5 грудня в Україні та світі відзначають Міжнародний день волонтера. Це свято усіх, хто за покликом серця допомагає людям, не чекаючи подяк, нагород і визнання. Волонтер у перекладі з англійської мови означає добровільний помічник. Це люди, які безоплатно працюють скрізь, де потрібна їхня допомога. А особливого значення діяльність волонтерів набула за часів війни з росією, бо часто саме не їх плечі впав тягар швидкої і дієвої допомоги як військовим, так і постраждалим.
Офіційна назва Дня волонтера – Міжнародний день добровольців в ім’я економічного і соціального розвитку. В Україні волонтерський рух розпочався у 90-х роках XX століття, а сьогодні визнаний на рівні держави і регламентується Законом України «Про волонтерську діяльність».
З початком повномасштабного вторгнення чернігівці активно долучилися до волонтерських справ і продовжують їх постійно – донатять на ЗСУ, плетуть маскувальні сітки, готують та передають смаколики для наших захисників. Але як щодо самих волонтерів? Як вони «вивозять» все це і де знаходять в собі нові сили, щоб не зупинитись і продовжувати допомогу?
В цей день надамо слово чернігівським волонтерам, які давно і системно ведуть свою роботу. Звісно, в цю статю потрапили далеко не всі волонтери міста, їх насправді дуже багато, і якби писати про кожного, то мабуть, ви б точно не дочитали цю статтю до кінця. Тому ми обрали лише декого з чернігівської волонтерської спільности, без образ до решти. Запитаємося у них:
1. На яких зборах і якій допомозі ви зараз концентруєтеся? Що зараз найважливіше?
2. Ресурси і активність українців у допомозі природно зменшуються. Де і в чому знаходите власну мотивацію і натхнення продовжувати цим займатись?
3. Пригадайте за цей 2024 рік, який епізод, який приклад, які слова були для вас надихаючими, коли ти розумієш, що все – не задарма?
4. Лайфхаки: як не вигорати/не згоріти на волонтерстві?
5. Волонтерство, робота і особисте життя (сім'я)? Як це поєднується?
«ОБОВ'ЯЗКОВО ДОЗВОЛЯЮ СОБІ ПРОСТО НІЧОГО НЕ РОБИТИ, ДАЮ СОБІ ПРАВО ВТОМИТИСЬ І ВІДПОЧИТИ»
Наталя Івкіна,
волонтерка з перших хвилин повномасштабного вторгнення (БФ «Північний Янгол»)
Допомагаю військовим, бо це критично. Але є декілька родин цивільних, які підтримую. Радію їх успіхам, бо моя допомога для них вже далеко не основна, а суто допоміжна.
Моє натхнення в людях. Коли вдається запалити в людях їх внутрішнє світло, допомогти їм переналаштуватись на щось хороше, надихнути на щось гарне, я наповнююсь. Доречі, це одна з причин, чому з'явився мій клуб настільних ігор та інтелектуальних розваг "Грай з нами". Бо зі щасливих дітей виростуть щасливі дорослі. А щасливим людям війна не потрібна.
Насправді, надихаючих епізодів за цей рік було багато. Найважливіше – це коли тобі пишуть, що ваша допомога врятувала життя.
Я усвідомлюю, що всім допомогти не зможу фізично. Тому навчилась, скажімо так, делегувати збори. Це коли мене прохають зробити збір, а я його не роблю, але ділюсь досвідом, «як це роблю я», і відповідно люди роблять вже збір самостійно. Обов'язково дозволяю собі просто нічого не робити. Даю собі право втомитись і відпочити. І так, моє життя не зупинилось. Воно навіть не в паралельній реальності. Я просто усвідомлюю, що моє життя спливає під час війни. І я не забороняю собі радіти йому. Але усвідомлюю важливість того, чим займаюсь.
Моя родина пройшла зі мною мій волонтерський шлях з першого кроку. Вони розуміють, що інакше я не можу. Це моя мій особистий внесок в перетворення цього світу на щось більш прекрасніше. В цілому вважаю, що люди біблейську легенду про Адама і Єву перекрутили. Нікуди людей не вигнали, вони і досі живуть в раю, просто за людську зарозумілість нас позбавили дару це бачити. А ще я частіше стала казати, що я щаслива людина. Попри все...
