Для мене дім — це безпека, тиша, рідні, аромат кави й наші ранкові години поруч, взаємна турбота та любов, що наповнює простір, можливість просто побути наодинці з собою. Але в армії все це здається далекою мрією, яка розчиняється в постійних обов’язках і відсутності особистого простору.
Відсутність можливості усамітнитись. Відсутність вихідних, або навіть вільного часу, коли тебе ніхто не потребує.
Особисті кордони до яких звик, в армії просто не працюють. Навіть якщо ти попросиш тебе не турбувати, обов'язково прийде робота, треба буде вирішити якість "важливі питання", або комусь просто стане сумно.
Розмова з рідними, друзями, психологом обов'язково супроводжуються коментарями, "терміновими" повідомленнями, або просто комусь треба терміново щось взяти саме там, де ти намагаєшся усамітнитись. Відчуття що ти постійно "на вушному" не дають можливості спілкуватись по душах.
І ось нарешті така довгоочікувана відпустка. Коли вперше ступаєш на поріг дома, тебе охоплює мішанина емоцій: радість від зустрічі, розгубленість через звичний, але такий далекий світ, і водночас відчуття, що ти ще не зовсім тут.
Неймовірна радість від зустрічі з найріднішими, а після душ й постіль. І все що потрібно найближчими днями - це, щоб ніхто не турбував й спати, спати, спати донесхочу. Рідні можуть ображатись та не розуміти, але стан втоми перемагає і організм потребує нарешті відчути дім, розслабляється й ти просто провалюєшся в сон.
Якось мені довелось виїхати на ВЛК в інше місто. І ось я заселяюсь у готель. Весь час у готелі я проводила між душем і ліжком. Стояла під гарячою водою, ніби намагаючись змити втому, страхи й напругу. Потім кутаєшся в м’який халат, лягаєш у чисту постіль і провалюєшся в сон — такий солодкий і безмятежний, якого не знала вже давно. Засинаєш, а проснувшись знов в душ та знов спати. Наче намагаєшся наздогнати той час без умов, без сну, без постійної напруги. А коли вже настане насичення сном, ми повертаємось до життя, до рідних, до справ про які мріяв перебуваючи там. Й дихати стає легше, спадає напруга, з'являється бажання в спілкуванні, відновлюється жага до життя.
Молю вас не ґвалтуйте військових, які тільки повернулись додому, своєю увагою та любов'ю. Дайте трохи часу набутись дома, набутись в безпеці, тиші, усамітненні. Адже навіть коли ти вдома, частина тебе все одно залишається там, де ти щойно був. Ця частина поступово повертається, але їй потрібен час.
Вони вас люблять всім серцем, але треба трохи часу, щоб відновитись та переналаштуватись. Якщо у вас є бажання звернутись до свого воїна, запитайте, чи потрібна йому допомога, чи готовий він до спілкування. Водночас поважайте його мовчання.
Ви знаєте, що потрапляючи в цивілізацію ми губимось. Заходиш в супермаркет і не пам'ятаєш, для чого ти сюди прийшов. Йдеш рідним містом, пригадуєш як це просто прогулюватись. Таке відчуття, наче ноги підкошуються. Дезорієнтація. Ти так давно хотів потрапити в цивільний світ і ось стоїш тут, наче з іншого світу, й не розумієш, що відбувається. Й знов те бажання закритись, втекти туди, звідки ти повернувся.
Ми повернемося до вас із силами, які потрібні, щоб знову йти вперед. Тільки дайте нам трохи часу. Ваш спокій і терпіння — це те, що допоможе нам знову відчути себе живими. Просто будьте поруч, навіть у тиші, і дозвольте нам знайти дорогу назад до себе.
Це і є дім, заради якого ми готові йти вперед.
