Сотні плечей огорнуті українським стягом, на тілах — футболки з фотографіями безвісти зниклих, в руках їхні портрети та плакати з усіх куточків України. Рідні, друзі, знайомі й просто перехожі зустрічають з полону українських військовослужбовців. А хтось не має жодної звістки чи живий син, чоловік, тато, брат… Вони вкотре приїхали сюди показати фото звільненим військовим. А раптом в полоні. А раптом впізнають.
За сонцезахисними окулярами сльози приховує мама безвісти зниклого. Хлопець пішов воювати, коли йому було 24. Вона вже тут вшосте. Сподівається, що син у полоні. Їздить сюди з Конотопа і кожного разу показує його фото вже звільненим.
— Вже 2 з половиною роки я вірю, що він живий, я його чекаю і скоро дочекаюся. Мамина віра — це сина броня. У батьків і дітей є ментальний зв’язок, тому я ніколи не опускаю руки і не втрачаю надії. Один звільнений минулого разу сказав, що чув таке прізвище!
Так і не почув, що син може бути живий її чоловік. Він загинув у бою в грудні 2024-го. Сльози підступно сковують горло жінки, я зупиняю інтерв’ю, беру її за руку і міцно обіймаю: «Дочекайтесь».
Поруч тремтячими руками тримає фото сина Віталій. У вересні 2024-го вони з дружиною Тетяною отримали звістку, що хлопець пропав безвісти на Торецькому напрямку.
— Чи в полоні він — не знаємо. Сюди приїхали вдруге з Полтавщини. Віримо, надіємося, молимося, другого нам не дано.
У натовпі помічаю молоду дівчину. На ланцюжку з її шиї звисає обручка. Це Ірина з Вінниці. Понад 7 місяців вона шукає чоловіка.
— Це обручка мого чоловіка. Не хотів віддавати, але я сказала, що вона буде в мене. «Будеш приїжджати і насичувати її своєю енергією, щоб я відчувала тебе». Я зніму її лише тоді, коли він повернеться, щоб одягнути йому на палець. Я тут вже увосьме. Як мінімум — хочеться почути якусь інформацію про нього, як максимум — зустріти його тут, побачити цей рідний погляд і ці оці.
Розмову перериває гучномовець: «РОЗІЙДІТЬСЯ, ДАЙТЕ ДОРОГУ ШВИДКИМ!». Під акомпанемент «ВІТАЄМО! ДЯКУЄМО!» з карет на інвалідних візочках вивозять поранених.
Цей момент найважчий. Кожен погляд з натовпу вишукує серед звільнених рідне обличчя. Вони вигукують прізвища та ближче підносять фото. Знесилені полоном чоловіки уважно дивляться на портрети, вслухаються у прізвища, бо знають як це важливо — отримати бодай якусь звістку.
Найкращу для себе звістку дочекалася дівчинка Оля. Вона 7 місяців шукає тата і на одному з обмінів звільнений таки впізнав його на фото. Він у полоні, зате живий. Відтоді вони з мамою щоразу тут.
— Обійняти хочу сильно-сильно і не відпускати, — очі наповнюють сльози, голос Олі починає бриніти, тож поки обіймаю її я.
В обличчях ще більше тривоги. Люди клеять скотчем до стін фото тих, кого шукають. От-от мають приїхати автобуси зі звільненими.
— Кого чекаєте? — питаю у жінки, яка тримає два різні портрети.
— Я буду плакати.
— А я триматиму вас за руку.
Це Леся з Броварів, що на Київщині. З листопада 2022-го вона шукає чоловіка і його рідного брата.
— Брата мобілізували і мій чоловік добровільно призвався разом з ним. Служили в одному батальйоні й зникли в одному бою.
А це Григорій і Людмила. Вони майже рік шукають свого єдиного онука. Щойно росія почала повномасштабне вторгнення — 19-річний хлопець став до лав «Азову».
— Сказав: ти навчила мене батьківщину любити, а вона у мене одна. Тепер ми кожного разу приходимо показувати його фото звільненим полоненим з надією, що впізнають, бо він у нас теж один.
Єдиного сина з позивним «Кук» 8 місяців чекають й Сергій з Галиною. Він парамедик.
— У нього народилася донька, але він поки її не бачив. Поки. Ми дуже в це віримо.
Раптом серед сліз і молитв гучно починає сміятися і радіти жінка. Це Людмила. Їй щойно подзвонив звільнений з полону брат Олександр. Він вже в Україні.
— Каже: «Люда, це ти?». Він голос уже мій забув!
Розмову перериває дзвінок мами. Жінка вмикає гучномовець. Маму чують всі.
— Мамо, правда, правда. Я вже з Сашком говорила. Голос у нього бадьорий, як і сам наш Сашко. Це вже точно-преточно, мама, вже не хвилюйся.
— Може йому яблучко чи ягоду?
— Тут усе буде. Й мандаринки, й апельсинки.
— Господі, я батьку ще й нічого не казала, він картоплю набирає. Не буду казать, бо буде плакать зі мною. Я пішла телевізор дивиться!
На територію заїжджають автобуси. Натовп несеться до дверей. Змучені чоловіки зі сльозами на очах махають з вікон. Виходять.
— Дай я хоч тебе обійму! — кричить Валентина своєму чоловіку.
З квітами дочекалася чоловіка Олена, а доньки — батька. Він був у полоні з 28 березня 2022 року.
— Мені б тільки його побачити, доторкнутися. Сказав, що дуже скучав, що любить нас, почав плакати й попросив солодкого.
Саме солодким їх тут і намагаються підкупити. До фото зниклих безвісти кріплять шоколадки й простягають звільненим. Як подяку за те, що подумають чи бачили такого, чи чули це прізвище. Координаційний штаб одразу робить зауваження. Нині це може лише погіршити їхній стан.
Та чоловіки не засмучуються, що лишилися без шоколаду. Найсолодше вони вже отримали — це обійми й поцілунки рідних. А поки уважно вдивляються у фото, прізвища й позивні зниклих безвісти. А раптом бачили того, кого так сильно чекають вдома.
ФОТО: Валентин Бобир
ВІДЕО: Іван Матвєєв
