Микола Сукач належить до диригентів світового рівня, працював у багатьох країнах і запрошував багато музикантів та диригентів зі всього світу до Чернігова. У нашій рубриці «Велика розмова» говоримо з ним про життєвий шлях, класичну музику, «магію диригентства», музичні колаборації та, власне, як він став почесним громадянином Чернігова.
У міській раді хвилювався так, як ніколи в житті
- Микола Васильович Сукач – художній керівник і головний диригент академічного симфонічного оркестру «Філармонія» Чернігівського обласного філармонійного центру, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин Чернігова. «Почесний громадянин Чернігова» – це Вас до чогось зобов’язує, як почуваєтеся у такому статусі?
- На мій ювілей у мене концерт був в Чернігові з моїм оркестром і другий концерт був уже не в кінці травня, а в червні з Національним симфонічним оркестром у Києві. Наступного дня після концерту вранці мої прекрасні друзі, з якими ми багато тут концертів дали, два диски записали, Tenors Bel'canto – такі чудові співаки, надіслали мені в подарунок прекрасну вишиванку лляну. І , значить, вишиванку цю приміряю, і тут дзвінок: «Миколо Васильовичу, Ви повинні без чверті десять бути в міськраді». Я й пішов туди одразу в цій вишиванці. Зібрались депутати, щось вони говорили-говорили, а потім Атрошенко каже: «От у нас такий момент важливий, треба нам проголосувати «так» чи «ні» за присвоєння Миколі Васильовичу звання Почесного громадянина». А я сиджу і думаю: «Це ж я, Колька Сукач із шворінського тупика…» Я біля Мар’їної рощі мешкаю, чому «шворінський тупик»? В 1950-ті роки хлопці з Бобровиці та Лісковиці на пів дороги збиралися там на масові бійки.
Так от і думаю: «Я, Колька – і почесний громадянин…» А вони проголосували одноголосно. Я піднімаюсь, і всі депутати встають і починають аплодувати, а в мене ноги ватні. Я виходжу на сцену - вони стоять. Я починаю говорити, що хвилююся так, як ніколи в житті. Я все ж таки бачив багато концертних залів. Це суто особисте. Це ж така нагорода, яка не має жодного зиску матеріального, але попадає прямо в серце. Тому я дуже щасливий був!
Перейшли на ранню класику, бо бракує музикантів – вони служать
- Давайте поговоримо, який ритм життя у Вас зараз, над чим працюєте?
- По-перше, повернувся Андрій Шевчуковський – другий диригент, котрий у перший же день вторгнення пішов добровольцем. Він більше двох років там пробув: Бахмут, Куп’янськ. У нього виявились проблеми зі здоров’ям, і його комісували. Я подумав, що гарною можливістю якось відволіктись для нього буде музика. І віддав йому програму, яку започаткував, назвав її «Симфонія довжиною в життя». Це всі симфонії Моцарта, щоб зіграти з першої до сорок першої, і ще одна була… І він потихесеньку це грає.
Що стосується оркестру, то з самого початку, коли оркестр був заснований, то на пів року раніше був створений Військово-музичний центр у Чернігові. І всі хлопці, які пішли туди, то вони до обіду були там, а після обіду йшли до нас. І так тривало 22 роки, поки не почалася ця війна. А це духовики, це та група, яка є передумовою виконання великих симфоній тощо. А їм же заборонено сумісництво, тому ми перейшли на ранню класику: Моцарт, Бах, Бетховен та інші.
- Чи є молодь, випускники з музичного училища?
- У нас зараз 5 музикантів, які ще навчаються чи вчилися в музичному училищі. Вони на пів ставки працюють. Але склад оркестру дуже і дуже малий. Так би мовити, страшного нічого немає, але вже симфонію Брамса, я зіграти не можу. Ми не можемо зіграти, бо там потрібен великий склад, а в нас його нема.
А от чому в мене дуже оптимістичне відчуття від тієї справи, яку ми робимо, бо все залежить від публіки. Публіка не дає нам скучити. Вона постійно ходить на концерти. У нас коли повна зала, коли не дуже, але порожніх залів не буває. І ця велика жага до мистецтва, як мені розповідають люди, котрі вже два десятки років ходять на концерти, кажуть: «Ми маємо велику релаксацію, ви на рівні психоаналітиків для нас виступаєте, музика нас лікує».
Якщо диригент буде просто махати та спати, то і оркестр засне
- Давайте трохи згадаємо біографічні моменти. Ви вчилися в Чернігівському музичному училищі і закінчили клас баяна. Як же пройшла ця трансформація – від баяна до диригента симфонічного оркестру? Баян, як вважається, це такий стереотип, – це щось розважальне.