«ВСЕ НЕ ЗАДАРМА» – ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ НЕ СТІЛЬКИ СЛОВА, СКІЛЬКИ ОЧІ ЛЮДЕЙ»
Тетяна Федоренко,
волонтерка з лютого 2022 року (БФ «Єдність Чернігова»), головний спеціаліст сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УДМС у Чернігівській області
Немає важливих чи надважливих напрямків у волонтерстві. Кожен напрямок важливий, хтось допомагає родині військового знести картоплю в погреб – і це теж важливо, а хтось проводить збори та закуповує обладнання для військових. Інший допомагає в лікарні, а хтось на відбудові. Важливо, щоб кожен з нас знайшов для себе той напрямок, де може бути корисним. Знаєте, моя мала нещодавно питала у мене, що мені подарувати на Різдво. А я їй відповіла, що не знаю, бо сума 200 грн така маленька, що за неї нічого потрібного не купиш. На що дитина подивилась на мене і сказала, що то для мене сума маленька, а для неї це цілий місяць нічого собі не купувати, бо це її кишенькові гроші. Так і в суспільстві, для когось може бути напрямок відбудови не такий важливий, як допомога для військових, але для людей, які «не вдома» це життєво важливо. Тому я вважаю, що це не коректно ділити волонтерство на «важливе» і «не дуже». Потрібно комплексно дивитись на речі, так як важливо коли у всіх напрямках є небайдужі люди. Хтось каже, що порятунок тварин – неважливий, так як тут людей треба рятувати. Але це також неправильно. Зараз і тут важливо лише одне – долучатись і разом допомагати.
Особисто для мене, питання не у натхненні, а у підтримці рідних, і вона у мене є. Я дякую родині і друзям за підтримку, за погляд з іншого ракурсу, коли я його потребую. Дякую Олександру Тимошенко та Наталії Скороход, Юрію Селівону та Валентину Бобирю за поради і підтримку саме там і тоді, коли це мені необхідно. Щодо вигорання, то тут тільки один рецепт – зробити паузу. Без паузи все одно нічого путнього не вийде, тільки сам намучаєшся. А нещодавно син сказав, що розуміє мене, розуміє чому я займаюсь волонтерською діяльністю. Я пишаюсь тим, що він долучається до добрих справ, і навіть, коли він далеко, продовжує самостійно робити добрі справи. Якщо дивитись на перспективу, то нам необхідно популяризувати волонтерство серед молоді, студентів, мотивувати їх долучатись до цього. І це не про створення нового міністерства, а питання наше з Вами. Це питання не тільки до батьків щодо виховання, але і питання до роботодавців. Наприклад, надавати перевагу при прийомі на роботу соціально активним людям. Питання до бізнесу, їх соціальна відповідальність перед громадою, в якій вони працюють. Якщо кожен з нас поставить собі питання: Що я можу зробити щоб нам всім жилося краще? І зробить хоча б невеликий крок у цьому напрямку, то нам всім дійсно буде жити краще і легше.
«Все не задарма» – це для мене не стільки слова, скільки очі людей. Слова можуть бути оманливими, а очі – ні. Коли бачиш очі людини, або це очі, сповнені вдячності за підтримку, коли людина переживає горе, або це очі, сповнені надії, коли людина бачить, що вихід є, і є підтримка, або ж це очі, сповнені теплоти та обіймів. Недарма кажуть, що очі – то є дзеркало людини.
«Я ТРИМАЮ В ГОЛОВІ ПОДІЇ 22-ГО, ЗГАДУЮ, ЯК ДОПОМАГАЛИ МОЇЙ РОДИНІ. І МАБУТЬ ЦЕ ТОЙ МІЙ БОРГ, ЯКИЙ НЕ МОЖНА НІ ПОБАЧИТИ, НІ ПОМАЦАТИ, НІ ПЕРЕОЦІНИТИ… І ЯКИЙ Я ЩЕ ДОВГО ВІДДАВАТИМУ.»
