4 дні вгору на висоту 5895 м та 2 дні вниз, долаючи біль та втому, щоб вкотре довести всьому світові: українські ветерани – незламні. У межах проєкту «Друге дихання» команда у складі 4-х хлопців на протезах нижніх кінцівок та дівчини після поранення підкорила одну з найвідоміших вершин світу – африканську гору Кіліманджаро. Серед них був і чернігівець, прикордонник Владислав Шатіло, відомий своїми спортивними досягненнями далеко за межами України.
Ми зустрілися з Владиславом після повернення з експедиції, щоб розпитати про сходження, але у підсумку вийшла щира розмова не лише про гору, а й про війну та необхідність діалогу між ветеранами та цивільними.
«Поки хтось з групи рухається, я не маю права зупинитися»
- Африку називають колискою людства. Саме тут колись з’явилися пращури сучасних людей, а тваринний світ вражає різноманіттям до сьогодні. У тебе були якісь особливі очікування від подорожі?
- Не можу сказати, що якось по-особливому цікавився Африкою до сходження, але коли побачив на власні очі, вона мене вразила. Природа просто неймовірна. Звісно, ліси Чернігівщині мені більше до вподоби, бо це рідне, своє, але в Африці все таке величне, яскраве, цікаве, схоже на картинку з дитячої енциклопедії про природу та тварин… У нас було трохи часу на акліматизацію, тож змогли помилуватися природою в заповідних зонах Танзанії. Леви, леопарди, слони, носороги, жирафи, мавпи – всіх бачили. А ще заїхали в гості до місцевих жителів, племені масаїв. Звісно, вони зараз більше на туриста орієнтовані, але все одно живуть так, як і жили раніше: у глиняних хатах під солом’яним дахом… У нас бліндажі краще облаштовані, ніж їхні хати, серйозно. Не хотів би я так жити (сміється).
- У тебе великий бойовий досвід та серйозні спортивні досягнення, але гора – це завжди виклик. Чи важко підкорення Кіліманджаро далося тобі у фізичному плані?
- Було непросто, бо, перетнувши позначку в 3000 метрів висоти, я почав відчувати усі «принади» гірської хвороби. Голова розболілася так сильно, що ледве міг рухати очима, ніколи в житті не було такого головного болю. Він полишив мене тільки під час спуску. Хоча спуск був теж болісний фізично, бо дуже натирав протез. Але спуск, за словами гіда, дається важче всім людям без винятку.
Коли розпочався останній етап підйому – сходження на вершину – я почувався ніби п’яний. Мене хитало, я мало що розумів, на привалах падав у сніг та просив не чіпати мене, на 10-15 хвилин провалювався в забуття.
- Чи не виникало думки: «Нащо я все це роблю? Я хочу зупинитися, припинити це».
- Кожен з нас їхав на проєкт з налаштуваннями в голові, що ми 100 відсотків не зупинимось. Тож у нас не було навіть думки про те, щоб піти назад. Поки хтось з групи рухається, я не маю права зупинитися. Хіба що симптоми гірської хвороби посиляться так, що я просто втрачу свідомість. Але це вже не я здався, це гора перемогла.
Переді мною йшов Саша Міхов, а за ним тягнулися якісь краплі. Я думав, що то, може, термос підтікає. Потім ми призупинилися, він повернувся – а у нього під носом кров. Скільки він йшов в такому стані, я пригадати не можу, бо сам був напівпритомний. Але на мою пропозицію зупинитися і щось з цим зробити, Саша відповів: «Все ок, рухаймось далі». І коли перед тобою твій побратим йде вперед, незважаючи на те, що у нього з носа тече кров, ти розумієш що не маєш права зупинитися.
У команді була дівчина, Оля Єгорова на позивний «Висота». Її витримкою, як моральною так і фізичною, можна тільки захоплюватися і пишатися. На відміну від нас, хлопців, Оля найменше жалілася й найкраще виглядала. І вона повернулась з експедиції та одразу поїхала на Схід. Тому бажаю їй витримки в її нелегкій справі й щиро хочу, щоб у неї все було добре.
