Головна інформаційна тема останніх місяців — обвалення української оборони, крах фронту та прорив росіян на Донбасі — продовжує не просто звучати з кожної праски, а ще й посилюватись. Російські z-канали постійно викладають фото та відео із прапорами у чергових захоплених селах і невеликих містах (точніше там, де вони були раніше, тому що зараз в основному це просто купа щебеню). Західні ЗМІ розповідають, що українська армія буквально на останньому подиху, і Україну врятують лише негайні мирні переговори. Для пересічного громадянина це виглядає вкрай похмуро. Але спробуємо розібратись, наскільки ця інформація відповідає дійсності.
Росіянський наступ
Отже, слід визнати, що росіяни насправді просуваються на Покровському, Курахівському, Вугледарському та частково Куп'янському й Краматорському напрямках. Є й захоплені населені пункти. На цьому із правдою все. Решта — домисли та видавання бажаного за дійсне.
Що таке обвал фронту та прорив? У будь-якому підручнику з військової справи йдеться,що обвал фронту відбувається, коли противник пробиває оборону на одній чи одночасно декількох ділянках і стрімко проривається глибоко в тил на десятки чи навіть сотні кілометрів із закріпленням на певних позиціях (бо інакше це називається рейд). В результаті війська, що сидять в обороні, виявляються відрізаними від постачання та починають швидко відступати, щоб не потрапити в оточення. А спроби залатати проломи тими, хто опинився під рукою, тільки множать хаос і втрати.
З недавніх прикладів таких проривів та обвалів можна згадати наступ ЗСУ у Харківській області у вересні 2022 року. Із зовсім давніх - дії Вермахту під час французької або польської кампаній 1939 - 1940 років.
Хтось бачить щось подібне на російсько-українському фронті зараз чи в останні місяці? Тим більше, ще у лютому 2024 року на офіційному рівні українське командування чітко означило, що рік пройде у повільному відступі, бо росіяни накопичили занадто багато військ і мають наступальні плани. Мета такого відступу - не допустити проривів і обвалу фронту, завдати противнику максимально можливої шкоди, змусити його витратити накопичені сили та засоби, не досягнувши вирішальної переваги та, головне, - знищення української армії. Саме так і відбувається - повільний відступ впродовж року. І триватиме він, імовірно, ще декілька місяців.
В результаті такої більш-менш підготовленої тактики (звісно, не обійшлось і без декількох локальних провалів із втратою стратегічних позицій) за весь цей час ЗСУ в цілому змогли уникнути великих оточень, не допустили швидких і глибоких проривів, нанесли противнику колосальні втрати. Достатньо сказати, що найбільш масштабним став прорив росіян після захоплення Вугледара, що він склав 11 кілометрів за добу.
Тактика
Що саме дозволило росіянам хоча б вкрай обмежено, але наступати?
Річ у тому, що кадрові підрозділи доволі успішно засвоїли тактику ведення бою, яку ПВК «Вагнер» використовували зимою 2022 – 2023 років у боях за Соледар і Бахмут - у нас вона більш відома як «тактика малих груп».
В чому вона полягає? Спочатку артилерією і ФПВ-дронами «розбирається» декілька передових позицій, щоб наша піхота була вимушена відійти. Потім вперед йдуть невеликі (часом навіть до 5 бійців) групи піхоти, що закріплюються у «сірій зоні» (так званий накат). Їжу та боєкомплект тим, хто вижили, доставляють піші кур'єри («мули»), часто навіть без зброї, або ж мотоцикли (як варіант китайські гольф-кари). Як будуть вириті нори, тоді йде наступна група - і знову нори. Наступна. І так аж поки вони не дійдуть до наших залишених або напівзалишених позицій. І ось уже лінія фронту трохи прогнулась.
Виникає слушне питання: чому вони при цьому не помирають? А вони помирають і потрапляють в полон. Десятками. Ось що говорить один з бійців, який зараз воює на Донбасі: «Останній тиждень на Покровському та Курахівському напрямках взяли в полон близько 20 окурків - і це лише в декількох бригадах, про результати яких мені відомо. Вочевидь, тактика швидких заскоків у наш тил має мінуси - якщо задумка не виходить, всі обнуляються або беруться в полон, відійти шансів майже нема. Такі заскоки зараз - основна тактика п*дарів, тому обмінний фонд активно росте».
Є інший варіант, який працює, якщо на певній ділянці немає достатньої кількості нашої піхоти. Росіянці знаходять такі «дири» і туди може заскочити БМП або МТЛБ з десантом, а далі все йде за загальною схемою. Звісно, в цьому разі просування пришвидчується.
Чому росіяни вимушені йти на таку «людожерську» (в тому сенсі, що втрати піхоти просто зашкалюють) тактику ведення бойових дій? Бо якщо вони намагаються проводити операції «за книжкою» з потужною артилерійською підготовкою і подальшим штурмом на бронетехніці, зазвичай це закінчується безрезультатно. Дається взнаки перевага артилерії НАТО-го калібру в дальності ураження цілей і потужності, краща підготовка розрахунків ФПВ-дронів.
Ще однієї причиною успішності таких «накатів» є певна деградація нашої піхоти. Піхота зразка 2024 року досить не стійка і починає відступати під тиском. Інколи навіть без бою. Особливо, коли зв'язку нема, комунікації між позиціями нема, і немає розуміння, хто праворуч, а хто ліворуч, і чи не відійшли сусіди. Цей процес, на жаль, закономірний, адже більша частина добровольців зразку 2022 року або загинула або за різними причинами вже не в армії. Основу піхотних підрозділів на фронті складають мобілізовані. За контрактників, які прийшли в армію до 2022 року, взагалі мова не йде – їх у військах вже майже немає.
Протидія
Такій тактиці росіян протистояти, звісно, можливо, але для цього потрібні певні зміни як на тактичному, так і стратегічному рівні.
Перше, про що потрібно говорити, – покращення якості піхоти. І йдеться не тільки про зміну парадигми програм базової військової підготовки в навчальних центрах, а й про роботу психологів і тих, кого раніше називали політруками – тобто заступників командира з морально-психологічної роботи. Причому на всіх етапах: від підготовки в навчальному центрі до постановки конкретного бойового завдання. Дуже важливо, щоб боєць знав, що у нього прикриті фланги, є надійний зв’язок, знав маршрут евакуації, яким він може вийти у випадку поранення або відступу.
Друге – це підсилення вогневої міці позицій «на нулі». Це головний біль ЗСУ впродовж усієї війни – кількість кулеметів всіх калібрів. Крім того, вкрай необхідно збільшити кількість та роль 40-мм автоматичних гранатометів, 60-мм мінометів. Останні станом на зараз в основному сконцентровані в підрозділах ССО, де зарекомендували себе як ефективна, точна та непомітна зброя.
Наступний важливий момент – грамотна робота штабів усіх рівнів, завдання яких - зводити зусилля всіх до єдиного знаменника. Як свідчить історія воєн, недостатньо мати певну кількість вогневих засобів і навченої піхоти, вкрай необхідно, щоб все це працювало як одна велика машина для винищення агресора.
* * *
Підсумовуючи, з огляду на контакти з військовими, які воюють на фронті, можна сказати, що ніяких «всепропальних» настроїв у бойових підрозділах немає. Так, є розуміння, що ситуація вкрай складна, але великої «помиральної ями», яку останнім часом викопала частина суспільства в тилу, немає. І це головне, тому що єдиною «червоною тонкою лінією», яка відділяє нас від агресора, є саме наше військо.
