Ми живемо у дивні часи у дуже ненормальному світі. Світі, де президент США – країни, яка підписала Будапештський меморандум, - у війні Росії проти України намагається бути «над схваткою» чи взагалі стати на бік агресора. Ми живемо у світі, де представники країн-агресорів - Росії та Білорусі, хай і під нейтральним прапором - виступають на Олімпіаді та Паралімпіаді у Парижі, виграють медалі. А спортсмени країни, на яку напали, не можуть тренуватися, потрапляють у полон, втрачають життя…
Один зі спортсменів, котрий зараз міг би приносити Україні спортивні перемоги, - чемпіон України та срібний призер Кубка світу з кікбоксінгу Євгеній Звонок. Але він більше не змагається. Він загинув у березні 2022-го року, захищаючи Чернігів від навали російсько-білоруських окупантів. Загинув лише за декілька днів до початку Кубка Європи, куди він збирався, щоб принести Україні «золото». Ми живемо у ненормальному світі, але маємо пам’ятати тих, хто загинув, захищаючи нас. Ми маємо пам’ятати Євгенія!
Шлях чемпіона
Якщо ми спробуємо уявити кікбоксера, на думку може прийти образ непосидючого хлопця (чи дівчини), котрий мало часу приділяє навчанню у школі, в якого часто «чухаються руки», і для якого спорт – спосіб каналізувати свою енергію.
Але Євгеній, як розповідає його мати пані Світлана, був не таким:
— Він нікого не ображав, старався допомогти. В нього не було звички до когось задиратись, — згадує Світлана Маклюк.
За її словами, для Євгенія завжди було важливо допомогти тим, хто поруч. Наприклад, одного разу, коли він йшов на роботу, і, здавалося, не мав вільного часу, не зміг пройти повз сусідку з важкими сумками – зупинився, допоміг донести і тільки потім пішов у своїх справах.
У кікбоксинг Євгеній прийшов у 7 років, бо цим спортом вже займався його старший брат Ростислав. Тренувався у Юрія Сидоренка, пізніше – у Сергія Лисюка. Спортзал знаходився неподалік дому – у районі «Хімволокно».
Як згадує мама Світлана, вона зрозуміла, що для Євгенія кікбоксинг – це серйозно, вже після перших змагань сина, де майбутній чемпіон виграв «бронзу».
— Вони зі старшим вперше пішли на змагання. Женя ще такий маленький був, але виборов свою першу медаль на міському турнірі – за третє місце. Такий був щасливий! Прийшов додому на позитиві. Я зрозуміла, що сину це подобається! — розповідає пані Світлана.
9 класів Євгеній закінчив у 34-й школі на Шерстянці, а потім пішов навчатися у коледж при НУ «Чернігівська політехніка» на слюсаря-механіка автомобільних двигунів. Втім, за спеціальністю не працював – після коледжу став оператором станків на одному з підприємств міста.
Перервали на зльоті
Євгеній був чемпіоном України з кікбоксингу WAKO серед дорослих, а також мав «срібло» чемпіонату та «срібло» і «бронзу» Кубка України.
Але свою найголовнішу медаль завоював у 21 рік, лише за кілька місяців до повномасштабного вторгнення: у вересні 2022-го року на Кубку світу в Угорщині. Як згадує мама, у ту поїздку Євгеній вкладав власні кошти, хоча після закінчення турніру отримав призові, які плюс-мінус дозволили покрити витрати на проїзд і проживання.
В Угорщині Євгеній завоював «срібло» у категорії до 57 кілограмів: поступився у фіналі росіянину Нікіті Кудряшову. І після цього на Кубку світу в нього з’явилися дві мети: стати майстром спорту (він був «лише» КМСом – кандидатом у майстри) та виграти міжнародне «золото».
— Другим місцем Женя не задовольнявся. Він хотів бути першим. Навіть на фото з нагородження в Угорщині видно, що він не дуже задоволений, хотів виграти «золото». Я бачила його прагнення. Він дуже хотів бути саме першим, стати чемпіоном, стати майстром спорту, — згадує мати спортсмена.
