Вже тривалий час працюю з громадами, в громадах та для громад Чернігівської області і не тільки. Тобто працюю з людьми. Тому часто жартівливо говорю друзям: «Я люблю людей і в той же час ненавиджу».
В «Поглядах» інколи буду розказувати про життя, успіхи та розвиток в громадах Чернігівської області. І перша історія, яка дарує надію на наше майбутнє, тут і зараз. І, звісно, ж про людей. Важливих людей.
Чи не в кожній громаді знайдуться люди, які кажуть таке:
– А от в тій громаді є таке, а у нас такого нема. Чого наша влада не відкриє молодіжний центр, громадський простір, автобусну станцію, бізнес, музей, не відновить закинутий об'єкт культурної спадщини, не побудує парк тощо? (цей перелік можна продовжувати).
Але чомусь серед цих людей ніхто не подумає про таку річ. Все, абсолютно все залежить від людей на місцях. Більше того від людей в громадах залежить, наскільки якісно працює влада. Від людей в громаді залежить, чи з'явитися колись там молодіжному просторові/центру, чи заросте все бур'яном. Ніхто не прийде до вас робити вам добре. Все залежить від вас самих.
З іншого боку, якщо запиту від суспільства немає на більш якісні умови життя, то нащо владі напрягатись? Всіх все влаштовує і так.
Я бачила різні громади за час своєї роботи в громадському секторі. Є громади, де люди все, що роблять – це жаліються. Жаліються, що у них під двором влада траву не покосила в той час, коли у кожного у дворі є косарка. Що влада автобус не пустила до їх села, яким фактично користується 1-2 людини. А хтось продовжує жити у минулому і мріяти, щось хтось «прийде і порядок наведе». Але ставати цим «хтось» чомусь бажаючих не знаходиться. І цей список не хочеться продовжувати.
А є громади, де люди нікого не чекають, а самі запускають виробництво, створюють місця для корисного дозвілля, облаштовують парки, відновлюють культурну спадщину. І це роблять прості люди. Часто за підтримки влади. Але й часто без підтримки будь-кого. А ще частіше – всупереч критикам і «доброзичникам».
Наприклад, в селі Москалі, де лишилось всього 17 хат, пан Юрій створив музей культурної спадщини. Він сам захотів і створив. Це його хобі. До речі, рекомендую там побувати, особливо, якщо хочеться побути в тиші, без зв'язку і наодинці.
В іншій громаді буквально дві людини роблять магію у своєму селі: новенький обладнаний сучасною технікою громадський простір на місці давно закинутої занедбаної шкільної майстерні, облаштована зелена територія і ще багато різних активностей, про які інші тільки мріють.
Ще в іншій громаді, що часто, на жаль, під обстрілами, місцеві настільки активні, що у них у 2023 році навіть бюджет участі реалізовувався. Ви тільки уявіть! Прикордонна громада, яка потерпає від обстрілів, реалізує бюджет участі, коли в інших громадах цей процес призупинено з 2022 року. Ущипніть мене. І це тільки один приклад з громади.
На Корюківщині дівчата створили музей української нематеріальної спадщини просто з того, що знаходять в закинутих хатах чи деінде. Вони в цьому знаходять сенс. І я не впевнена, чи розуміють вони до кінця, наскільки важливу роботу вони роблять і наскільки вони важливі для своєї громади, нашого регіону і країни в цілому.
Зазвичай ці люди скромні й про них можуть не знати інші. Бо немає у них мети розказати про себе. Просто тихо роблять свою справу. В житті так часто буває. Ті, хто реально роблять круті справи, не вбачають необхідності про це говорити, хоч і варто. А ті, від кого багато галасу, нічого не варті.
Я щаслива людина. Бо зустрічаю саме таких людей, які часто намагаються розворушити тихе болото і які є білими воронами у своєму суспільстві. Часто інші їх не розуміють, кажуть типу, «нащо воно тобі треба» або «займись чимось корисним». А на таких людях і тримається наше майбутнє, наші громади.
Тож, бережіть таких людей у своїх громадах.
А краще підтримайте їх.
Бо вони і є наше майбутнє.
