23 грудня 2016 року. Спортзал, на той час, ще Чернігівського національного педагогічного університету (наразі – НУ «Чернігівський колегіум»). Тільки но у матчі елітного дивізіону українського волейболу – чоловічої Суперліги, місцевий «Буревісник-ШВСМ» переграв харківську «Юридичну академію», і на честь перемоги команди чернігівські фанати влаштовують феєрверк з конфетті, а гравці аплодують трибунам. Серед тих, хто підійшов до фанатів, – 20-річний догравальник Микита Каліберда.
Лютий 2022-го року: 26-річний морпіх Микита Каліберда захищає Маріуполь від російських окупантів.
14 серпня 2025-го року: 29-річного Микиту Каліберду звільняють після 3,5 років у російському полоні.
У День фізичної культури та спорту України розповімо вам історію, яка пов’язана зі спортом лише частково, зате перегукується з усією історією України від часів Холодного Яру до боротьби дисидентів. Про те, як талановитий український волейболіст Микита Каліберда став на захист України, як потрапив у полон, і що там пережив. І хоча ця історія більше про звірів, ніж про людей, вона і про незламність українців. Та про те, що ми не маємо права програти, інакше не буде ані України, ані українців.
На захисті Маріуполя
— Наш батальйон розташовувався у Бердянську. Я був в ООС ще до початку повномасштабного вторгнення. Ми – морська піхота. «Вірний завжди», — цитує гасло морпіхів Микита Каліберда. — Десь у грудні (2021-го року, — прим.) ми зайшли на позиції. Знаходилися у Широкиному Маріупольського району.
Як згадує пан Микита, для Донеччини повномасштабне вторгнення почалося трохи раніше – масштабні обстріли там відновилися ще 16 лютого 2022-го. Побоюючись оточення, наприкінці лютого частина, в якій служив Микита Каліберда, відійшла у Маріуполь на металургійний комбінат ім. Ілліча. Тут і почалася «рутина».
— Авіаудари кожного божого дня. З пів на п’яту ранку і десь до пів на першу нас бомбили, потім у росіян була година на обід, а далі бомблять до вечері. Руйнували все абсолютно. Головне – повбивати людей. Вийшов вранці – взагалі помінявся ландшафт: будинку немає, величезний станок, який важить, напевне, кілька тон, принесло з сусіднього корпусу…. Бомбили страшно. З нашого батальйону, з 300, загинуло 56. Їжі не було, боєприпасів - теж. Все було дуже погано. Оточення – самі розумієте. Була біда. Здійснювати спротив було важко, але робили все можливе.
Як згадує колишній волейболіст, їли вони за принципом: «Що знайдеш, те і їж». А зброї, яка б дозволяла боротися з танками, що вели обстріл позицій українців, в оборонців Маріуполя просто не було.
— 2 квітня нас обстріляли фосфором. Вперше побачив, як горить асфальт. Я такого ніколи у житті не бачив! Прилетів авіаудар, мене відкинуло метрів на 7. Просто триповерхова будівля стала чотирьохповерховою. Я не помиляюся: вона пробила три поверхі, і ще додатково підвал.
4 квітня 2022-го морпіхам наказали залишити зброю та повезли нібито на укріплення інших позицій. Втім, як з’ясувалося, за домовленістю керівництва їх везли здаватися у полон до представників так званих «ДНР» та «ЛНР». І тут морпіхі зіткнулися з «руською культурою» та відомою освіченістю «представітєлєй руського міра»: в українців, як-то кажуть, «скомуниздили» бронежилети, взуття. А ось що таке турнікет, загарбники довго не могли зрозуміти:
— «А що це таке, що це в тебе таке?» – запитують ці орки. Я показую, той питає: «А як це працює?» У них в аптечках просто були тряпки. Там люді такі… навіть освіти 5 класів немає в цих вояків… Їхня перевага була у чисельності. Вони просто бігти напролом, — згадує Микита Каліберда.
За його словами, коли один з російських офіцерів дізнався, скільки насправді захисників було на заводі, то потиснув кожному руку і сказав, що вони молодці. Росіяни були впевнені, що захисників заводу Ілліча, щонайменше, утричі більше.
— Зараз чую за морську піхоту, за «Азов», що були у Маріуполі, що ми були мощні типи. Це напишіть обов’язково. Ми багато окупантів відправили та той світ. Зробили дуже велику роботу, — скаже пан Микита вже наприкінці нашої розмови.
Втім, цей прояв поваги від загарбників був ледь не єдиним, що побачив Микита у російському полоні. Адже далі на людину, якій ще нещодавно аплодували спортивні вболівальники, чекали кола пекла.
Полон. Пекло. Кола перші
Першу добу полонених тримали в якомусь селі під Маріуполем. Ходити доводилося босоніж, або у пляшках, перероблених під взуття, адже берці українців одягли на себе «ДНРівці». Після ночі там полонених перекинули в ту саму печальної слави Оленівку (у липні 2022-го року там вб’ють 53 українських полонених, але, на щастя, Микити Каліберди в Оленівці вже не буде).
