Курська операція ЗСУ стала однією з найнеочікуваніших подій після російського широкомасштабного вторгнення. Як свідчить досвід війни, саме на літо з різних причин завжди готують якісь активні дії російське та наше командування. І саме літня операція стає основним драйвером подій. Так було в 2022-му і в 2023-му роках. Так сталось і в 2024-му: росіяни стартували в травні на Харківщині, і на цьому фоні в українських та іноземних медіа розкручувалась теза, що в українській армії недостатньо озброєння, боєприпасів та й просто особового складу. Зараз вже очевидно, що на тлі стримування російських атак на Харківщині та Донбасі тривала підготовка декількох нових механізованих бригад, переформатування бригад територіальної оборони та відновлення відразу декількох десантно-штурмових бригад.
Початок
І ось 6 серпня 2024-го року, абсолютно раптово як для росіян, так і для українців, почалась операція ЗСУ в Курській області, в якій на першому етапі були задіяні три батальйонні тактичні групи, сформовані на базі десантно-штурмових бригад. Причому з самого початку штурмовики мали дуже потужне просування – тільки в перший день приблизно 10 кілометрів.
І це стало можливим завдяки двом речам: попереднім рейдам бійців «Російського Добровольчого Корпусу» та «Легіону Свободу» та детальній аеророзвідці безпілотниками майбутнього театру бойових дій. Хоча росіян багато хто критикував за зайвий піар, однак під час їхніх рейдів виявилося, що, по-перше, укріплень на кордоні майже немає (принаймні в тих обсягах, про які заявляла російська влада), і, по-друге, основу сил оборони в прикордонних областях становлять строковики, яких прикривають підрозділи чеченського полку «Ахмат». Саме на основі цього й розробляли план операції.
Вже в перші години наступу росіяни повністю втратили управління своїм угрупованням. Так, кадирівці, які мали певний бойовий досвід і повинні були цементувати оборону, просто втекли аж до Курська. Крім того, поява в різних населених пунктах мобільних груп на легкій бронетехниці призвела до ще більшого хаосу.
Перші спроби росіян призупинити наступ на тлі переможних доповідей начальника Генерального штабу ЗС РФ Герасимова тільки збільшили масштаб катастрофи. Підрозділи, які кидали в наступ без розвідки і розуміння тактичної ситуації, потрапляли в засідки – фізичні та вогневі. Так, у районі населеного пункту Октябрський у перші дні під удар наших РСЗВ HIMARS потрапила ціла батальйонна група й зазнала катастрофічних втрат. Були ще декілька подібних випадків, які не отримали широкого медійного висвітлення.
Намагання росіян використати свій основний козир - тактичну та армійську авіацію - наштовхнулись на серйозний опір, і після втрати трьох вертольотів (зокрема, двох бойових Ка-52) та фронтового штурмовика Су-34, вертольоти та літаки росіяни почали використовувати вкрай обережно.
Тим не менш, темп нашого наступу дещо призупинився, однак причина була не тільки в протидії росіян, а в дуже великій залежності управління українським військом від одного чинника – наявності супутникового інтернету Starlink. Виявилося, що його просто немає на території рф, і тому потрібно було швиденько переналаштовуватись на інші джерела. Плюс виникла проблема стабілізації ситуації з місцевим населенням, що, вочевидь, відволікало ресурси. Саме тому вже 15 серпня пролунала заява, що для підтримки правопорядку та забезпечення першочергових потреб населення на підконтрольних територіях Курської області створено військову комендатуру (керівник – генерал-майор Москальов).
Перехід до позиційних дій
Таке швидке просування необхідно було убезпечити від можливих контрударів, і тому почалося поступове призупинення темпів наступу для укріплення флангів. Однак ця затримка мала негативний момент – росіяни змогли підтягнути резерви й почати закріплятися на більш тактично вигідних оборонних рубежах, щоправда, ціною втрати районного центра Суджа.