Бобир Валентин,
завідувач сектору ремонту, реставрації і оцифровування документів, фотограф. Волонтер з квітня 2022 року. (волонтер ГО «Бо можемо», волонтер у БФ «Дах-Чернігів»)
Зараз більше уваги приділяю вирішенню питань, які не пов’язані з активною діяльністю на свіжому повітрі. Вже грудень, і якщо порівнювати 2022 рік і теперішній стан справ, то за два з половиною роки завалів (локацій), де була б потрібна допомога в розбиранні залишків будинків, зменшенні аварійності поточного стану споруд або банально вставлянні скла у пошкодженні вікна, стало значно менше. Хто хотів – той за цей час вже прийняв рішення що робити далі. Чи доводити до ладу своє колишнє обійстя, чи починати відбудову або просто покинути цю ділянку землі і рухатись далі.
Тому зараз актуальним є долучення до проектів з відбудови, внутрішніх робіт. Треба позакривати поточні збори на техніку і звісно, почати ремонтувати обладнання, яке «ухиталося» після толок цього року. Готуватись до наступного року.
Ресурсів дійсно стало значно менше... І це не тільки із-за нового податку на підвищення військового збору, хоча це дійсно помітно відгукнулося... І це не тільки питання мотивації самих українців, ми то вмотивовані… Питання в тому, що іноземні «донатори» бачать як в Україні вміють гуляти на широку ногу, як збільшується кількість новеньких авто у містах, як війна ніби то є, і нібито і немає. Дійсно, люди стають біднішими. І я б не списував це тільки на війну в країні. В таких умовах про яке натхнення взагалі може йти мова? Тут кричати хочеться, але ж воно нічого не вирішить.
Моя мотивація – це люди, з якими пліч-о-пліч ще у 2022-му ми починали допомагати постраждалим. І розуміння, що треба і це комусь робити. Я постійно тримаю в голові події 22-го, згадую, як допомагали мені і моїй родині. І знаєте, це мабуть той борг, який не можна ні побачити, ні помацати, ні переоцінити… і який я ще довго віддаватиму... А можливо я не такий вже і розумний і дуже сентиментальний всередині. І що запам’яталося…навіть викарбувалося в пам’яті – це очі людей. Людей, що втратили все. Втратили рідних, близьких, домівку, сенс життя, майбутнє… Це страшні очі. І я пам’ятаю свої очі… Добре, що очі можуть мінятися. Саме тому і працюємо в цьому напрямку – очі мають змінитися. І більш того, вони міняються. То одним словом мабуть, мотивація – це самосвідомість, яку виховали батьки.
2024 – дуже складний рік… Слова доньки: «Папа, ти молодець». Постійні питання батьків, коли повертаєшся з роботи або збираєшся на роботу : «Куди сьогодні?» (мається на увазі після роботи а бо у вихідний день). І коли люди, які були колись тобі незнайомими, але які стали майже рідними, телефонували або писали: «Що в суботу, куди? Я якісь плани на цей тиждень?» А ти б вже і взяв паузу, відпочив, але…
І руки дійсно опускаються, майже щодня. Особливо, коли трапляються якісь негарні події, погані діалоги або результат від твоєї діяльності просто «множать на нуль» і то ще не найгірше…гірше, коли ти йдеш в мінус по ресурсам, фінансам, часу і здоров’ю. Але то ситуативне. Як казав колись один знайомий, будь-яке питання, яке можна вирішити за допомогою ресурсів і часу – то тільки проблема, а не діагноз. То отак і живемо. Працюємо, допомагаємо, шукаємо можливості. І ще трохи тішить думка, що хоча я і маленька піщина в житті світу, але «вредна» і цілеспрямована. А щодо «не задарма» – коли проїжджаєш місцями, де колись був жах від прильотів і згарищ, де була мертва тиша і взагалі відсутність людей, тварин…навіть птахів… і бачиш, як ці місця оживають, відроджується життя, з’являється дитячий сміх, якась побутова динаміка, то це і є «не задарма»!
Перше і основне – це міцний грунт під ногами. Коли в тебе є гарний фундамент, то таку вежу життєвих принципів дуже важко похитнути. А коли в тебе є ті, хто підтримує тебе або просто «думає з тобою в одну сторону», то це взагалі добре. Тут головне, знаходити час, щоб перезавантажитись і відпочити. Бо втомлений волонтер – ніякий (в роботі) волонтер. Як і будь-яка людина.