— Повезли нас, як я вже потім зрозумів, в Оленівку. Вночі, двома партіями. Там, де влазить пятеро, нас набили 25. Це була дорога – просто ад. Повний жах! Ані туалету, ані води. Дивом доїхали. Прийомка була відносно… ну, як… ну, били сильно, але не так, як далі. Все познімали: шеврони, все, що було. Ті, хто встигнув собі під підкладку сховати кільця, дорогоцінності – все познімали, — згадує про прибуття до Оленівці пан Микита.
«Будь-які фізичні чи моральні тортури та будь-яка інша форма примусу не можуть застосовуватися до військовополонених для одержання від них будь-яких відомостей», — написано у Женевській конвенції про поводження із військовополоненими, яку ратифікували і Україна, і Росія.
У тій же конвенції сказано: «Основний добовий раціон харчування повинен бути достатнім за кількістю, якістю й різноманітністю для того, щоб підтримувати добрий стан здоров'я військовополонених та запобігати втраті ваги або розвитку недостатності харчування. Військовополонених забезпечують питною водою в достатній кількості <…> крім лазень та душів, обладнаних у таборах, військовополонених забезпечують у достатній кількості водою й милом для особистого туалету й прання їхньої білизни; із цією метою їм надають необхідні приміщення, обладнання та час».
Втім, на ділі слова, написані у документі, для росіян лишаються лишень словами. Як розповідає пан Микита, можливості митися в нього не було з початку оборони Маріуполя. В ув’язненні все стало тільки гірше:
— Води не було. Абсолютно. Ані вмитись, ані помитись – нічого. Туалет – теж саме. Рвали підштаники, щоб витирати свої… причандали. Давали стакан води на день. Кормили теж саме: кусень хліба і вода, щось там плаває – баланда, — розповідає колишній догравальник чернігівського «Буревісника».
Згодом з Оленівки пана Микиту та інших ув’язнених перевезли до Таганрога – міста, яке до 1924 року входило до української держави гетьмана Скоропадського, а потім - до радянської України. Втім, за 100 років російської окупації це місто перетворилося на базу російських військ, звідки по вільній Україні запускають ракети, а місцеві переробилися на катів українців:
— Потрапили ми у Таганрог. Це був ад. Вони думали, що ми – «азовці». Довго вирішували, хто нас буде бити, — згадує Микита Каліберда. – Я не знаю, як так можна бити. Мені за 30 секунд прилетіло ударів 60. Думав, я вже все, на тому світі. Але ні, вижив. Я навіть не можу уявити, нащо вони так били. Просто така «прийомка» була від спецназу та вертухаїв.
Але з Оленівки до Таганрога ще треба було доїхати: у переповнених «Уралах», без туалету, з очима, зав’язаними скотчем, у задусі. Щонайменше одна людина під час такого «транспортування» загинула.
В Таганрозі полонених били тричі на день під час так званих «перевірок»: «В камеру ти не заходив, а заповзав. Били без пояснень причин. Ніхто нічого не говорив».
Обіцяли обмін, а привезли на нові кола пекла
— У Таганрозі я провів три дні. Відкриваються двері, заходить працівник ізолятора, каже: «Заполняй документи. Все, типу, ти уєзджаєш». Зі мною сиділо три людині, і він нам каже: «Етат парень єдет на обмєн, а ви не єдєтє, потому что обманиваєтє». Хлопці кажуть: «Та ні, ми все чесно розповідаємо. А що з нами буде?», — «В пєч попадьоте», — відповів вертухай, — згадує «прощання» з Таганрогом пан Микита.
Полонених привезли на аеродром та закинули у вантажний літак, не пристосований для масового перевезення людей (а вимушених пасажирів - полонених, за словами Микити Каліберди, було близько 250). Під час польоту хтось відморозив собі кінцівки до такого ступеню, що їх довелося ампутувати.
Але літак прилетів зовсім не в Україну, а у місто Ряжськ Рязанської області. Тут полонених знову били та ображали. Але цього разу росіяни «проводили слідство»:
— За пару днів нас повели на перший поверх. Кажуть: «Заходите в падвал», — а там людей 10 працівників спецназу та звичайних вертухаїв. І починають просто бити: «Зачєм пашол воєвать? Сколько нашіх там убіл?» — запитували кати під час побиття. В них був «прикол»: три удари шокером відразу. У камеру ми повернулися просто білі, а потім стали фіолетові, — розповідає пан Микита. – З того часу пішли допити. Їх цікавило, чи були у нас військовополонені, чи вбивали ми цивільних. Казали: «Ви горад разбомбілі». Я відповідаю: «Чим? Автоматом ми розбомбили місто чи чим?»
