Чи актуально ще говорити про відбудову в Чернігові у грудні 2024 року? Буває так, що на посиденьках в компанії ти починаєш розповідати історію одночасно з кимось, і цей другий персонаж виявляється цікавішим чи гучнішим, загальна увага перемикається в його сторону, а ти ніяково замовкаєш.
Мені здається, схожа ситуація сталася і з відбудовою в Чернігові. Так по суті й не розпочавшись, це питання відійшло на другий план, неминуче поступившись ситуації на фронті, політичним сваркам і погіршенню стосунків з партнерами.
Враховуючи усе це, згадувати про “відбудову” вже наче ніяково. Але хочеш не хочеш, ця проблема нікуди не випарувалася, і особливо гостро вона відчувається для нас, мешканців мікрорайону Бобровиця. Так, ми все ще не втрачаємо надії побачити замість руїн порядок і на наших вулицях. Наче той песик з мему, який сидить за столом у палаючій кімнаті, п’є свій чайок і удає, що все буде добре.
Скоро слово “відбудова” остаточно втратить ті сенси, які в нього вкладали ще у 2022-2023-му. Кількість міністерств, агенцій, організацій, які займаються відбудовою, вже певно перевалила за сотню. Але уявіть себе неупередженим спостерігачем і подумайте, як би ви оцінили відбудову Чернігова (“міста-Героя, який захистив Київ!”) на сьогодні, от чесно?
Згадую амбітне гасло “Відбудувати краще, ніж було”. Чи актуально його сьогодні замінити на “Та хоч би якось”? Одразу відповім на можливе капцезакидання в мій бік: ні, я не хочу знецінити усе те, що вже зробили для ліквідації наслідків обстрілів місцеві мешканці, волонтери, благодійники, міжнародні партнери, органи влади. І ще й досі є фонди, які продовжують допомагати.
Але скажімо відверто: точково ми справилися, але по суті через три роки віз і досі там. Дерева скинули листя і відкрили картину: мікрорайон як і раніше стоїть в руїнах. Кожен залишився сам на сам зі своєю проблемою, розгрібаючи стоси паперів та спостерігаючи за ростом цін на будматеріали (на що ще вистачить коштів тим, кому вдалося отримати компенсацію і на що сподіватися тим, хто й досі бігає по кабінетах?).
Наберуся сміливості зробити крок ще далі: а чи можна у цій ситуації ставити питання про демонтаж зруйнованих будівель цивільної інфраструктури, наприклад, районної поліції, служби судових виконавців? Ремонт суду на Красній площі - це чудово. А коли справа зрушить з місця щодо “наших” руїн? Вони ж також становлять небезпеку і для пішоходів, які намагаються пройти до зупинки, і для людей, які мешкають у будинках поруч.
“А що, війна вже скінчилась”? Звісно, я читаю новини та розумію, що зараз такі питання максимально “не на часі”. Ми опинилися у дивній ситуації, адже озвучувати ці речі у публічній площині наче недоречно і, однак про відбудову України постійно говорять так, ніби ми все ще на шляху “Краще, ніж було”.
Фейсбук-пости про чергову конференцію, присвячену відновленню, викликають скептичну посмішку. Чим далі, тим більше усе це нагадує чорну комедію. Люди в дорогих костюмах, поважно розкинувшись у кріслах перед аудиторією, показують презентації на екрані.
А на Бобровиці зупинка громадського транспорту, обстріляна у березні 2022-го, і досі стоїть без скла. У гуртожитку по Шевченка літня пані, що живе на 9 поверсі, два роки не виходила на вулицю, бо в її обстріляному під'їзді не працює ліфт.
Я час від часу відстежую матеріали з відновлення інших міст та громад України. В Ірпені не без скрипу, але триває зведення 42 приватних будинків замість зруйнованих. То тут, то там можна побачити фото багатоповерхівок до/після, новенькі утеплені фасади яких приховують історії про чорні дірки прильотів. Може чернігівська пані з 9 поверху гуртожитку також буде радіти ліфту та відремонтованим сходам?
Перериваю ці роздуми та нагадую собі про новини - “Наташ, ну ти ж сама усе розумієш”! Але питання для мене залишається відкритим: То що ми можемо говорити про відбудову в Чернігові сьогодні, у грудні 2024 року? Немов отой перерваний оповідач - ми замовкли на півслові й не розуміємо, чи будемо продовжувати далі?
