Коли ми чуємо слово "безбар’єрність", то, напевне, найперше, що уявляємо – це пандус. І дуже часто — той самий "пандус для галочки", який зроблений формально: або надто крутий, або веде в стіну, або взагалі існує лише на кресленнях. Бо треба було його зробити, а про зручність ніхто ж не говорив.
Чому це важливо? Бо коли ми говоримо про безбар’єрність, ми говоримо не тільки про інших. Ми говоримо про себе. Хоча часто про це не замислюємось. Бо кожен із нас рано чи пізно опиняється в ситуації, коли потребує допомоги або адаптації простору. Стрес, вагітність, зламана нога, вік, війна… Тимчасова чи довготривала втрата функцій. Та просто виснаження після безсонної ночі через чергову ракетну атаку на наші громади.
Ми всі маломобільні в певні періоди свого життя.
Саме тому, коли ми створюємо безбар’єрність — ми створюємо її для себе, а не лише для когось абстрактного. І це, можливо, буде найкращою мотивацією.
За певний час дослідження питання безбар’єрності у Чернігові та в громадах бачила багато різних рішень і чула різні аргументи про те, чому ж громадський простір по факту не для всіх людей, а тільки, певно, для особливих. Один із найпоширеніших аргументів, який зустрічала: "У нашому закладі немає пандусу, бо немає людей на кріслі колісному. От коли з’являться, тоді й будемо думати".
Але тоді виникає питання: а чому не подумати про це зараз? Чому не зробити перші кроки вже — хоча б запланувати, підготувати проєкт, оцінити потреби закладу, шукати фінансування? Бо коли «вже з’являться» — буде пізно. І найменше, чого хочеться — це реагувати тоді, коли ситуація вже критична.
А ще дуже ріже слух, коли чую від людей (особливо від представників профільних відділів органу місцевого самоврядування, які займаються питаннями безбар’єрності і я це вже не кажу про решту людей) такі словосполучення в їх розмові, як «людина на візочку» або «інвалід», або «людина з особливостями». Та ми всі з вами з особливостями, на кого не кинь оком. Люди, давайте правильно використовувати інклюзивну термінологію, це ж нескладно і це також про повагу один до одного.
Добре, давайте і про хороше. Все ж суспільство повільно, але змінюється. Дехто все ж розуміє, що треба діяти. І вони не чекають. Вони вже готуються, змінюються, включають безбар’єрність у своє стратегічне мислення. Подають приклад для інших. Бо зрозуміли: це вимога часу. Хтось знайшов фінансування, хтось самотужки робить простір доступніший. І це більше навіть не про гроші, а про бажання і розуміння, що це дійсно вже на часі.
До речі, це має стосуватися не тільки державних чи комунальних установ, а й приватних закладів — магазинів, аптек, парків, а ще тротуарів, бордюрів тощо. Взагалі усього простору, де ми живемо.
Один із найбільш болючих моментів, які можна зустріти — це точкові історії без комплексного бачення. Розкажу на прикладі: громаді вдалося залучити кошти на відновлення школи/ЦНАПу/лікарні (додайте потрібне самі). Донори постаралися: усе зроблено "по правилах" — і кнопка виклику, і тактильна плитка, і пандус, і підйомник, і поручні з обох боків пандуса, і вбиральня зручна та для всіх. Але щоб потрапити в цю доступну будівлю — потрібно подолати нерівне дорожнє покриття, високі бордюри, або ж взагалі пройти по проїжджій частині, бо тротуар відсутній або недоступний. Це часта картина і риторичне питання, яке виникає. На жаль.
Це говорить про те, що, напевно, тут питання у недостатньому фінансуванні. І це дійсно правда, особливо в умовах війни. Але це ще й говорить про точкові рішення, про відсутність системного підходу та комплексного рішення. Коли ремонтують окремий об’єкт, не думаючи про доступ до нього. Безбар’єрність — це про комплекс. Це — продуманий маршрут, логіка, взаємопов’язаність рішень. Про це не будуть думати наші міжнародні партнери, які дають нам кошти на відбудову чи ремонти приміщень у вигляді підтримки. Про це якраз треба думати нам. Бо нам тут жити і розвиватись. І поки ми не почнемо мислити цілісно, будемо продовжувати латати дірки, а не будувати зручне середовище.
І ще одне. Безбар’єрність — це не тільки про архітектуру, фізичні зручності. Це — про ставлення. Про повагу. Про здатність бачити й чути іншого. Це — про комунікацію. Про мову. Про вміння сказати потрібне слово, правильне слово.
Це знання — як звернутися до ветерана,
як говорити з родиною загиблого,
як прийняти переселенця, який втратив дім і рідних,
як надати послугу людині, яка вперше в житті звертається по допомогу.
І цьому також треба вчитись. Всім нам і кожному з нас. Десь самостійно. Якщо пощастить, то у когось. Бо це також про нашу єдність і взаємопорозуміння. Це про комфортне середовище, в якому ми живемо.
Тому так — пандуси потрібні. Але цього недостатньо. Потрібні ще й відкриті серця, готовність чути і діяти. І тоді безбар’єрність стане частиною нашої культури, а не просто формальністю в документах.
