Нарешті довгоочікувана відпустка. Десять днів пролетіли. А ось враження від спілкування з цивільним світом залишились.
— «Ну ти ж сама обрала служити...»
Це ранить. Не підтримує, не додає сил, не дає хоча б ковток повітря втомленим думкам. Просто ранить. Замість того щоб промовчати – не кажучи вже про підтримку – я на свою втому чую звинувачення: «Ну ти ж сама це обрала...»
Так, я обрала служити. Я обрала дотримуватись статті 65 Конституції України, стати на сторону своєї країни та своєю працею служити народові України. Я не потребую почестей, не прагну бути особливою. Я тут, щоб виконувати обов’язок громадянина. І мені це дається не просто. Я теж хочу бути вдома, спати у своєму ліжку, щодня мати доступ до душу, бачитись із рідними та просто радіти життю…
Я обрала служити. Але хіба це означає, що я втратила право на втомлене зітхання? Хіба не заслужила хоча б просте «тримайся» у відповідь?
Слова, що болять…
Найчастіше я чую питання: «Коли закінчиться війна?» або «Ну закінчуйте вже це все…»
Ще один «перл»: «А ти вже знайшла собі там чоловіка?»
Або ось це: «Багато платять? Ну хоча б знаєш, за які кошти ти це робиш» – наче можна поставити цінник на війну.
А ви знаєте, що жодні гроші не вартують втраченого життя? Що жодні виплати не зітруть сльози матері, доньки, дружини, яка хоронить свого воїна? Що жодні кошти не компенсують того, хто став інвалідом. І що жодні гроші не врятують від нічних кошмарів, які переслідуватимуть усе життя.
Коли краще просто мовчати. Якщо вам захочеться сказати мені: «Ну ти ж сама обрала служити…» – просто помовчіть. Бо я обрала служити, а не виправдовуватися за свій вибір. І я не шкодую.
