Російсько-українська війна загострила питання, що саме є основним чинником збереження державності для будь-якої країни в умовах геополітичної нестабільності. І якщо європейські країни свого часу знайшли вихід у створенні ядерної «парасольки НАТО», яка до весни 2025 року базувалась на американських ядерних силах (і дуже обмежено – французьких та британських), то Україна всі роки незалежності не могла остаточно визначитися з геополітичними перспективами, і тому станом на 2014 рік фактично не мала ніяких засобів стратегічного стримування можливого противника.
Неядерні сили стримування в перші роки незалежності
Важливо розуміти, що неядерні сили стримування на початку 1990-х років у нас були. Це дивізія бомбардувальників Ту-22М і пару сотень комплексів оперативно-тактичних ракет 9К72 «Ельбрус», 9К52 «Луна-М» з можливістю нанесення ударів на дальність до 300 км та «Точка-У» (дальність - 120 км). Наявність тактичних ракет такого рівня дозволяла завдавати відносно високоточні удари по об'єктах супротивника, командних пунктах, скупченням військ, складам і аеродромам, що перебувають за лінією фронту, за відсутності панування в повітрі.
Однак на початку 2000-х років під серйозним тиском із боку США і внаслідок відверто проросійської позиції нашого політичного керівництва на озброєнні залишилися лише кілька комплексів «Точка-У» з явно недостатніми для виконання стратегічних завдань характеристиками.
Випробування ракетного двигуна до ОТРК “Грім-2”, 2018 рік. Фото – скріншот з відео, відкриті джерела
Водночас не можна говорити, що військове керівництво огульно не розуміло небезпеку ситуації, коли країна залишається зовсім без «ракетного щиту». Тим більше, що в Україні було кілька дуже великих підприємств ракетної промисловості, які мали потенціал для створення й виробництва ракет. Найбільш перспективною була співпраця з конструкторським бюро «Південне» ім. Янгеля у Дніпропетровську, де в радянські часи розробили 12 із 20 типів радянських міжконтинентальних балістичних ракет.
Тому зусиллями патріотів (і людей, які мали бажання зберегти можливості оборонної промисловості) в 1992 році з ініціативи Міністерства оборони України було відкрито одразу кілька десятків дослідно-конструкторських робіт зі створення українських зразків ракетно-реактивного озброєння, а також численних систем, що забезпечують навігацію, геодезичну прив'язку тощо. Для розуміння – «відкрита» науково-дослідна робота з розробки ракетного озброєння означала державне фінансування.
Підготовчі роботи тривали два роки, після чого інженери почали конкретні напрацювання зі створення оперативно-тактичного комплексу, який отримав назву «Борисфен». Деталей щодо цього проекту відомо небагато, але цілком очевидно, що спочатку він створювався як заміна «Скаду» (для ураження цілей на 300 км), проте після вступу України до РКРТ (Режим контролю над нерозповсюдженням ракетних технологій) з 1998 року вона отримала право створювати ракети дальністю до 500 км – його перепроектували.
Самохідна пускова установка ОТРК “Грім-2”, виставка «Зброя та безпека-2018». Фото з особистого архіву М.Жирохова
«Борисфен», «Сапсан», «Грім» розроблені в Україні
Саме у «Борисфені» було сформульовано загальну концепцію, якої українські ракетобудівники дотримуються досі. Ця концепція базувалася на одноступінчастій ракеті з твердопаливним двигуном з головкою самонаведення точністю в 3-5 м та мінометним стартом із транспортно-пускового контейнера.
Загалом можна говорити про те, що далі формування загального вигляду на папері справа не пішла, а 2003-го року через відсутність фінансування проект закрили. Натомість він став чудовою основою для вкрай амбітного проекту багатофункціонального ракетного оперативно-тактичного комплексу «Сапсан», рішення про розробку якого за активної підтримки президента Віктора Ющенка у 2006 році ухвалив РНБО. Тоді планували витратити на розробку близько 700-800 млн. грн. ($140-160 млн), а ще близько 1,5 млрд. грн. виділити на постачання цього виду озброєнь військам після 2012 року.
В результаті уклали договір з конструкторським бюро «Південне» та розпочалися серйозні роботи у цьому напрямі (фактично продовжили «Борисфен»). Спочатку суми з державного бюджету виділялися досить стабільно: так, у 2007-му році на фінансування робіт за проектом було виділено $12 млн, що дозволило до 2009 року завершити ескізний проект комплексу. На той момент було задіяно близько 70 підприємств, 99% компонентів комплексу були українського виробництва.
Такі темпи викликали небувалу протидію з боку Росії і через своїх агентів впливу Кремль досяг припинення робіт з цього проекту. У червні 2013 року після того, як у «Сапсан» було вкладено понад 200 млн гривень, міністр оборони Павло Лебедєв (член БЮТ, а потім «Партії регіонів», котрий після Революції Гідності втік до Криму) своїм рішенням зупинив фінансування робіт із проекту.