Волонтерство з особистим життям поєднується погано, бо в добі 24 години. Але поєднується. Як то кажуть, життя нас до цього не готувало. Але маємо, що маємо і робимо, що треба. Багато в чому втрачено в справах, які треба було зробити собі, але поки це можна протримати на паузі. Головне – підтримка. Коли вона є, то є і мотивація і бажання і посмішка на обличчі і добро в середині. Це важливо. Коли в середині є позитивна енергія, то є що випромінюєш в зовнішній світ. І це, як мінімум, може підсвітити темряву навколо подій, в яких ми 24 на 7 намагаємось бути людьми.
«ВСЕ ЩО ТИ РОБИШ – ЦЕ ЖИТТЯ! ЦЕ МОЄ ЖИТТЯ, ЯКЕ Я ЛЮБЛЮ»
Хонін Ігор,
волонтер, позиціонує себе як людина, хоча ми його звикли знати як талановитого чернігівського музиканта
З 2010 року підтримую онкохворих і будинки для літніх людей, психоневрологічні інтернати. З 2022 року незмінно допомагаю армії: автівки, генератори, тепловізори тощо. Наразі нічого не змінилось, всього стало більше. Під опікою: 7 психоневрологічних інтернатів, пансіонатів, переселенці… і просто люди, які потребують уваги.
Моя мотивація – це люди. Наприклад, Оксана з козелецького інтернату. Дівчина малює та вишиває зубами, вона щаслива. Таких прикладів десятки. От і мотивація. Діти з Ріпок, які невтомно плетуть сітки, кожного дня, не жаліються!
В цьому році відбулось багато справжніх див. Все це завдяки людям, які мене підтримують. Найголовніші слова – це «дякую, що ми маємо можливість жити», або «дякую за здійснення мрії». Але це все завдяки людям.
Як не вигорати? Просто зрозуміти, що все що ти робиш – це життя! Це моє життя, яке я люблю. Все що я роблю, – це те, що приносить мені задоволення. З 2010 року це невід’ємна частина життя. Тому вигорання, як таке, я не знаю.
Особисте життя – це все що я роблю. Я думаю, що я на своєму шляху. Мене люблять як і я. Деякі люди стали для мене родиною. Наприклад, діти з Ріпок, діти з Антоновичей, люди з пансіонатів та інтернатів. Це моя родина.
«БАЖАЮ ХОЧ ЩОСЬ ЗМІНИТИ НА КРАЩЕ ТА ПОДАРУВАТИ НАДІЮ ТИМ, ХТО ЇЇ ВТРАТИВ»
Кулєва Анна,
засновниця і директорка Благодійної організації "Благодійний фонд "АНІКА", якому 2,5 роки. Загальний стаж волонтерства – близько 10 років.
Якщо брати діяльність безпосередньо фонду – основний напрям це допомога у відновленні постраждалих домівок, аби дати можливість людям повернутися у власне житло. Найважливіше? Не втрачати здоровий глузд, совість і віру. Без цього йти далі неможливо. Ну а ще один важливий фронт робіт – сам фронт. Але по суті, про це я мовчу в медіа ще більше, ніж про роботу фонду))
Власну мотивацію шукаю в усьому – прикладі роботи колег, у бажанні хоч щось серед цього «трешу» змінити на краще та подарувати надію тим, хто її втратив. Відповідальність. Розуміння, що навіть один крок назад – це перший старт поразки, тому йти вперед до останнього. Це рішення, від якого не маємо права відмовлятись. Інколи ловлю себе на думці, що я везунчик. )) Бо там, де здавалось би все мало припинитися – все тільки розпочинається, відкриваються нові шляхи. А ще... Напевно я просто інакше не можу. Порою думаю, аналізуючи своє життя, що я давно до цього йшла, маю на увазі благодійність. Ось тільки не було вчасного чарівного «пенделя» все це оформити не просто у прагнення, а вже у конкретну справу. Війна його вліпила...
Надихаючими були не слова. Надихаючими були люди, які ризикували власним життям заради того, щоб підтримати тих, хто потребує допомоги. Вони мій путівник, мій приклад, мій двигун від 22го і дотепер. Щодо епізоду... на все життя запам'ятала щирий уклін літньої людини, який примусив мене відчувати себе недостойною цього і в той же час – плакати від розуміння, що те що я роблю – для людей дійсно необхідність, і всі мої сили інколи «на межі» – воно того варте.
