Привіт, мене все ще звати Олександра, або просто — Санька. Я вже писала тут про вигорання і про те, як іноді неможливо оцінити працю митця.
Сьогодні хочу поговорити, мабуть, на більш особисту тему — самооцінка.
Коли народжується дитина, їй пророчать світле майбутнє. Батьки підіймають келихи за те, що саме це немовля виросте президентом. П’ють за красу та гарні оцінки. За те, що ця людина стане Людиною з великої літери. Ви задумувались, у який момент цей захват зникає?
Далі ти йдеш у школу. Якась учителька натякає, що з тобою "щось не так" — бо діти поруч швидше виписують літеру "А". Вдома батьки шоковані: як це, їхня "золота дитина" може із чимось не впоратися? І замість підтримки порівнюють тебе із сусідкою, подругою, маляром чи навіть безхатьком, додаючи: "вся в тата". Ось тут воно й починається.
Ти ростеш і, о диво! — починаєш порівнювати себе з іншими, бо ніхто не сказав, що індивідуальність — це нормально. Що шлях може відрізнятися від шляху батьків чи родичів. На щастя, виховання поступово змінюється, і нове покоління вже росте з іншим розумінням.
Але ти вже доросла. З критичним мисленням, цілями, кордонами. Зробила над собою велику роботу, і все ж усередині щось дряпає, не дає спокою, не дає змогу повністю насолоджуватися здобутками та будувати нові плани.
Самооцінка. Той самий внутрішній голос, який шепоче:
"З тебе сміються", "У когось вийшло краще", "Ти не така", "Ти не варта", "Ти недостатня" тощо.
Як сталося, що з майбутнього президента ти перетворилася на людину, яка сумнівається в собі?
Розумієш, що люди живуть своїм життям і їм немає діла до чиїхось помилок. Як і тобі немає часу постійно засуджувати когось. І все ж, ці думки залишаються. Чому? Бо ти вже звикла так думати. Звикла проганяти все крізь призму "я не така". І навіть якщо розумієш, що це неправда, позбутися цього важко.
Треба копати глибше. І сподіваюсь, що колись витягну цю заразу з голови. Навчусь заздрити сама собі — без цього нав’язливого, смердючого голосу, який тільки й уміє критикувати. І так, на жаль, дедалі чіткіше бачу: без психотерапії не обійтися. Я була впевнена, що впораюсь сама, але ця модель мислення сидить значно глибше, ніж уявляла.
Наостанок скажу: якщо відчуваєш те саме — не все безнадійно. Ти зможеш відчути себе краще. Якась "ганебна вчителька", чи чиїсь слова не мають руйнувати твою особистість. Вони не можуть вийти проти тебе сам на сам і перемогти.
Усе проходить. І це пройде. Головне — роби.
