги. Втім, по темпераменту це зовсім не моя країна, тож і оформляти тимчасовий прихисток там зовсім не хотілося. Туреччина – це просто довга відпустка. Країна, яка чудово підходить для відпочинку, але не для життя. Я зовсім не розумію, як там можна реалізуватися. А от найважче виявилося в Польщі: прийшло усвідомлення, що це надовго, і поряд не було нікого”, – розповідає Надія.
За час життя в Польщі, жінка кілька разів привозила свого сина на зустріч з батьком до України.
“З кожним разом сину було складніше прощатися з татом, з друзями та середовищем, яке для нього рідне лише в Україні. Направду, для мене теж, – ділиться Надія. – Згодом у мене виникли деякі труднощі на роботі і всі обставини спонукали до повернення. Однак, свою тривожність я змогла опанувати лише майже за рік після повернення”.
Найважчим у тимчасовій еміграції жінка вважає пошук балансу між особистісними переживаннями і материнським обов'язком – максимально захистити дитину від всього.
“Ти в чужій країні. Ти доросла самодостатня жінка. Була вдома. Тепер все з нуля. Без знання мови. З дитиною, для якої маєш надати фізичну, емоційну та фінансову безпеку”.
Утім, ні про рішення поїхати, ні про вибір – повернутися, жінка не шкодує. Вона відверто тішиться, що рідне місто щиро прийняло її назад.
“Саме тут я маю змогу займатися справою, яка мені до душі, а не працювати, бо мушу заробити на життя. Н жаль, закордоном важко говорити про кар’єру, все - про виживання. Тут моє комунікативне середовище, де я почуваюся своєю. Тут я можу жити повним соціальним життям. І цінність цього я усвідомила у вимушеній еміграції, – зауважує Надія. – Більше того, ця ж історія і в мого сина. Однак, ми обоє усвідомлюємо ризики війни. Тож обоє свідомо ставимося до сигналу повітряної тривоги“.
“Я пообіцяла робити добрі справи і їсти картоплю”
Юлія Ковтун не планувала виїздити з рідного Чернігова. Вона допомагала евакуйовуватися іншим, віддаючи власне пальне, та шукала чим може бути корисною в цей нелегкий час. Втім згодом питання безпеки не лише власної, а й мами та бабусі, які звісно ж, не поїхали б нікуди без Юлії, змусило взяти курс на Німеччину.
Юлія Ковтун на новому місці роботи в Чернігові
“Загалом все одно куди їхати, адже від війни не втечеш. Всі думки тут. Та все ж, обрали країну з однією з найпотужніших економік. Я помилково вважала, що зможу за свої заощадження винайняти житло та оперативно знайти роботу. На жаль, ні. Мене пригнічувало все: від тотальної бюрократії до необхідності на кожному кроці роз'яснювати та показувати наскільки Україна розвинена та культурно багата країна. Мене дратувало, що нас вважають аж настільки відсталими, що пояснюють, як користуватися пилосмоком та самостійно защибають ремінь безпеки. Однак, ми швидко подружилися, навчилися говорити “на пальцях” та відчувати один одного серцем. Я безмежно вдячна, але ми дуже різні ментально. Тож на другий місяць перебування в Німеччині я почала шукати шлях повернення. Ще через місяць – я таки приїхала у рідний Чернігів”, – розповідає жінка.
До слова, будинок Юлії під час активних бойових дій зруйновано вщент. Мама та бабуся досі залишаються в Німеччині.
“На прощання німці подарували мені велику жовту валізу і запитали, що я буду їсти в Україні. Я пообіцяла робити добрі справи і їсти картоплю”, – ділиться Юлія.
Подарована жовта валіза та синя подушка в останній день в Німеччині Юлії Ковтун
І справді, саме добрі справи стали для Юлії відправною точкою та надійним якорем вдома. Наразі вона є частиною команди громадської організації, що реалізовує низку проєктів з підтримки звільнених та прикордонних територій. Також здобула другу вищу освіту за фахом, про який мріяла з юності
“Я тут вільна. Відчуття свободи та самозарадності – це одні з найкращих станів для мене. Коли ти можеш не лише себе тут в купу зібрати, а іншим допомогти – це взагалі мегакруто!”.
Більше можливостей та надії жити
Чернігівка Олена Гулявська – дружина військовослужбовця. Тож супроводжувала двох спільних дітей до Туреччини на відпочинок, який організував для сімей захисників один з благодійних фондів. Там жінці запропонували роботу в проєкті і родина вирішила – чому б дітям не пожити кілька місяців біля моря. Втім, цей термін затягнувся на 2,5 роки.
Олена Гулявська з дітьми перед поверненням додому
“Зусиллями благодійного фонду зокрема до Туреччини після повномасштабного вторгнення було евакуйовано дітей-сиріт з України. Я була частиною команди. Цей проєкт мені дуже відгукнувся. Я не змогла б у той час зробити так багато корисного вдома, як в чужій країні ”, – розповідає Олена.
Повернення додому було очікуване та передбачуване – проєкт закінчився. На жаль, Туреччина – це не та країна, де легко реалізуватися.
“Аби працевлаштуватися, потрібно знати мови (турецьку, англійську), в ідеалі – мати громадянство або робочу візу, і що найбільш важливо – бути готовим працювати фактично без вихідних зранку і до ночі, дуже часто “на свіжому повітрі” (ну як “на свіжому” – при температурі +35-45 С)”, – розповідає Олена.
Натомість, жінка зауважує, що в своїй самореалізації саме в Чернігові навіть після тривалої відсутності тут, вона не сумнівалася. Відтак, поверталася впевнено.
“Тут – я вдома. Фізично та душею. Вдома тебе чекають завжди, Вдома ти потрібен завжди. Щоб стати своїм деінде, підуть роки. А час – надто дорога інвестиція ”.
Чернігівка Віра разом з мамою поважного віку у столиці Литви прожила 1,5 роки. Прихисток надали рідні. Утім родина прийняла рішення повернутися до рідного Чернігова навіть попри те, що їх будинок був значно пошкоджений в лютому 2022.
“У нас закінчилася фінансова можливість жити у Вільнюсі. Не маючи житла та дбаючи про стареньку матір, вижити там дуже складно. Знайти роботу з гнучким графіком з урахуванням сімейних обставин неможливо. У Чернігові я повернулася на свою роботу, допрацювала до пенсії. Житло, яке не є, але власне. Тут більше надії та можливостей жити”, – підсумовує жінка.
* * *
Один з найбільших страхів чернігівців, що повертаються додому, це звісно ж безпекове питання. Втім, досвід 2022 року дає впевненість, що якщо, то зараз уже є напрацьований алгоритм дій.
Наступне, що додає тривожності – зайнятість. Та через міграцію й інші причини, у регіоні достатньо вакансій, а держава розширила можливості для старту власної справи. До того ж, низка міжнародних партнерів Чернігова, запевнили в посиленій участі розбудови міста після закінчення війни.