Зробити це він міг на Кубку Європи, що мав розпочатися 18 березня 2022-го року у Сербії. Але Євгенія вбили раніше. 3 березня.
— Він готувався до цих змагань, але так сталося, що не зміг туди поїхати, — говорить пані Світлана.
Пішов захищати Україну, поки батьків не було вдома
У перші дні повномасштабного вторгнення у Чернігові було багато сумбуру. А ось працювали у ті дні не так вже і багато людей. Втім, так вийшло, що і мама, і тато Євгенія під час облоги ходили на роботу. Сам юнак у перші дні допомагав сусідам у гуртожитку у районі «Хімволокна», але хотів робити більше.
— Коли лунали повітряні тривоги – а в нас бомбосховище недалеко – Женя допомагав усім добігти, допомагав нести речі. Та йому цього було замало, було прикро, що він не може чимось ще допомогти. Він казав мені: «Мамо, я хочу не просто сидіти вдома, ховатися у бомбосховищі, я хочу бути корисним». Він бігав здавати кров, шукав волонтерів серед своїх знайомих, шукав спосіб бути корисним, — ділиться пані Світлана.
Тож коли 28 лютого Євгеній побачив на одному з місцевих телеканалів біжучу строку з повідомленням від тодішнього міського голови Владислава Атрошенка про набір у ТРО, не мав сумнівів. Вдома на той час нікого не було, тож батьки дізналися про рішення сина, коли Євгеній вже офіційно був військовослужбовцем.
Він не курив
Євгеній був спортсменом, який ставив спорт на перше місце. Як говорить пані Світлана, через це її син не занурювався у серйозні стосунки: дівчині, з якою вони разом гуляли, чесно зізнався, що не готовий приділяти їй багато часу, адже має роботу та тренування.
А ще Євгеній не курив. І одного разу це призвело до неприємної ситуації. Ще перед повномасштабним вторгненням до компанії Євгенія, яка гуляла в районі КСК, причепилися двоє чоловіків зі стандартним питанням: «Є закурити?» — Євгеній відповів, що не палить. Тоді, поки один з чоловіків погрожував друзям Євгенія ножем, інший напав на кікбоксера.
— Спочатку Женя думав, що це не серйозно. А коли його повалили, зрозумів, що все серйозно, тож застосував свої навички з кікбоксингу, опинився зверху. Нападник зрозумів: «Все, не треба так більше робити». Через те, що інший чоловік погрожував ножем, з нападником Женя був сам на сам. Потім прийшов додому брудний, з порваною курткою. Але в очах було задоволення: він переміг, спортивні навички стали у нагоді, допомогли у житті, — згадує пані Світлана.
У ТРО Євгенія не встигли закріпити за конкретним блокпостом, але він виходив на чергування. Останнє було нічним. 3 березня Євгеній та його група тільки зайшли у школу № 18 на Подусівці, де мали переночувати (точніше - поспати, адже поверталися з нічного чергування). Хтось з побратимів вийшов на вулицю покурити – і це врятувало їм життя. Євгеній не курив, тому одразу ліг спати. Незабаром почався авіаналіт: росіяни скинули на школу бомбу, і Євгенія привалило стіною. Батьки знайшли тіло свого сина тільки за три дні – 6 березня.
Яцево під час облоги перебувало під постійними обстрілами, тому рідним довелося шукати місце, де загиблого героя можна було поховати. Через знайомих вийшли на священика, котрий допомагав з похованнями на цвинтарі на Забарівці. Там Євгеній і знайшов вічний спочинок.
Оскільки на той час чернігівців ховали переважно на кладовищі в Ялівщині, ви могли про це не чути. Але так, загиблих захисників міста в лютому-квітні 2022-го року ховали і на Забарівці. Зараз на цвинтарі про це нагадує невеличка гранітна плита з написом: «Вони віддали життя за Чернігів. Весна 2022-го року». Над якою майорить український прапор.
Вшанування пам’яті захисника
На поминки за Євгенієм приходив і його тренер - багаторазовий чемпіон світу з кікбоксингу Сергій Лисюк. Як розповідає пані Світлана, Євгеній та Сергій були не тільки спортсменами, учнем і тренером, а й друзями.
