Дитяча ручка, простягнута до дерев’яного зрубу човна, та втрачені скарби музею, бібліотеки й людського життя Текст: Ольга Карі, письменниця, журналістка
На зв’язку Віра Курико. Перед вами ексклюзивний уривок есею про Чернігів із книжки “Контурні карти пам’яті”, першої книжки від видавництва The Ukrainians Publishing. Його написала Ольга Карі, письменниця, яка нерозривно пов’язана з Черніговом любов’ю та дитинством.
Про що ц книга? Про музей, перед яким місто не змогло дотримати слова; музей діда, у який не ступала нога онуки; цвинтар, який свідчить надписами на плитах; вітраж у магазині, який виявився не казковим замком, а червоним лігвом звіра; вцілілі картини, визнання яких прийшло востаннє провести авторку; украдені картини; двохсотрічна школа, яка творила своїх вихованців великими. Цей збірник — вісім есеїв письменників та письменниць — це не просто опис наших пам’яток, зосереджений на самих лише стінах, а також архів приватної пам’яті та путівник у міжчасся місць, які Росія намагалася знищити.
***
Цю будівлю звели не для Тарновського. Наприкінці ХІХ століття вона стала ремісничою майстернею для вихованців міського сиротинця. Ніхто й гадки не має, чому чи як архітектор вирішив додати трохи західноєвропейської величності одноповерховому дерев’яному північному Чернігову.
Сиротинець користувався будівлею недовго, і скоро будинок змінив господарів: у його стіни почали перевозити розкішну колекцію родовитого багатія, мецената й колекціонера Василя Тарновського, аби тут постав перший музей українських старожитностей.
Цю колекцію започаткував його двоюрідний дід Григорій Тарновський: в успадкованому маєтку Качанівка він збирав книги й живопис. Його безцінним експонатом стала «Катерина», яку намалював Шевченко — завсідник маєтку. Усі свої скарби Григорій передав племінникові Василю-молодшому, який додав скуплені по всіх усюдах, навіть старих сільських солом’яних горищах, козацькі й гетьманські грамоти, печатки, зброю. Наступним колекцію розширював його рідний син Василь, той самий, який і передасть усе музеєві.
Що ж зберігали Тарновські: києворуський посуд із розкопок Княжої гори біля Канева, півтори тисячі портретів історичних постатей часів Козаччини, стародруки, архіви родів Милорадовичів, Забіл, Тарновських, ос
обисті речі Мазепи, Хмельницького, Розумовського та Скоропадського, клейноди, зброю, списки козацьких літописів, універсали гетьманів і надзвичайно цінну шевченкіану — листи, автографи, мольберт, палітру й навіть посмертну маску Кобзаря — 758 шевченківських експонатів.
Я добре запам’ятала чернігівського історика й екскурсовода Володимира Пилипенка, чоловіка з татуюваннями й довгим русявим волоссям, зібраним у хвіст. Ми саме приїхали в ту саму Качанівку. Після пишних дипломатичних розповідей тамтешніх гідів, які винятково мовою евфемізмів описували долю останніх власників Качанівки з роду Тарновських («так склалися обставини», «родина втратила багато грошей», «фінансовий стан не дозволяв»), Володимир повів нас стежками тамтешнього парку поміж розкішних мармурових статуй та охоче й доволі прямолінійно пояснив «обставини».
— Тарновський — відомий колекціонер, меценат і картяр. У Качанівці про це не говорять, але кажуть: «Він мав багато захоплень і на них спустив капітал». Насправді мільйон імперських рублів він просто програв у карти. Маючи такі статки, він міг це собі дозволити, що не робить його менш важливим і менш цінним для історії України.
Щоб закрити борги, Тарновський продав Качанівку, але бідним однаково не став. Ще за життя йому пропонували викупити колекцію, але він відмовляв. Продав палац, продав заводи, але не реліквії. Натомість вирішив подарувати їх громаді, — розповів Володимир.
Чому він узагалі вирішив її віддати? Історики, з якими він співпрацював і яких фінансував, постійно привозили нові екземпляри, він все так само оплачував розкопки, маючи щось і собі, але ж кожну колекцію треба доглядати. Можливо, Тарновський відчув, що вже не стягує. Не мав рідних, кому все передати. Хотів таки відкрити все людям.
Спершу Василь думав віддати все до Києва, але Київ відхилив його умови. Він же мав лише дві: аби його колекція стала відкритим безкоштовним музеєм, що носитиме його ім’я, а саму колекцію ніколи й за жодних умов не розділять, вона завжди залишатиметься в одному місці. Наступним містом, до якого звернувся Тарновський, став Чернігів, де з умовами погодилися. Так після смерті мецената місто отримало колекцію й розмістило її в тому неоготичному будинку на околиці, і у перший рік ХХ століття музей старожитностей відчинив двері, аби всі охочі могли, наприклад, торкнутися речей забороненого та проклятого в Росії гетьмана Мазепи.
