На моєму надмогильному камені, подруго, напишіть, що я любила Чернігів. Не за людей, звісно, бо якби я любила міста за людей, то не прижилася у жодному місті. Можете і це дописати теж, аби всі знали, яка я зверхня.
Я любила Чернігів за колір вишень й абрикос на Лісковиці, скрип 27-го автобусу на розі проспектів Перемоги (чиєї?) та Миру (якого?), синіх серпневих вечорів під дахом драмтеатру, підтоплені сходи річкового порту, одні й ті самі обличчя на вулицях і теплий гречаний хліб у зеленій крамничці біля березового гаю. І тролейбуси. О, мої любимі монстрики.
Гарно, подруго, якби мене поховали на Болдиних горах. Михайло Михайлович, звісно, забрав собі найліпше місце, але якщо я таки колись зможу зробити для Чернігова щось вагоме, то притуліть мене десь там теж. Тільки не на краю пагорба, аби через надтцять років я зненацька не вийшла на чернігівській вулиці знову.
Я, подруго, зрештою завжди повертаюся до Чернігова в сльозах і прошу вибачення, що мене знову не було так довго. Я так повертаюся тільки до мами. Перед містом і мамою падаю навколішки й кажу, як утомилася, як виснажилася, і як важко мені йти ще з усім, що я несу на собі, включно з маленькими горами на лопатці.
Я живу в Чернігові вже десяток років із короткими від’їздами то до Ужгороду, то до Львова, то до Києва. За ці десять років я тікала і поверталася тричі. У моїх втечах ніколи не винне місто, тільки я сама, яка так багато в цьому місті прожила, створила й накоїла. Нова я стаюся в Ужгороді, але до Чернігова завжди вертається стара-добра Віра.
Усі додаткові життя, будь-які інші життя, якщо такі є, я хотіла би провести в Чернігові. І якби можна було вийняти серце, хотіла би лишити його на цих пагорбах, з яких я спостерігаю повільність та любов.
О, подруго, Чернігів це місто для любові, почасти незаконної, схили пагорбів так і просять ховатися від очей між старих дубів. Утім, не дослухайтеся до моїх порад, бо все ж у Чернігові ніяк сховатися із коханцем, навіть коли ви вийдете уночі, то когось перестрінете. Хоча — ні. Чекай, не так. У Чернігові, його тісному просторі, або зустрічаєш одразу всіх, або взагалі нікого. Хоч стань посеред вулиці й кричи.
Хіба хтось цокне з-за паркану одноповерхового будиночка, чого розкричалася, га? Така собі міжвулична самотність.Тому якщо хочеш тут закохатися — роби це.
Я стаю старшою і таки починаю гніватися на сучасність. От нині мені так сумно, що вже майже зникли вогкі діряві тролейбуси, що в них ставала навшпиньки й котилася (протягніть о в цім слові) проспектом (у цьому теж), уявляючи, як упіймала хвилю, а тролейбус гудів, гарчав (тут протягніть подумки другу а), скрипів (тут і) і кидав мене через весь прохід прямісінько у двері, які от-от випадуть.
О, як же мені прикро через ці нові тролейбуси, бо ж відходять старі монстри, а з ними й наліпки на лампах, які мали просити нас «триматися за поручні», але просили лише «триматися». Для романтиків увесь міський транспорт це не засіб пересування, а радше спосіб порозумітися. Як порозумітися без цих наліпок? Як мені пояснити всім, що я хочу їм сказати?
Але, добре, подруго, у нових тролейбусах теж щось є. Як от новорічна музика з колонки під Різдво й запеклі та натхненні лайки пасажирів з кондукторами під цю саму святкову музику.
Нарешті, подруго, завжди повертаюся до того, що будь-яке місце — це пластилін. З нього можна зімнути все те, на що вистачить хисту і фантазії. У мене вистачає на любов, книги й тексти, якими хочу якось Чернігову дякувати.
Пишу я це, подруго, з тої просто причини, що нині знову не в місті. Стежки війни кидають мене слідом за моїм військовим чоловіком. Зрештою, без чоловіка Чернігів теж ніби щось втрачає для мене. Улюблене місце на його плечі на схилі Болдиних гір прямісінько над синім дахом церкви. Я називаю той схил і галявинку точно місцем для тих, хто лежить на плечі. Добре було би зробити таке у чернігівському тролейбусі. Я би їздила там увесь той день, у який ми з чоловіком скинемо життєві вантажі (а з ними мій рюкзак і його баул) на порозі нашої затишної хатки на вулиці 1-ї танкової бригади.
Коли так станеться? Хто його знає. Але чернігівський кондуктор, розмову з яким я би згубила у шухлядах пам’яті, якби не війна, сказав, що минулорічна зима була сніжна. Така, як за давніх часів. Це безсумнівно добрий знак. Як і те, що я їду чернігівським тролейбусом.