Першим етапом для російського командування стало перекидання частини сил і засобів з харківського напрямку (це дещо пригальмувало російський наступ там). Пізніше на курський напрямок стягнули максимально можливу кількість військ – тут фіксували і елітні повітряно-десантні підрозділи (як мінімум це 76-та і 106-та дивізії ПДВ), морська піхота (810-та, 155-та і 177-та бригади), корейські союзники і навіть строковики. Адже воювати їм потрібно було в типу на власній землі, а не в Україні, тому жодних правових перепон для їхнього залучення до ведення бойових дій не було. Окремо слід сказати про участь північнокорейців. Вважається, що в рф перекинули 11-12 тисяч військовослужбовців КНДР, що доволі багато для такої порівняно невеликої ділянки фронту, як у Курській області.
Тривалий час нашим військовим вдавалося стримувати цю навалу, перш за все, за рахунок маневрових дій і дуже частого переходу до наступальних дій. Наприклад, 6 лютого 2025 року українські війська просунулися поблизу сіл Уланок і Черкаська Конопелька.
Російський контрнаступ
20 лютого 2025 року раптовим ударом росіяни змогли вибити наших військових з села Свердликово під Суджею. Але це був тільки «перший дзвіночок» майбутньої катастрофи. Вже 7 березня російські війська завдали ударів з двох сторін: у напрямку Журавки та Новенького з лівого флангу, в районі села Курилівка із загальним напрямком на основну (і єдину) логістичну трасу Юнаківка - Суджа. Ці удари навряд чи були б вирішальними, але спрацювали два негативних для Сил Оборони України фактори.
По-перше, росіяни доволі масово використали новинку – FPV-дрони з керуванням на оптоволокні. На той момент ефективних засобів протидії їм не було, і тому дуже швидко траса стала «дорогою смерті» з десятками знищених транспортних засобів (і очевидним логістичним провалом). По-друге, занадто тепла погода не дозволяла використовувати декілька альтернативних польових доріг. За словами військових, ці дороги перетворилися на багнюку, яку можливо було подолати тільки на техніці типу «Хамві» або легкої гусеничної. Загроза повного блокування всієї логістики призвела до рішення командування поступово виводити війська з Курщини.
Прискорила цей процес штурмова операція, коли диверсійно-штурмові групи росіян пройшли в середині труб гілкою газопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород» і змогли закріпитися на околицях міста Суджа.
В результаті до 12 березня українська армія залишила значну частину території міста Суджа та відійшла на її західні околиці за річку Олешня. Наступного дня міністерство оборони росії заявило про взяття Суджі під свій контроль. Цю інформацію Генштаб ЗСУ підтвердив тільки 15 березня, повідомивши, що українські війська вийшли з Суджі для «зайняття більш вигідних позицій біля східного кордону України».
Тож можемо говорити, що Курська операція фактична добігла кінця, хоча станом на 22 березня частину території Курської області (мова йде, перш за все, про панівні висоти в районі кордону) все ще утримують наші військові – передусім для забезпечення відходу основних сил і закріплення в прикордонні Сумської області.
Ще один момент, про який варто сказати. Росіяни останнім часом доволі активно розганяли дезінформацію про «Курський котел», в який нібито потрапили десятки тисяч українських військовослужбовців. І на це не варто було би звертати увагу , бо таке російські пропагандисти пишуть, починаючи з 2014 року і «Іловайського котла». Однак ситуація в світі сильно змінилася, і якщо ще кілька років тому ця інформація не пішла би далі російських пропагандистських каналів, основна аудиторія яких в самій рф, то в березні 2025 року цей фейк підхопив навіть президент США Трамп. У своєму акаунті в соцмережі Truth Social 14 березня він заявив, що «саме в цей момент тисячі українських військових повністю оточені російськими військовими та перебувають у дуже поганому та вразливому становищі». Загалом за добу він принаймні тричі заявив про оточення українських військових.
Мало того, він вирішив ще більше підіграти Путіну: «Я наполегливо просив президента Путіна врятувати їхнє життя. Це була б жахлива різанина, якої не було з часів Другої світової війни. Боже, благослови їх усіх». Ось у такому світі пост-правди ми живемо зараз, і ця інформаційна реальність жахлива.
