Буває ж таке: сидиш собі з кавою, гортаєшї стрічку, і раптом — бац! — під чийсь пост прилітає такий словесний «какашкомет», що аж ніяково. І ти ловиш себе на думці: «А навіщо це? Людина ж просто виклала фото. Поділилася чимось хорошим. Чому в коментарях — каша з жовчі й сарказму?»
І я, як психолог (але сьогодні, чесно, більше як просто людина), вирішила розплутати цю тему. Що ж таке в нас вмикається, коли руки сверблять написати щось дошкульне? Ось результати мого глибшого аналізу.
1. Зранене «я».
Так-так, за агресією часто ховається не сила, а біль. Людина, яка принижує, може всередині сама себе ледь тримати купи. І от — ніби магія: якщо я тебе опущу, то хоч на секунду здамся собі вищим.
«Якщо я не можу сяяти — я принаймні заплямую іншого».
2. Проекція — наше все.
Те, чого ми в собі не приймаємо, нас дратує в інших. Не дозволяєш собі щирості — бісить, коли хтось ридає в сторіз. Бо ж «як вона посміла?»
“Танці? На камеру?! Краще йди попрацюй, нюні розпустила!”
3. Хоч трохи щось контролюю.
Світ шалений, нічого не залежить від мене, але! В коментарях я можу дати прочухана. І раптом з’являється відчуття: «Я щось вирішую». Ну хоч щось.
4. Стародавня прошивка.
Раніше — виживали племенами. А якщо хтось поводився «інакше» — могли і вигнати. Бо небезпечно. І мозок досі це пам’ятає:
«Вона щось не те робить. Треба терміново пояснити їй, як треба жити».
5. Недозріла емоційність.
Якщо всередині все ще панує ображена дитина — вона не вміє сказати: «Мені боляче». Вона вкусить, а потім ще й скаже: «А що такого я зробила?».
6. Безкарність рулить.
В інтернеті можна наче все. Ти не бачиш очей іншої людини — тож і співчуття вимикається. А іноді й совість.
7. Натовп затягує.
Хейт — це як дим: якщо хтось один запалив, то поруч уже й іще кілька хочуть підкинути дров. Нашому мозку подобається бути «в зграї». Особливо якщо зграя гучна.
8. Ранній досвід — невидимий режисер.
Виріс у критиці? Мозок звик: «Це нормально — шпиняти інших». І ти вже не помічаєш, як цей «вихователь» всередині строчить коменти.
9. А може, це просто ревність?
Серйозно. Найбільше бісить те, чого сам(а) потай хочеш: любові, легкості, грошей, свободи... Якщо в тебе з цим скрутно — дивитись, як хтось живе «на повну», стає нестерпно.
10. Гнів — як енергетик.
Деякі люди давно не відчували нічого теплого. Але гнів — він яскравий, дає відчуття сили, хоч ненадовго.
11. Вигорання.
Коли виснажений — тебе дратує чужа радість. І ти думаєш: «Та що ти там радієш?!» Це не про злість. Це про втому.
12. Колективна тривога.
Під час війни, стресових подій — всередині кипить напруга.
Коли навколо нестабільність, у нас всередині теж тріщить. І тоді будь-хто, хто «забагато собі дозволяє», викликає реакцію:
«Не час для щастя, жінко!»
Але якщо ми зупинемося на мить і подумаємо:
Що саме мене тригерить? Чому я це пишу? Чого мені зараз хочеться — насправді?
Бо іноді нам не потрібен конфлікт. Нам потрібна турбота. Але ми забуваємо це вчасно сказати.
І ще трішки — для тих, кого вже "облили".
Якщо тебе «зачепили» — ось кілька речей, які варто собі повторювати:
1. Це не про мене.
Це про їхній біль. Про їхні тіні. Твоє світло просто стало занадто яскравим для когось. Але це не означає, що треба згасати.
2. Не відповідай у їхніх декораціях.
Навіть якщо хочеться вдарити у відповідь — не ведись. Це не твоя гра. В тебе — інший сюжет.
3. Ти вже виріс(ла) з цієї критики.
Коли тебе помічають — це іноді означає, що ти заговорив(-ла) вголос. Не ховайся. Запитай себе: «Чому я це зробив(-ла)? Що цінного я хотів(-ла) сказати?»
Це і є твоя опора.
Світла — більше. Просто воно не завжди кричить. Але воно є.
Тримайся цього. І не бійся світити.