Нема лайфхаків... )) Вигорання поруч зі мною останній час. Більше чи менше. Але – зняв одну ногу з ліжка, друга слідом сама впала. Тому слідкуйте, щоб у вас замість другої ноги не впало щось інше. Бо тоді вже всьо. ))
Якось, дитина на питання «Як звуть маму?» відповідає – АНІКА )) напевно цим все сказано. Досі вчуся залишатися для своєї родини не абстрактною субстанцією, а все ж таки попри все виділяти час на НАС. Бо лише вони розуміють і сприймають цю реальність мого буття якою вона є. А я відновлюю сили поруч з ними. Напевно, все можливо поєднати, коли в основі всього - любов.
"ПРОСТО ПРОКИДАЮСЬ ВРАНЦІ І ПРОДОВЖУЮ З ТОГО МОМЕНТУ, НА ЯКОМУ ЗУПИНИВСЯ ВЧОРА"
Валерій ЗУБКОВ,
волонтер, засновник і президент БО БФ "Фенікс-Україна"
На даний момент ми зосереджені на відбудові пошкоджений та зруйнованих війною будинків, власне, як і на початку нашої діяльності,. Допомагаємо фізичною силою, так би мовити. Додатково допомагаємо у "соціальному" секторі – соціальні інклюзивні простори, ветеранські хаби, госпіталь, центри реабілітації для дітей тощо. Постійних зборів коштів ми не проводимо. Виключення – це звернення до наших іноземних волонтерів за фінансовою допомогою на придбання будівельних матеріалів для постраждалих сімей. На жаль, серед українців наші заклики про допомогу (і фінансово, в фізичною силою) не знаходять відгуку.
Мотивація завжди була і залишається єдиною – суто за внутрішнім покликом. Ми починали з нуля, з власних фінансів та інструментів. На даний момент глобально нічого на змінилося. Новий та вживаний інструмент отримали від інших свідомих людей в якості гуманітарної допомоги, фінансування діяльності – також за рахунок декількох друзів. Підтримуємо один одного, команда складається з кількох постійних волонтерів. Ті люди, що долучаються з інших куточків світу, дозволяють відчути, що ми не одні на цьому складному шляху до відбудови, у боротьбі з несправедливістю. Питання "НАХІБА це все мені?" задають, мабуть, 80% всіх волонтерів. І лише одиниці знають чітку відповідь. Я – не з їх числа. )) Просто прокидаюсь вранці і продовжую з того моменту, на якому зупинився вчора.
Лайфхаків не так вже й багато: знаходитися в колі однодумців, інколи жартувати, відпочивати з друзями та нашими волонтерськими собаками, приїздити в гості до сім'ї за теплом та підтримкою. І ще важливо – ІГНОРУВАТИ, інколи навіть в грубій формі, )) тих, кому байдуже, хто сидить у своєму теплому видуманому всесвіті без війни, хто чхати хотів на проблеми та біди інших.
Романтики та позитиву у волонтерства для нас завжди було не багато. Було просте цинічне прагматичне розуміння: Хто, як не я? Хто, як не ми? Але інколи якісь особливі моменти дають додаткові сили продовжувати. Один з таких – це зміна безнадійного погляду та опущених рук Дмитра з Бобровиці біля залишків фундаменту розчищеного згарища будинку, на посмішку та "іскру" віри у реальність відбудови біля першого викладеного ряду піноблоків на відновленому фундаменті. Якось так.
Поєднувати сім'ю та формат волонтерства 24/7, звичайно, складно. Таке можливо тільки, якщо твоя родина розуміє, підтримує та справді пишається тим, що ти допомагаєш іншим. Я дуже щасливий в цьому сенсі. Мій брат – з перших днів пітримує моє волонтерство фінансово. Моя мама надихає мене не зупинятися, продовжувати, а ще взяла на свої плечі догляд за моїм сином. Мій син – то тема окремої статті, це моя гордість і джерело сили. Моя родина – це мій всесвіт. Завдяки їх підтримці та допомозі я можу продовжувати допомагати іншим людям, які вже з випадкових знайомих стали моїми друзями