Проміжні підсумки
Коли говорять про якісь підсумки військової операції, потрібно розуміти, яким був початковий задум. І тут ми ступаємо на «тонкий лід», адже станом на зараз військово-політичне керівництво держави виголосило цілий «букет» цілей, і кожен може вибрати ту, яка йому більше до вподоби.
Так, Президент України Володимир Зеленський в інтервʼю індійським медіа 25 серпня 2024 року стверджував, що «Все робиться для того, щоб примусити Росію бути готовою до справедливого миру. Курська операція не дала змогу їм захопити Сумську область та послабити наші позиції».
Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський у вересні 2024 року основні цілі цієї операції характеризував так: не дати Росії використати Курську область як плацдарм для нового наступу, відволікти сили Москви від інших районів, створити зону безпеки й не допустити обстрілу цивільних об'єктів через кордон, захопити військовополонених і підняти моральний дух українських військ і країни загалом.
Якщо ж уважно проаналізувати саме військову складову, можна дійти дещо більш практичних висновків. Перш за все, варто сказати, що, ймовірно, однією з цілей наступу було створення загрози для Курської АЕС. Звісно, офіційного підтвердження такої цілі операції не може бути в принципі (Україна досі співпрацює з МАГАТЕ й іншими міжнародними організаціями), однак напрями ударів вздовж основних доріг, що ведуть до Курчатова, яскраво свідчить про наявність таких планів. І це логічно – тільки фактичний або вогневий контроль над настільки критично важливим об'єктом інфраструктури міг змусити росіян почати екстрене перекидання додаткових сил з інших ділянок фронту (перш за все, з донбаського, де у серпні 2024 року активізувались бойові дії).
Однак зараз очевидно, що для проведення масштабної операції трьох батальйонно-тактичних груп виявилось недостатньо. Мало того, після того, як росіяни накопичили сили, щоб стримати їх, наше командування було вимушене перекидати до Курської області досвідчені та вмотивовані підрозділи, озброєні технікою західного виробництва. Тоді як донецький і харківський напрямки залишалися обороняти щойно сформовані, погано навчені та недостатньо вмотивовані бригади. В результаті ми втратили території на Донбасі, зупинивши російську армію лише біля воріт Покровська. Доволі суттєвими були й втрати особового складу. Тож мобілізація почала набувати ще більших обертів, що, в свою чергу, призводило до напруги в суспільстві, яка постійно підживлювалася російської пропагандою.
Проте певних результатів Україна досягти змогла. Перш за все, вона продемонструвала сам факт можливості вторгнення на так звану «міжнародно визнану територію Росії» та тривалу її окупацію, незважаючи на всі порожні погрози представників російської влади.
Крім того, не зважаючи на власні втрати, наше угруповання, яке стало в маневрову оборону, змогло завдати противнику, який мусив наступати майже в чистому полі, вкрай чутливих втрат – точно в рази більших, ніж у нас. Так, 12 березня Головнокомандувач ЗСУ генерал Сирський заявив, що з початку Курської операції загальні втрати російських військ становлять понад 54,9 тисячі осіб, з яких безповоротні – понад 22,2 тисячі.
Крім того, українські захисники знищили або уразили близько 2,1 тисячі одиниць військової техніки та озброєння ворога, зокрема, 90 танків і 654 бойових бронемашин. До речі, не зрозуміло, чи входять в цей розрахунок втрати північнокорейців. Ще в січні 2025 року розвідка Південної Кореї говорила про 2700 поранених і 300 загиблих військовослужбовців армії КНДР у боях на Курщині, а до початку березня втрати, вочевидь, зросли.
Що буде далі?
Ймовірно, з відходом наших військ з Курської області транскордонні операції не закінчаться. Були певні побоювання, що росіяни «на плечах» відступаючих підрозділів почнуть вторгнення до Сумської області, однак реальність виявилась іншою: буквально в 20-х числах березня Сили Оборони України почали локальний наступ у Бєлгородській області. Як було і з Курською, офіційно наші військові це не підтверджують. Однак російські пропагандистські ТГ-канали та армійське «сарафанне радіо» говорять про доволі масштабні бойові дії. Як буде розвиватись ситуація, невідомо, але наразі росіяни отримали ще одну «гарячу» точку на фронті.
Хронологія подій
|
