Підозрілість, ворожість, агресія, або ж тотальна апатія - притаманні багатьом з тих, хто живе в наших широтах. Все це наслідки перебування в ситуації довготривалого триндецю.
Стосунки між людьми стали схожими на прогулянку босоніж по ворсистому килиму дитячої кімнати: ти ніколи не знаєш, коли наступиш на найгострішу детальку Lego
«Відпишись, заблокуй, не відповідай на дзвінки, не йди на контакт» – наполягає наша остання нервова клітина. Особисто я стала панічно уникати телефонних розмов…
В мережі гуляє відео: білий ведмедик розпластався на тонесенькій кризі, обережно відштовхується передніми лапами та усім тілом ковзає у напрямку берега. Як дібратися до берега Іншого і не провалитись під кригою раптової конфронтації та на хіба воно нашій останній нервовій клітині? Як це не парадоксально, але важливо продовжувати бути серед «своїх» людей.
Є «свої», яких ти не знаєш особисто, але бачиш по «не той во» реакціям. Так приємно було впізнати «своїх», які миттєво залягли на дно басейну в Закарпатті, як тіко почули звук славетного Ф-16. «Шось ви якось не той во», – дивувались місцеві, – «То ж наш». Ці «свої» плекають в тобі сподівання, що ти таки нормальний, навіть якщо ваша з ними історія «Шось ми якось не той во».
А ще є ті свої, з ким у нас спільні переживання «до», це як люди-мости, вони дають можливість хоч якось пов’язати себе з минулим. Однокласники, інститутські товариші, друзі дитинства, поряд з ними ти раптом усвідомлюєш, шо отой чувак, про якого зараз говорять і регочуть, бо він заригав на випускному шкільний коридор – то ти. Ці «свої» дають можливість згадати, як нам було, та якими ми були в тому забутому «Як же добре ми жили».
Є свої, з якими ми переживали важкі історії війни… Всі спільні посиденьки з ними закінчуються спогадами про блокаду… особливо, коли ви п’єте чай на тій самій кухні, де у 22-му спали на підлозі поряд з собаками, та зранку просіювали залишки муки від молі, аби спекти хліб … Ти не зовсім пам’ятаєш себе, але кожного разу оповідаєш про тих, кого бачив поряд, а тобі розповідають про тебе… Ці свої дають можливість зібрати загублені частини пазлу «Як ти вижив».
Є люди, які стрімко увірвались у твоє життя разом із широкою війною і стали «своїми»: родичі з якими вперше побачились як евакуювалися, сусідка з п’ятого поверху, з якою подружились у бомбосховищі, крутезні колеги по новому проєкту, волонтерка з деокупованого села з найтеплішими обіймами, сусідка-бабуся в далекій Англії, яка цікавиться тобою і твоєю дитиною, наче ви їй рідні… Вони як пігулка обнадійливого: «Що б не сталось – ти завжди знайдеш своїх»…
Є «свої» назавжди, з ними зв’язок на рівні аватарів, з ними зализуєш рани, з ними можна теревенити і мовчати про все, вони терпляче чекають, якщо ти тупиш, трохи (сильно нагло-відверто) ржуть з твоєї «не той во» реакції, шлють дебільні меми о п’ятій ранку. Вони ставлять печатку «Звісно, а чом би й ні?» на твої самі дивні пропозиції. Ви наче разом пишете збірку новел «Теплі спогади про триндець».
Є свої, розмова з якими на вагу золота, короткого повідомлення від яких достатньо, аби можна було дихати… Є свої, з якими можеш бути лише в спогадах…Завдячуючи ним, ми можемо і маємо бути собою, для своїх, серед своїх.