— В них був тісний зв’язок: вони розуміли один одного, підтримували один одного. Для сина Сергій був другом, товаришем — як старший брат. Це було видно по тому, як Женя висловлювався про Сергія, — розповідає пані Світлана.
Під час облоги Сергій Лисюк працював у службі судової охорони та теж брав участь в обороні Чернігова. У 2022-му спортсмен добровільно мобілізувався і, на жаль, загинув у листопаді 2023-го року.Зараз Євгенія та Сергія об’єднують сусідні стенди на виставці «Характер — спортсмен. Спорт та війна», яка триває в Обласному історичному музеї на Валу. Виставка розповідає про спортсменів з Чернігівщини, котрі або загинули, захищаючи Україну, або постраждали під час україно-російської війни. Аби потрапити на цю виставку, треба купити вхідний квиток до музею вартістю 50 гривень.
Посмертно Євгеній нагороджений міською медаллю «За оборону Чернігова».
А ось нагород загальнонаціонального рівня наразі не має. Як немає і турнірів, присвячених пам’яті Євгенія Звонка.
Втім, його історія описана у книзі Тетяни Гриненко та Бориса Білика «Гуде подзвін за героями». Збірка присвячена пам’яті загиблих на україно-російській війні спортсменів.
Пережити втрату
На жаль, родина Звонків втратила не тільки Євгенія: старший брат кікбоксера Ростислав загинув у результаті нещасного випадку в 2023-му році. В Ростислава залишилося троє дітей. Наймолодший народився у грудні 2021-го – за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення.
Аби пережити втрати, пані Світлана зверталася і до психологів, і до психіатра.
— Це дуже важка втрата. Ця рана ніколи не заживе. Просто намагаєшся відволікатися на роботу, на розмови з кимось. Це дуже важко. Я почала входити у депресію. Зверталася і до психологів, і до психіатрів. Проходила лікування, стало трохи легше, — ділиться пані Світлана.
І хоча у нашому суспільстві не надто прийнято звертатися до фахівців з ментального здоров’я, мати Євгенія Звонка каже, що така допомога - дієва. І якщо ви відчуваєте, що самостійно «не вивозите», варто звернутися до фахівців.
Про «спорт внє палітікі»
Нікіта Кудряшов - той самий, котрий у 2021-му переміг Євгенія Звонка на Кубку світу та виграв «золото», сьогодні продовжує виступати на загальноросійському рівні, тренує дітей і роздає інтерв’ю місцевим «ЗМІ» у Санкт-Петербурзі. На сайті setopen.sportdata.org, присвяченому кікбоксингу, в обох спортсменів майже однакові профілі: в «активі» - виступ на одному Кубку світу, обом по 25 років…. Ось тільки це не так. Якщо Нікіта з Росії продовжує жити, його однолітку Євгенію з України ніколи не буде 25. Його життя у 22 роки обірвала російська авіабомба.
До слова, на сторінках Нікіти Кудряшова у соцмержах нам не вдалося знайти жодних висловлювань про україно-російську війну (чи, як її називають у Росії, – «СВО»): ані «за», ані «проти». Не зв’язувався Нікіта і з родичами Євгенія Звонка. Хоча нещодавній суперник, напевне (якби ми виходяли з банальної людяності), мав би висловити співчуття рідним спортсмена, якого вбила його країна.
І цей випадок вкотре доводить, що поки триває україно-російська війна, поки українські спортсмени не можуть нормально тренуватися, поки вони гинуть від рук окупантів, представники тих самих окупантів – що під своїм прапором, що під нейтральним - не мають змагатися на світовій арені. Щонайменше, якщо не вибачилися за дії своїх співгромадян. Щонайменше, якщо не закликали свою владу зупинити війну. Це здається правильним і природним з позицій людяності. Але ми живемо у ненормальному світі - світі, де цю позицію треба пояснювати і за неї боротися.
Пам’ятаймо Євгенія Звонка – чемпіона, який віддав життя за Україну! І не забуваємо підтримувати ЗСУ. Хоча би донатом.
