Гори, то ліки для тіла і душі. Пишу ці рядки у потязі Рахів-Київ після чергового походу в гори. 18.01.2025-го був Піп Іван Чорногірський, 2 028 метрів. Зимовий. Лавинно-небезпечний. Магічний та могутній. Періодами вітряний, але в той день – сонячний.
Перший раз я познайомилася з горами у 2015 році. Тоді було складно в сімʼї. До того ж я студентка, яка шукала себе. Мала багато ідей. Хотіла змін та, напевно, не знала з чого почати. Тому обрала відпочинок в горах та туристичний похід на Говерлу (2 061 м, найвища точка українських Карпат).
Як сьогодні памʼятаю той день, емоції, вид та силу, яку відчула маленька дівчинка. На тій горі я пообіцяла собі бути. Рухатися. Не здаватися. Йти попри все до своєї мети. Підкорювати. Бо слабких ні світ, ні гори далеко не пускають. Я пообіцяла собі бувати хоча б раз на рік в горах. Бо вони дійсно лікують. Розставляють все по своїх місцях.
Знаковий для мене був і 2019 рік. Я сильно перехворіла. В голові кружило, сил не було не те щоб щось робити, а й сходити в магазин. За пару місяців я зібралась в гори. Переживала, як відреагує мій організм. Що буде зі мною? Але там я забула про все. Просто жила і насолоджувалась схилами, катанням на лижах. Мокрими рукавицями та шкарпетками, червоними щоками та носом.
А як же ті гори, які не для всіх? Не треба недооцінювати українські Карпати. Вони наче привітні, відкриті, але й водночас приймати тебе чи ні – вирішують самі. День під дощем. Набір висоти, що дихати стає важко. Крок за кроком з рюкзаком більшим ніж я, йшла. Бо так хочу і так випробовую себе. Те, що я бачила, передати словами не можна. Що відчувають люди, які ступають на вершину, на яку вони йдуть – не передати, поки не ступити. Так, можна декілька днів йти до своєї мети, мрії. Жити та уявляти, як це? А потім відчути полегшення і неймовірну силу в середині. Коли внизу, у твоїх ніг – гори. А небо так поруч, що здається, зараз дістану. Якщо пощастить, то буде й море, гірське. Коли в тебе небо, як на долоні. Ти хочеш пірнути, але не можеш. Ти бачиш, що воно ось-ось, але рука не досягає. Я таке бачила. Двічі.
Восени та взимку. Різні пори року. Різні гори. Але ти так само віддано їх любиш. Любиш, коли сніг рипить під ногами. Коли провалюєшся у нього на метр. Потім важко вибираєшся, але так же йдеш. Любиш сонце на обличчі, яке відблискує від снігу. Любиш вітер, який здуває все на своєму шляху. Любиш ті повільні кроки й «важке» дихання за пару метрів до вершини. Любиш відкритий горизонт. Любиш все, що бачиш і, що чуєш.
Я не раз чула фразу: «Слабкі люди в гори не ходять, тільки сильні». І я в це вірю. Мені завжди трапляються неймовірно цікаві особистості. Кожен відкриває щось нове в тобі, а ти в ньому.
І так, гори, то ліки для душі та тіла. Я це перевірила на собі. Бо щиро в це вірю. Цим надихаюсь. Живу. Мрію про нові вершини. Планую. З них черпаю енергію та наповнюсь позитивом. Відганяю все погане від себе, і вони мені в цьому допомагають. А ще, вони оберігають та рятують. Про це теж є окрема історія і кулончик на моєму тілі, який я завжди ношу вже третій рік поспіль.