Чернігів тримав своє слово майже двадцять років, аж до приходу совєтів. Більшовики не мали діла до «буржуазних» обіцянок. Усі Шевченкові речі забрали до Києва 1933 року, де вони стали основою музею Шевченка, а рукописи перевезли до архіву Інституту літератури. Почавши розпорошувати колекцію Тарновських, совєтська влада забрала в музею й обіцяне ім’я — тепер місце стало не Музеєм старожитностей Тарновського, а Першим совєтським музеєм.
Укотре заповіт порушили, коли гітлерівське військо пішло на Чернігів та Київ. Експонати спішно пакували в евакуаційні вагони до російської Уфи. Дорогою туди й назад колекцію пограбували. Іншу частину, яка залишилася в Чернігові, перенесли до історичного музею на старому Валу. Їх знищила бомба, яка впала поруч.
Про це згадував Олександр Довженко у своєму щоденнику 21 вересня 1944-го. Він бачив, як палав музей, і думав про два портрети, сховані у підвалі: «І довго дивилися Богдан з Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шмаття німецькою бомбою, і не щезли в полум’ї великої пожежі». Йдеться, звісно, про Богдана Хмельницького й Івана Мазепу, два граничні образи, які руйнувала совєтська влада, стерши справжні обличчя гетьманів. «— І згоріло все? — Все,— зареготав секретар Чернігівського обкому… розповідаючи мені про загибель малярства українського народу XVII i XVIIІ століть».
До 70-х років музей старожитностей став уже й не музеєм, а лише відділом, який от-от закриють. Більшість артефактів приєднали до фондів відбудованого історичного музею.
Коли проголосили незалежність, історичний музей отримав ім’я Василя Тарновського. Місто ніби повернулося до своєї давньої обіцянки.
Для мене нове місце колекції стало першим у житті музеєм, куди я прийшла під руку з дідусем та бабусею, обов’язковим музеєм, через який пролягали маршрути всіх шкільних екскурсій, найулюбленішим музеєм, куди я доросла поверталася чи не за кожного візиту до міста дитинства.
***
Зала зі стародруками і пишно оздобленими церковними книгами, де годилося ходити поважно і спілкуватися лише пошепки, навіювала на мене нудьгу. Жоден екскурсовод так і не зміг переконати мене, буцім це так необхідно — на довгі хвилини завмирати перед щербатими монетками, коштовно оздобленими Бібліями та прикрашеними Псалтирями, витріщаючись на незрозумілі літери на пожовклих сторінках. Дитині хотілося чимскоріше проминути пишноти обшитого зеленим сукном першого поверху і прилинути до дивовижних діорам — панорамних, мініатюрних та у людський зріст, схожих на декорацію до мультфільму дивовиж — дерев’яних і кам’яних будинків, обсаджених мініатюрним лісом, із колодязями, складеними з крихітних цямрин, княжих палаців із брусків лискучої бальси.
Уже дорослою я дізналася, що зала з панорамою мезинської стоянки, обкладена велетенськими кістками та довжелезними бивнями мамонтів, знайденими під час розкопок, має свій секрет. Виявляється, можна попросити доглядача поважної строгої зали дати послухати звук «первісних барабанчиків», ритм на яких, звісно ж, вибивають уже сучасні люди, не первісні. Але прадавні барабанчики цілком автентичні, мезинські, ритуальні, запевняють у музеї. Звісно, вони нічим не нагадують сучасні музичні барабани. Це, так би мовити, праінструмент: лопатка мамонта і молоточок із рогу оленя, прикрашені охровим орнаментом. Доглядач натисне таємну кнопку на стіні, і на кілька секунд тишу зали порушить уривчастий, але ритмічний гуркіт «кістяних барабанчиків», запис яких уже сам собою музейний раритет, бо його зробили у 60-ті роки ХХ століття.
А стара козацька чайка, як же я любила її! Мене вабило до неї ніби магнітом. Човен не ховали під скло, лиш огородили пурпуровими оксамитовими стрічками, мовляв, за них не ступайте. Роками, якщо не десятиліттями, якась непереборна сила спокушала мене до нечуваного музейного зухвальства: мені страх як кортіло торкнутися тої старовинної чайки бодай одненьким пальчиком, щоби власною шкірою відчути оте містичне нашарування епох, часів і людей, які жили давно, і живуть нині, і чиї руки хапалися за борти, штовхали човен у воду, а потім транспортували в музейну залу і облаштували на огляд усім охочим.
Але дитиною я подивилася достатньо «музейних детективів», щоби знати напевне: щойно мій палець опуститься на дерев’яний зруб, негайно заволає сирена і моє зухвальство викриють перед усіма відвідувачами, і стане страшенно соромно, страх як стидно, і мене більше ніколи в житті не пустять у цей музей.
Чи ж віддалася я спокусі торкнутися чайки бодай мізинчиком? Я уникатиму відповіді. Чи волала сирена? Ні.
