Протистояння зброї нападу та оборони – стара як світ історія і вона відбувається на кожній війні, тим паче такий високотехнологічні, як сучасна російсько-українська. Як тільки у росіянців з’являється якась нова зброя, за певний час з’являються і засоби протидії їй. І навпаки. Черговий виток протистояння “щита та списа” ми спостерігаємо просто зараз, на жаль, маючи криваві втрати як серед цивільних, так й військових. Мова про використання росіянцями ударних безпілотників з реактивним двигуном.
Трохи теорії
Оскільки безпілотники це - відносно нова зброя і явище, то з класифікацією є певні проблеми. Як правило, безпілотники, які несуть бойову частину, у нас прийнято називати ударними або рідше – дронами-камікадзе, але західні військові, як правило, називають їх баражуючими боєприпасами (loitering munition). Водночас ці самі дрони з реактивними двигунами, як на мене, підпадають під іншу класифікацію: це ближче до крилатої ракети, так як в наявності є всі елементи такої зброї. Тим не менш, наші медіа поки що називають їх ударними БПЛА з реактивним двигуном.
Сказати, що це зовсім нова зброя, буде неправильно – першим зразком подібного роду був німецький, як його тоді називали, «літак-снаряд» ФАУ-1. Цей літальний апарат мав пульсуючий повітряно-реактивний двигун і ніс бойову частину вагою 750—1000 кг. Хоча ця крилата ракета могла вражати цілі на відстані 250 км, точність була вкрай низька, і тому нацисти використовували її тільки для терору мирних мешканців Британії, зокрема, Лондона.
Крилата ракета ФАУ-1 часі Другої Світової війни – прообраз всіх дронів з реактивним двигуном сучасності
Однак тільки на початку 2010-х років, коли з'явилися дешеві турбореактивні двигуни невеликого розміру та ваги, конструктори різних країн почали масово продукувати апарати військового призначення. Вочевидь, що менш технологічно розвинуті країни побачили в цьому шанс кардинально змінити ситуацію за відносно невеликі гроші. І одним із лідерів дронобудування в не західних країнах був і, на жаль, залишається Іран.
Іранські реактивні міні-ракети
Історія іранських міні крилатих ракет починається в 2003 році, коли чеська фірма PBS Velká Bíteš представила свій міні турбореактивний двигун PBS TJ100 вагою всього 17,6 кг. Дуже швидко він став вкрай популярним у світі, і його продажі здійснювали в 40 країн світу. Він встановлюється на безпілотні літальні апарати, легкі експериментальні реактивні та легкі спортивні літаки. Потрапив такий двигун і до Ірану, де методом зворотного інжинірингу (так зараз називається копіювання без дозволу) з’явився двигун Toloue 10.
Залишки турбореактивного двигуна для БПЛА чеського виробництва. Фото: ГУР МОУ
І ось у вересні 2023-го року на іранському державному телебаченні вийшов документальний фільм про розробку іранських безпілотників, де вперше показали версію вже досі відомо на той час Shahed 136 з реактивним двигуном.
Новий безпілотник, який став відомий як Shahed 238, публічно представили у листопаді 2023-го року під час виставки аерокосмічних досягнень, організованої Корпусом вартових Ісламської революції, яку відвідав Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї. Тоді ж з інформаційних матеріалів і стало відомо про існування трьох варіантів Shahed 238 з різними системи наведення:
- базовий з наведенням за допомогою інерціальних навігаційних систем на основі GPS та ГЛОНАСС (аналогічні Shahed 136) для ураження стаціонарних цілей;
- наведення за допомогою електрооптичних та інфрачервоних камер-сенсорів, причому за деякими повідомленнями, ці боєприпаси може наводити оператор за допомогою відеоканалу;
- з наведенням на сигнали радіолокаційних станцій, що дозволяє використовувати ці ракети для боротьби з ППО.
Іранський ударний дрон Shahed 238. Фото: відкриті джерела
«Герань-3»
Цілком природно, що іранськими напрацюваннями в темі апаратів з реактивними двигунами вельми зацікавились росіянці (власне, для іранців особливо це не було цікаво, адже вони мають власні «полігони для бойових випробувань» - Ємен, Сирію та Ізраїль). І вже в січні 2024-го вперше у вітчизняних медіа з’явилися повідомлення про використання армією агресора реактивних дронів, а пізніше - й решти таких апаратів, які мали іранське позначення МJ – вочевидь, від «J»( jet) – реактивний. Однак ці випадки були поодинокі та не викликали особливої уваги військових і цивільних an masse.
І тільки в червні-липні 2025-го року військові та цивільні оглядачі воєнних подій почали вголос говорити про масове використання росіянцями саме реактивних варіантів ударних дронів. Достатньо швидко з’явилися і залишки дронів, де було написано «Герань-3». Нагадаємо, що росіянська локалізована версія Shahed 131 має назву «Герань-1», а Shahed 136 – «Герань-2».
Залишки збитого десь в Україні ударного дрона з реактивним двигуном. Фото: особистий архів М. Жирохова
Чому для відносно масованого використання знадобилося майже півтора роки? Вочевидь, час був потрібен, аби локалізувати та масштабувати виробництво. Навіть за наявності коштів деякі речі все таки потребують часу. І тут було, над чим попрацювати. Перш за все, судячи з усього, росіянці змогли налагодити закупки чеських оригіналів – двигунів PBS TJ100, тим більше, що для їх експорту не потрібна ліцензія, а система закупок за «сірими» схемами в РФ відпрацьована дуже давно. Вочевидь, були потрібні й певні конструкторські переробки під корпуса росіянського виробництва (вони дещо відрізняються від оригінальних іранських).