- Розумієте, баян – це маленький орган або оркестр. Чому? Тому що звук тягнеться. Якщо ви на роялі берете ноту, то дуже важко, щоб вона зробила гучніше, так? Це неможливо. А на баяні можна і тихіше, і гучніше. А головне, що є функції оркестрового звучання, такі, як мелодія, контрапункт, punctum contra punctum - тобто мелодія, яка існує разом з головною мелодією, а відрізняється ритмом. Є педаль, тобто це довгі звуки чи акорди, які дають силу звуку і фарби. Далі – бас і акомпанемент. Це коротко про п’ять функцій.
- Тобто Ви порівнюєте баян з органом?
- З оркестром! Я всі ці функції мав в одному інструменті. Тому мислення в мене вже було таке оркестрове. Тим більше, в ті часи, коли я вчився, тут був мій викладач Борис Петрович Бесчасний, і він створив прекрасний оркестр народних інструментів. І так пішло. А потім мені фантастично пощастило, коли я вступив до Харківського інституту мистецтв. Це перший рік був після того, як об’єднали театральний і консерваторію, то я вступив одразу на другий курс до викладача Костянтина Леонтійовича Дорошенка. Це був фантастичний знавець музики! Він просто формував мене, формував мою методу мислення як диригента. Я почав, ясна річ, з Моцарта, Бетховена, з російських композиторів – не Чайковський, не Рахманінов, а Глазунов, Римський-Корсаков та інші. Головна мета в нього була, щоб я мав дуже-дуже точну професійну освіту. Номер один композитор, на якого він мене підсадив, - Йозеф Гайден. І я йому вдячний все життя. Я мав гарну диригентську школу.
- У чому ж полягає ця магія диригентства? Музиканти всі бачать свої партитури, вони грають, а що робить диригент?
- По-перше, диригент мусить мати гарний слух, щоб він міг формувати звучання. Грубо кажучи: ти грай тихіше, ти – гучніше тощо. Технологічно диригент мусить мати можливість і багато працювати для того, щоб знищити симетрію, яка є в організмі. Наприклад, якщо ви диригуєте однією рукою і підключаєте другу, то вона автоматично робить те саме. А оцю симетрію треба розвалити, бо одна рука має робити одне, а друга – інше. Для цього я і студентам пояснюю, і сам багато над цим працював. Наприклад, тут я диригую раз-два-три-чотири, а в цій руці у мене на «три» - зовсім в іншому темпі, розумієте?
- І вони мають за цим слідкувати і так само грати?
- Ні-ні. Це особиста праця диригента, для того, щоб можна було втрутитись в будь-яку ситуацію. Щоб ти не махав просто від початку і до кінця. Це стосовно техніки.
Головне у диригента – вміння виділяти енергію. Інколи вона дорівнює енергії всього оркестру. Оце вміння виділяти енергію дуже-дуже важливе. Для цього треба, можливо, навіть якісь вправи з йоги. Вміння виділити енергію, кинути цю енергію в оркестр, якщо треба, і тоді оркестр відповідає. Якщо ви просто будете махати та спати, то і оркестр засне. Я дуже примітивно про це говорю, але це важливо. І головне – це труд, постійна праця. Ця професія наче в ореолі якоїсь містичності. Ті речі, які робить диригент, для більшості людей просто неможливі. Це дуже великий труд. Мій вчитель Костянтин Леонтійович Дорошенко казав, що диригентом стають після 50-ти років. Я став диригентом після 60-ти.
- А як Ви ставитеся до молодих диригентів?
- Допомагаю, чим можу.
З «Союзконцертом» працював і в Хорватії, і на Магадані
- Ви працювали в такій організації, яка називалася «Союзконцерт». Де побували, з ким зустрічалися-пересікалися?
- 12 років ми співпрацювали. В нас була така невеличка міні-бригада: два прекрасних соліста, вони вже покійні – це Саша Гостряков, тенор, і Віктор Трішин, баритон, котрого дехто назвав найкращим баритоном світу. І ми їздили такою невеличкою бригадою, яка обслуговувала точки недоступні. Я пам’ятаю, що першою точкою був фестиваль «Ранок Батьківщини», ми прилетіли в Магадан, там чартерний рейс такий був. Відпрацювали концерт в театрі Магадану, там 300 виконавців було, і по всій Магаданській області розтіклися. Нам попав Омсукчан, потім Сусуман, це десь за 400-500 км від Магадану. Там, ясна річ, на мене справила враження зустріч зі співаком, якого Сталін першого засудив, як-то казали, за нетрадиційну орієнтацію. Він там працював худруком. До речі, в Магаданській філармонії працювали Людмила Сеньчіна та мій улюблений співак Сергій Захаров. Ми з ним якось так наче подружилися, бо коли він приїздив сюди до Чернігова, ми дуже добре спілкувалися.