Самохідна пускова установка ОТРК “Грім-2”, військовий парад., 24 серпня 2018 року. Фото з особистого архіву М.Жирохова
Для конструкторів КБ «Південне» це був крах - фактично маючи доволі потужні напрацювання, вони опинилися «за бортом» Держзамовлення. У цих умовах було зроблено дуже сміливий крок — вихід на світовий ринок із проектом оперативно-тактичної ракети «Грім» з дальністю пуску 280 км (це було штучне обмеження для можливості експортних поставок). Незабаром знайшовся замовник — Саудівська Аравія, яка на той момент вже досить довго намагалася купити російські «Іскандери». Після тривалих переговорів Ер-Ріяд перерахував близько $40 млн на відповідні доопрацювання тактичного ракетного комплексу під їх вимоги.
Після анексії Криму та початку війни на Донбасі знайшлись кошти і паралельно був запущений проект «Грім-2» для української армії. В основі був все той же «Сапсан», а основною відмінністю від «саудівської» ракети стала дальність ураження цілі в 500 км. Звісно, всі роботи були засекречені, але час від часу в медіа з’являлись дані, з яких спеціалісти (а за проектом дуже уважно придивлялися за кордоном) зробили певні висновки.
Вочевидь, це була одноступінчаста балістична ракета з бойовою частиною вагою в 480 кг за моноблочною або касетною схемою. Призначена для ураження поодиноких та групових стаціонарних цілей на відстані від 80 до 500 км. Маса ракети із пусковим контейнером завдовжки 7,2 метра становить 3,5 тонни, бортова система управління ракети - інерційна, що комплектується системами навігації та наведення різного типу (радіолокаційними, оптико-електронними).
Автоматизована пускова установка комплексу базувалась на шасі вантажного автомобіля високої прохідності (у базовому варіанті — КрАЗ) та оснащена набором систем і обладнання для автономного здійснення підготовки до пуску ракети, що здійснюється за мінометним типом.
Опис майбутнього ОТРК в спеціалізованому виданні КБ «Південне». Фото- відкриті джерела
Російські пропагандисти постійно «збивають» «Грім-2»
У січні 2016 року президент Петро Порошенко повідомив, що у затвердженому варіанті державного військового замовлення України на 2016 рік передбачено фінансування державної цільової програми створення багатоцільового ракетного комплексу. Деякі медіа повідомляли, що завершення першої черги випробувань заплановане на осінь 2016 року. Вже 1 грудня 2016 року в навколовоєнних каналах з’явились повідомлення про успішні запуски тактичних ракет «Грім» і зенітних ракет «Дніпро» на полігоні на півдні України, проте офіційного підтвердження цієї інформації не було.
У квітні 2017 року генеральний конструктор КБ «Південне» Олександр Дегтярьов повідомив, що комплекс «Грім» знаходиться на стадії остаточного доведення ракети. Приблизно в той же час очевидці опублікували в Інтернеті фото самохідної пускової установки комплексу дорогою з Харкова до Дніпра. У машині явно вгадувались риси, характерні для виробів «Мінського заводу колісних тягачів». На параді на День Незалежності 2018 року ця пускова установка навіть проїхала Хрещатиком.
Самохідна пускова установка ОТРК “Грім”, зібрана в рамках саудівського проекту. Фото- відкриті джерела
А ось далі все було дуже сумно. У 2020-му повідомлялося, що на завершення випробування комплексу потрібно ще $300 млн доларів. А в 2021-му році після того, як з різних причин саудівці відмовилися від фінансування і як закінчилися державні кошти, що встиг виділити уряд Гройсмана (це останній прем’єр-міністр при президентові Порошенку) на своєму останньому засіданні, проект фактично був заморожений. Хоча на той момент ступінь його готовності оцінювався десь на 80% і були плани, що Міністерство оборони України закупить для дослідної експлуатації в військах батарею у складі двох пускових установок і машин заряджання, а також дві машини управління (рівня командира батареї та командира дивізіону). Мало того, всі ці машини задля уніфікації повинні бути на шасі чеської TATRA.
Таким чином, станом на 24 лютого 2022 року «Південмаш» мав елементи вітчизняного оперативно-тактичного комплексу доволі високого ступеня готовності, за деякими даними, були і декілька ракет (за непідтвердженими даними – чотири). Та, звісно, у вигляді цілісного комплексу, як-от «Нептун», «Грім-2» не було.
Як розвивалися події після 2022 року, сказати дуже важко – української офіційної (та й взагалі будь-якої достовірної) інформації немає взагалі. Зате російські пропагандисти починаючи з 2023 року регулярно «збивають» ракети «Грім-2» та знищують пускові установки комплексу. З останніх повідомлень – буквально декілька днів тому в Одеській області «знищили» черговий комплекс прямо на стартовій позиції, до того ж, нібито прикритий ЗРК NASAMS.
Хоча офіційно Генеральний Штаб ЗСУ неодноразово видавав інформацію, що такого комплекса на озброєнні українського війська немає. Останній раз – в листопаді 2023 року.
Стендові випробування частини ракети до ОТРК «Грім-2» у КБ "Південне". 2019 рік. Фото зі сторінки підприємства
* * *
Підсумовуючи, доволі впевнено можна говорити, що Україна навіть в умовах постійних ракетно-дронових ударів все ж таки має можливості принаймні довести до серійного рівня оперативно-тактичний комплекс «Грім-2». Чи скористалися ми таким шансом – питання залишається відкритим.
