Іноді доля сама вирішує, де тобі бути і коли. Лютий 2022 року. Більшість медіа за кордоном попереджають Україну про вторгнення Росії. Українські ЗМІ теж обговорюють цю інформацію та влада переконувала, що все під контролем.
Коли ти працюєш у журналістиці, більшість твоїх знайомих тільки й запитує: «Ну що там за новини, що відомо»? Їм важко пояснити, що ми теж не все знаємо. Так, інформацією володіємо перші, але… Як завжди є це слово «але».
19.02.2022 року я з подругами виїжджаю з Чернігова до Буковелю, але не покидаю місто, а беру лижний костюм, спортивні речі та квиток назад додому на 24.02.2022 року.
За день до початку ми вже не каталися. Вирішили просто походити/погуляти. В той день Путін визнав у складі Росії ДНР/ЛНР. Щось новини не дуже. Але там воно не відчувалось. Українців багато, всі відпочивають. На запитання: чи буде повномасштабна війна відповідають ствердно — ні. В той день я не мала ніяких слів, настрою. Апатія. Повна. Не могла пояснити свій стан та всередині щось підказувало.
Ще за день до цього — 22.02.2022, красива дата, так мені тоді здавалося, я отримала від коханого дистанційний подарунок. Це ланцюжок з кулоном у вигляді гір. Він знає мою пристрасть до них. Тож попросив передати подругою і вручити у гарному місці. Так і вийшло. Це було по обіду. Сонце пригрівало гору Довгу. Навколо штиль. Ми сіли перепочити від катання. Випити гарячої кави. Подихати. Подумати. Кожен про своє. Помріяти. Загадати бажання. І як раз в момент, коли ти нічого не чекаєш. От є такі миті, коли ти застигаєш в моменті, я почула слова: «Тобі просили передати». Це були сльози, обійми, тепло. Було відчуття, що з цим кулоном Він телепортувався й опинився поруч. Я ніби відчула його тепло і дотик губ. На мить… Щастя буває короткостроковим і довгостроковим. В ті дні лютого я відчула й те й інше.
Ранок 24.02 Він розбудив мене дзвінком зі словами: «Вибухи на Чернігівщині, я йду на роботу». Це була шоста ранку. Наш потяг відправлявся о 14:20 зі станції Микуличин до Києва. По всій Україні вже були вибухи/влучання. Вся армія РФ сунула до столиці. Як бути? Їхати/залишатися? Ми залишилися. Коханий та батьки попросили побути та побачити, як будуть події розвиватися. Так і дивилися до 4 травня.
В той чорний день я мала від нього кулончик, листівку та іграшку з кіндера. Все. Все життя залишилось у Чернігові. З собою тільки почуття та згадки. З того дня я не знімаю цей ланцюжок з кулоном зі свого тіла. Я собі пообіцяла, що він зʼявився у мене в той час, коли мені потрібен був оберіг. Не було коханого поруч та була дуже коштовна річ від нього, яка мене врятувала і рятує зараз. Я щиро вірю в це і ціную.
Гори навколо, гори на тілі ніби окутали мене з усіх боків дали прихисток та захистили. Вони не запитали про мої почуття. Вони просто зробили своє. Вони не бачили, як я іноді плачу, як розривається всередині серце, як рано вранці я ходжу селом, щоб хоч якось впорядкувати думки, як вибігую весь гнів та несправедливість.
Я вдячна всім, хто тоді був зі мною. Чотири дівчинки, які поїхали відпочити залишились без нічого в іншому куточку України, але своєї Країни. Тоді ми витримали. Бо найгірше — коли не очікуєш, не знаєш і отримуєш удар. За три роки повномасштабної війни ми стали сильнішими, це явно. Загартованішими та скелястими, немов ті гори. Це виклик часу, який ми маємо і продовжуємо жити далі. Разом до перемоги!
Можна багато чого спланувати у житті, але є речі, які не під силу нам — кохання, війна, смерть. Це дуже сильні емоції. Кожна з них несе зміни у поведінці людини. Загартовує або навпаки забирає останні сили та енергію. Я пізнала всі три стани. В кожну з них тебе вивертає назовні. Але. В коханні ти хочеш стрибати та зрушувати з місця гори. Під час війни ти гуртуєшся і відкидаєш емоції на потім, бо спочатку треба ворога викинути, а потім зі своїм розбиратися. Смерть показує, що це фініш і ти з цим нічого не вдієш. Тоді тебе теж вивертає назовні, але оголеним тілом у лютий мороз або ударом по рані, яка ще кровить.
Іноді доля сама вирішує, де тобі бути і коли. Тільки бережи себе.