Які ж характеристики має ця нова для нашого фронту зброя? Маючи певну офіційну та неофіційну інформацію, можемо приблизно говорити про такі параметри: швидкість у горизонтальному польоті – 300-500 км/год, у пікіруванні на останньому етапі – 800 км/год. Це значно більше, ніж у «Герань-2» з двигуном внутрішнього згоряння.
Не зовсім зрозуміло щодо дальності ураження цілі та бойової частини. Скоріш за все, росіянці не пішли на зменшення бойової частини за рахунок зменшення бойового радіусу. Опосередковано про це свідчить географія використання «Герань-3» - на сьогодні це Чернігівщина та Київщина. Харківщину та Сумщину вони кошмарять більш дешевими дронами (а дрони з реактивним двигуном коштують дорожче – за деякими даними, мова може йти про $200 тисяч).
Проблеми для ППО
На жаль, вчергове можемо констатувати, що наша система протиповітряної оборони виявилася не готовою для масштабування такого роду загроз – і для цього є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Перш за все, потрібно сказати, що фактично оці всі дрони з реактивними двигунами - це в дійсності крилаті ракети, з якими наші зенітники стикаються з самого лютого 2022 року.
Мова йде, перш за все, про Х-101 авіаційного базування. Їх вже навчилися збивати, але з кожним місяцем пусків стає все менше: по-перше, росіянці зрозуміли, що вони неефективні, по-друге, ресурс ще радянських літаків не «гумовий» (плюс СБУ постійно працює над зменшенням їх кількості). А тут з’явилась більш дешева версія, яку можно запускати без літаків і масово – більше, ніж авіаційних, але все ж менше, ніж тих же «Гераней-2».
Однак станом на літо 2025-го року росіянці дуже вміло включили реактивні дрони в систему. Так, при нальотах на ешелоновану систему ППО Києва вони роблять наступним чином: спочатку йде хвиля дронів-пасток «Гербера» без бойової частини для виявлення позицій ППО, а потім удар реактивними «Герань-3» по виявлених цілях та фінальний акорд у вигляді «Герань-2» для ураження незахищених об'єктів. І навіть для столичної ППО це, на жаль, працює. А що говорити про об’єкти, наприклад, на Чернігівщині, які прикриті в кращому випадку засобами РЕБ та мобільними вогневими групами? Ні те, ні інше проти «реактивів» ефективно не працює, особливо, якщо це дрони з інерційними чи оптичними системами наведення.
Найбільш ефективна зброя проти дронів з реактивним двигуном – артилерійсько-ракетна установка «Тунгуска». 1-та танкова бригада, початок 2000-х років. Фото: особистий архів М. Жирохова
Щодо варіантів протидії, то, звісно, не все так погано. По-перше, з крилатими ракетами доволі ефективно можуть боротись як ПЗРК, так і ЗРК малої дії (на кшталт «Стрела-10» радянського виробництва). ПЗРК наші західні союзники виробляють, так що при нагоді поставити доволі швидко зможуть. Хоча, звісно, не без проблем. «Стрела-10» до початку війни в 2014-му році була доволі розповсюдженою системою в ЗСУ, але проблема цих ракет у тому, що вони вироблялися тільки в РФ.
Інший варіант – це система об’єктової ППО на базі автоматичних зенітних гармат. І певні зразки є вже в Україні – мова йде про 35-ти мм Skynex та Gepard. Але, знову ж таки, виникає питання щодо боєприпасів і можливості західних корпорацій швидко виготовити ці зразки.
Крім того, варто розглядати й більш адекватні варіанти. Наприклад, винищувачі-перехоплювачі з ракетами класу «повітря – повітря». Так, вони вкрай ефективні проти такого роду ракет, але питання в іншому – реактивні дрони використовують на відносно невеликих відстанях від російського кордону, в зоні досяжності росіянських дальнобійних зенітно-ракетних систем типу С-400.
Є вже варіанти використання в якості зенітних дронів аналогічних українських розробок. Те що вони є, ми знаємо, адже десь рік тому був ажіотаж навколо всіх цих «Пекло» та «Паляниця». Щоправда, потім інформація якось різко зникла з відкритого доступу – хотілось би думати, що це пов’язано із загальною військовою секретністю.
Український дрон з реактивним двигуном «Пекло». Фото: відкриті джерела
І ще одне. Навряд чи варто думати, що вже восени росіянці влаштують «суцільний ад», використовуючи сотні «Гераней-3». Так, вони вкладають колосальні кошти у виробництво дронів і Єлабуга (місто в російському Татарстані, де розміщений завод з виробництва дронів - Ред.) росте «не по днях, а по годинах», та щодо «Герань-3» все впирається у відсутність вітчизняного турбореактивного двигуна необхідної ваги та потужності. Звісно, щось їм вдалось закупити у чехів за останні роки, але не думаю, що мова йде про тисячі. Можливо, якусь партію може поставити поставити Іран. Але не думаю, що після 12-ти денної війни і неучасті в ній РФ (навіть у вигляді дипломатичних зусиль) у Москви та Тегерана потеплішали відносини.
* * *
Підбиваючи проміжні підсумки, варто сказати, що новітні міні крилаті ракети не є тією зброєю, яка може змінити хід війни. Так, зараз непростий період адаптації наших систем ППО до нової зброї та нової тактики. Але рецепти протидії існують. Питання в тому, як швидко наші військові зможуть перелаштувати систему ППО. В тому, що зможуть, сумнівів немає – за майже три з половиною роки широкомасштабного вторгнення таких криз була не одна і не дві. І завжди знаходилася протидія, після чого протистояння “списа та щита” переходило на новий рівень…
