Жити й працювати в реаліях війни — це як балансувати на тонкій мотузці між горем і обов’язком продовжувати життя. Кожен день приносить нові виклики.
Ти намагаєшся створювати затишок у своїх закладах, вигадуєш нові вечори, запрошуєш місцевих виконавців, аби підтримати культурне життя міста й дати людям нагоду вирватися з цієї темряви. Робиш оновлення меню, готуєшся до Нового року, вже з листопада прикрашаєш зали, щоб свято наблизити якомога раніше. А тут черговий “прильот”. Знову втрати.
І ти в серці розділяєшся на дві частини: одна тягне до трауру, а інша штовхає до бізнесу. Пишеш СММ, думаєш, чи викладати сьогодні публікацію та сторіс про п’ятничну вечерю, але не викладаєш. Наступного дня знову теж саме питання — адже знову жертви. Тоді приймаєш рішення, робиш пост і шукаєш собі виправдання. Адже листопад і наступні зимові місяці дуже нестабільні для багатьох сфер діяльності, зокрема й ресторанного бізнесу. Та навіть у мирні часи ці місяці були складними, а тепер це завдання із зірочкою.
Я, як керівник, жінка з трьома дітьми, живу на межі оптимізму й постійних думок про безпеку своїх дітей у цій жорстокій реальності. Тому всі ці відчуття можна сміливо помножити на три.
Це подвійне життя складно пояснити. З одного боку, ти керуєш рестораном, запрошуєш гостей, робиш усе, аби дати людям частинку нормальності. Але водночас реальність постійно нагадує про себе. Часом здається, що всі ці вечері, концерти й спроби “жити далі” виглядають майже цинічно. Але потім розумієш, що саме ці моменти повертають людей до відчуття нормального життя.
Складно сказати, чого тут більше: елементарного бажання вижити, втримати бізнес чи моральної необхідності підтримати своїх співробітників.
Ще рік тому здавалося, що гірше не буде. Здавалося, ось-ось усе закінчиться чи стабілізується, і будуть гарні новини. Але по факту: інфляція, чоловіки перестали відвідувати заклади (з відомих причин), високі тарифи — і ще чекаємо рахунків за тепло. Впевнена, це буде “сюрприз”. А ще в колективі стало тихіше — менше посмішок, менше жартів.
Стає важко втримати мотивацію. Подекуди хочеться все кинути, зупинитися. Але що далі? Ти не можеш просто відмовитися, бо за тобою стоять люди — співробітники, гості, для яких твій заклад стає тимчасовим прихистком від усіх цих страшних новин. Відповідальність перед ними не дозволяє опустити руки. А ще розумієш: якщо всі ми припинимо це робити, то нічого не буде.
Я вважаю, це вибір кожного з нас — що робити в такий час. І, можливо, ми не знайдемо відповіді на питання, чи правильно це. Але якщо наші заклади зможуть дати комусь хвилинку спокою, можливість відчути радість, — це вже варте зусиль. І варте, коли заходить військовий, обідає та дякує. А ми у відповідь дякуємо йому.