На вершину ми зійшли одночасно, шеренгою. Хоча в лінійку було важко вишикуватися, бо всіх хитало. Але коли ми це зробили, були дуже піднесені. Була ейфорія через те, що ми дійшли до вершини в повному складі, жоден не зійшов з дистанції. А от повне усвідомлення масштабу того, що ми зробили, почало приходити вже десь в дорозі, коли ми поверталися до Києва.
«Хотілося власним прикладом показати нашим хлопцям і дівчатам після поранень, що життя триває»
- Такі фізичні та моральні надзусилля, весь цей біль, всі прикрощі гірської хвороби – заради чого? У глобальному сенсі, навіщо ти свідомо пішов на це випробування?
- Щоб вчергове нагадати світу про те, що ми, українські ветерани, є, і ми сильні й незламні. Як би прикро це не звучало, про нас забувають. Ну і, звісно, хотілося власним прикладом показати нашим хлопцям і дівчатам після поранень, що життя триває. Ми не брали участі у розробці назви проєкту «Друге дихання», але мені вона дуже імпонує. Після поранення для мене все так і склалося, відкрилося друге дихання.
Для самого себе я розумів, що сходження буде складним, але не усвідомлював, коли підписався на це, наскільки буде складно. Втім це було для мене чергове випробування, черговий досвід. Ми з командою успішно подолали цей шлях і я в захваті від того що пережив це з такими людьми поруч.
- Як же тебе дружина відпустила на цю авантюру?
- Та нормально, дружина знала кого вибирала, і знає що я постійно в якихось авантюрах (сміється).
- Напевно, дуже переживала?
- Звісно. До речі, наше сходження ускладнилося тим, що майже всі похворіли через дощі та переохолодження. Гід сказав, що здоровими нам було би вдвічі легше перенести все. Мене не «звалило», але натомість захворіла моя дружина. Можливо, це якийсь ментальний зв'язок між нами, і вона взяла на себе цю ношу і полегшила мені сходження в такий спосіб. Бо якби я захворів, не знаю, чи подужав би, з високою температурою міг би втратити свідомість, і на цьому моя історія з Кіліманджаро певно б завершилась.
- Тобто гора затялася і не хотіла вас так просто пропускати?
- Хотіла чи не хотіла, але ми йшли і зробили це.
- А як твої побратими відреагували на сходження? Напевно, з 2014 року у тебе збереглося чимале коло тих, з якими ти воював від самого початку й продовжуєш дружити?
- Вони були щасливі й горді, писали, викладали сторіз. Усі пишаються нашим досягненням і в захваті від того, що ми зробили. На жаль, багатьох з тих, з ким ми починали з 2014 року, вже нема в живих. Дехто з побратимів, з ким я з 2015 року служив в «Азові», досі знаходиться у російському полоні. Але багато хто продовжує службу по сьогоднішній день. Хлопці отримували поранення і відновлювалися або ж поверталися після полону і знову йшли на війну.
«Війна була невідворотна, а Майдан став переломним моментом»
- Ти подолав надзвичайний життєвий шлях від степів Донбасу до снігів Кіліманджаро. Зовсім юним ти пішов добровільно воювати на Схід. Якою була твоя головна мотивація тоді, в 2014 -му?
- Я жив у патріотичному оточенні, тож коли почалася війна на Сході, у мене навіть думок інших не було. Всі мої друзі йшли на війну, дехто навіть не дочекався повноліття. Мені наприкінці липня 2014 року як раз мало виповнитися 18 і не так довго треба було чекати. Тож я подумав: якщо йти на війну, то краще вже офіційно оформлюватися, щоб, якщо зі мною щось трапиться, було підтвердження цього, соціальні гарантії для сім’ї. Тож я дочекався повноліття і вже в серпні долучився до добровольчого батальйону «Чернігів».