А стосовно диригентської роботи, то трошки інше. В нас почалося все з нашим оркестром з фестивалю «Histria» – це такий півострів у Хорватії. Там фестиваль проводили під патронатом президента Хорватії Степана Месича. І ми там кілька разів були, жили в шикарному місці. Це місце, я думаю, – найкраще в Європі, острів Бріоні.
- Як Ви почали їздити за кордон і де побували?
- Як диригент з оркестром працював і в Німеччині, і в Каліфорнії. Дуже гарний оркестр був. Диригент Девід Андре практично був першим диригентом-іноземцем, який працював з нашим оркестром. Це було на початку 2000 року.
- Я так розумію, Ви були в Японії також?
- Ні, як турист я був в Японії. Там у мене другий диригент працює – Міцено Бутакая.
- Плавно переходимо до питання про «Сіверські музичні вечори». До нас їздять диригенти з Японії та взагалі з усього світу. Розкажіть про це детальніше?
- Це почалося в 2001 році. Так сталося, що спочатку з фонду Співакова приїхала група молодих музикантів, які стали потім музикантами зі світовим ім’ям. Річ у тім, що тоді вперше приїхав фантастичний музикант, піаніст, один з двох найкращих піаністів у світі, на мій погляд, щодо володіння інструментом – Вадим Руденко. І коли він приїхав вперше, якось так сталося, що наші музичні гени співпали і людські також. І це стало для нашого оркестру величезною подією, що ми грали з таким музикантом, що ми вчились і ми росли.
- Хто ще приїздив?
- Диригент Міцено Бутакая. Він тут вчився на диригента. Так сталося, що його сестра була співачкою, і в 2002-му чи в 2003-му році, я вже не пам’ятаю, в якому, вони запропонували зробити такий концерт: Кінічіро Сузукі, піаніст, з яким зустрічалася Кіміко Такая, і диригент Міцено Бутакая - зробити такий японський концерт. Оце був перший концерт.
Багато подорожував і завжди хотів повернутися до Чернігова
- А якщо говорити про Ваші особисті музичні смаки, то що Ви слухаєте самі, або з яким матеріалом полюбляєте працювати, з якими композиторами?
- Я всеїдний, люблю класику. Але ми змушені були з 2008 року всю цю музику з кіно американського грати, з «Піратів Карибського моря».
- Як Ви ставитеся до музичних експериментів? У Вас була співпраця з тим самим Кеном Хенслі. Як ставитесь до поєднання рок-музики та симфонічної музики?
- З великим задоволення ми тоді цей проект робили з Кеном. Я не пам’ятаю, скільки пісень було, я оркестрував «Lady in Black» – його знамениту пісню. Я послухав три чи чотири записи, нот же не було, послухав і зробив партитуру для симфонічного оркестру. І коли він послухав, я пам’ятаю його вогкі очі, бо він же великої музичної освіти не мав, він, як кажуть у народі, «слухач». І коли ми зіграли все це, було дивно, коли я стою за пультом і показую композитору, де йому вступати, він же свою музику краще знає, так? Але оркестр – це специфіка. Прекрасна робота, прекрасні були стосунки!
- Якщо казати про Чернігів, про ті ж самі «Сіверські вечори», про те, що Ви робите, чи багато в нашому місті свідомих поціновувачів того, що Ви робите?
- Багато.
- Тобто, зали повні?
- Так. Особливо, коли це був повний оркестр, і коли приїжджали диригенти з 26 країн.
- То завжди багато людей приходять слухати? Чи є серед тих поціновувачів молодь?
- Так. Умовно кажучи, в світі є 2000 музикантів, які займаються цією професією, концертують, і диригентів. І так чи інакше вони спілкуються між собою, і з цього виникають різні проекти. Прийдіть і подивіться, скільки тут молоді на концертах. Я сам дивуюся.
- Чи слідкуєте за сучасною музикою, щось Вам подобається з сучасних музичних тенденцій?
- Мені важко сказати про це, тому що музика зараз перейшла в інший вимір. Я не настільки ретроград, але мені подобалася, подобається і сподіваюся, буде подобатися класична музика.
- Ви любите Чернігів?
- Я багато подорожував і на 10-й день завжди хотів повернутися до Чернігова.
- Дякуємо, що знайшли час для наших читачів і слухачів. Дякую вам за велику розмову!
- І вам дякую за увагу!