У вересні поїхав на першу ротацію в Станицю Луганську. Там на передньому краї ми загалом пробули рік. Потім наш батальйон вивели з зони АТО. Ми кістяком ідейних хлопців у вересні 2015 року перевелися в полк «Азов», де продовжили службу з 2015 по 2019 рік. А у 2019-му я отримав поранення і пішов у цивільне життя, де почав займатися ветеранським спортом. Але цивільне життя тривало недовго, бо почалось повномасштабне вторгнення.
- Що ти думав напочатку 2022 року, коли одні рекомендували збирати тривожні валізки, а інші заспокоювали й обіцяли шашлики у травні?
- Я думав, що буде повномасштабна війна. Оскільки ми, коло ветеранів, підтримували зв’язки зі своїми діючими побратимами, то мали чітке розуміння: агресор не зупиниться. Власне, це було зрозуміло від моменту, як почалась війна у 2014-му. Та й взагалі, не напали в б вони у 2014-му, то напали б у 2020 абощо. Війна була невідворотна, а Майдан став переломним моментом. І добре, що це відбулося, інакше нас би просто потроху пасивно поглинали і ми б зрештою стали чимось на кшталт сучасної Білорусі, якби країна не піднялася тоді.
Єдине, що для нас було під питанням, то це наскільки широкомасштабним буде вторгнення. Сценаріїв розглядалося три: або загострення на Сході і просування там далі, або що це будуть Схід і Південь, або найгірший сценарій і самий неочікуваний (той, що зрештою й відбувся): з Півночі, Півдня і Сходу водночас. Я спілкувався з побратимами з «Азову», котрі боронили Маріуполь, «Азовсталь», і для них теж було неочікувано, що почався саме третій сценарій. Вони очікували, що активізуються бойові дії на Сході і фронт трохи посунеться. Але ніхто не думав, що це настільки масштабно відбудеться.
«Ветерани – це надсильні люди, до яких не можна відчувати жалість та сум»
- Що б ти сказав хлопцям і дівчатам, які відновлюються після поранень і, можливо, розгублені та не знають, що робити далі?
Можу сказати на власному прикладі. Коли я отримав поранення, то одразу у себе в голові включив таке переконання: якщо я почну десь в глибині душі плакати, давати слабину, мені від цього точно краще не стане. І, усвідомлюючи це, старався на позитиві переносити всі складнощі. Тож щиро пораджу їм робити те саме. Головне – тримайтеся морально, а фізично з часом все буде добре. Звісно, складність поранень у всіх різна, я розумію це. В моєму випадку це, можна сказати, дрібниця порівняно з тим, що може статися. Але зараз рівень медицини і сфери протезування значно вищий, і технології вже настільки розвинені, що нема нічого неможливого. Майже кожного можна відновити. Головне щоб наше суспільство долучалося до підтримки
- А що ми, цивільні, можемо зробити для ветеранів, щоб їм було простіше?
- У першу чергу, це моральна підтримка. Власне, чому мені так легко далося це поранення та реабілітація? Тому, що мене підтримували: побратими, друзі, родина. Зі мною в лікарні був мій найкращий друг, зі мною була моя тоді ще дівчина, а тепер дружина. І суспільству треба так само не проходити повз таких хлопців, підтримувати їх. Але найголовніше – робити це без відчуття жалю. Жаліти ні в якому разі не можна, це ще більше пригнічує. Ветерани – це надсильні люди до яких не можна відчувати жалість та сум. Підтримай. Запитай, чи потрібна допомога. Якщо ні – не нав’язуйся, значить, у людини все добре. Долучайся до всіх можливих зборів або ініціатив, які підтримують реабілітацію ветеранів. Звісно, є багато державних проєктів з реабілітації, але тому кількість поранених у нас настільки зараз масштабна, що треба долучатися всім небайдужим, держава сама це не витягне. Людям зараз треба усвідомити й прийняти той факт, що вони живуть в більшості з такими людьми, як воїни. І це суспільству треба адаптуватися до них, а не навпаки.
Фото надані героєм матеріалу