Як каже Микита Каліберда, допити супроводжували побиттям: палками, шлангами, ніжками від стільців, електрошокерами… полонених душили, засовуючи голову у пакет. Але і після «допитів» катування не закінчувалися. Був вертухай-садист, який заводив полонених у куток, де не знімали камери, і бив:
— Я скільки разів у житті бився, але завжди є межа, коли треба зупинитися. Знаєте? А тут межі не було. Били ногами до такого ступеню, що просто неможливо. Така фігня тривала стільки, скільки я там був: ламали руки, ребра, ноги, пальці… Місцева медсестра казала: «Чьо ви дєлаєте? Ви можєтє сдєлать так, чтоб я їх не лєчіла? Зачєм ви мнє работу находітє?» До лікаря взагалі не можна звертатися. Якщо ти звернувся, тебе вивели, твоя камера присідає стільки, скільки ти відсутній: ми присідали 3000 раз, 5000 раз… — говорить пан Микита, додаючи, що одного з полонених побиттям довели до божевілля.
У Ряжську колишнього волейболіста чернігівського «Буревісника» утримували з 21 квітня 2022-го до 4 лютого 2023-го року. Парадоксально, але поки у Рязанській області катували одного чернігівського спортсмена, там же, за клуб з промовистою назвою «Рязань-ВДВ», спокійно собі грала екс-капітанка чернігівської «Легенди» Аліна Скидан, якій, вочевидь, війна проти України не заважала отримувати гроші від росіян.
— Багато хто не витримував і «вскривався». Здавалося, гірше немає. Але 4 лютого нам сказали: «Ви знаєте, куда єдєтє? Ви єдєтє в ад». Думали, напевне, жартують… Гірше бути не могло.Мордовлаг. Дев'яте коло пекла
У мордовських таборах ув’язнення відбувало багато українських дисидентів, серед яких є і ті, на честь котрих нині названі вулиці у Чернігові – Василь Стус, Левко Лук’яненко… Ще раніше, на початку становлення радянської влади, туди засилали чернігівців, яких звинувачували у «діяльності контрреволюційної повстанської організації» (простіше кажучи, у боротьбі за вільну Україну), як це сталося у 1930 році з уродженцем села Березівка тогочасного Талалаївського району Іваном Кривою.
І хоча нині Україна незалежна, а у в’язнів і військовополонених здавалося б, мав бути різний статус, як вже міг зрозуміти наш читач, до полонених росіяни ставляться, можливо, навіть гірше, ніж до в’язнів.
Тож Микиту Каліберду теж не оминули мордовські табори. Саме там і було те, що навіть за мірками російських вертухаїв, варто називати пеклом:
— Республіка Мордовія, селище Ударний, ІК-10. Оце було пекло. Те, що було до цього, – це просто нічого. Я навіть не знаю, як це передати. Нас привезли, лютий, поставили на коліна у калюжу холодної води. Очі зав’язані. Грає музика: «Дєнь Пабєди», «Катюша», щось із Газманова. І під це нас «мочать». Я заходив останнім: фото, відео, флюорографія. Все робилося на колінах. Б’ють постійно, поки ти це все робиш. Потім кажуть: «Заході в кабінет». Я біжу, голий повністю, по коридору метрів 100. Вступив у лайно. Забігаю у кабінет, кричать: «На колєні! Фамілія, імя, отчєство! Билі у вас іностранці?» І пішло просто убивалово: били ПРками (спеціальними дубинками, — прим.), били по п’ятах, по ногах, по спині. Я кричав: «Помогіте!» — мені вертухаї кажуть: «Кого ти зовьош?» А я не знаю, кого кличу… Це тривало хвилин десять. Удари просто божевільні. Ніколи такого болю не відчував, щоб я собі не ламав, що б я не робив… Коли вийшов з кабінету, біг по коридору, там стояли чуваки з дубинками: ти біжиш босоніж, ноги у лайні, а тебе гасять. У камері змусили стояти «раком», поки не закінчилася «прийомка», тобто години три чи чотири. Я дивлюся на свої ноги, а з них просто кров йде: полопалися п’яти, задниця, луснула шкіра. У хлопців – те саме, — пригадує, як потрапив у Мордовію Микита Каліберда.
Побиття тривали кожного дня. Як розповідає екс-волейболіст, для мордовських вертухаїв побиття військовополонених було рутинною роботою:
— О 8-й ранку відкривається перша камера: «На виход!» — і просто б’ють шокерами, палками. Б’ють, нічого не кажучи. Неважливо, хто ти. В нашому коридорі було 37 камер. До обіду вони доходили до 16 чи 17 камери. Уявляєте? З 8-ї ранку до 12-ї вони тільки б’ють. Потім поїли й пішли далі. Б’ють до вечері, до 37-ої камери. А ті, хто потрапили у полон в Маріуполі, страждали більше за всіх: у росіян щодо Маріуполя була якась «попайка», — розповідає пан Микита.
Волейболіст, який, згідно з профайлом на сайті Федерації волейболу України, у 2020-му році міг дістати м’яч на висоті трьох метрів, у 2025-му році у полоні не міг не те, що стрибнути, а присісти на коліна над діркою туалету…
Вертухаї били полонених навіть за те, що вони подивилися у вікно власної камери (яка вже тут Женевська конвенція?!). Навіть у туалет можна було сходити тільки з дозволу.
Послав росіян на…
За місяць до звільнення, у липні 2025-го, інтерв’ю з Микитою опублікували російські пропагандисти. У ході цього інтерв’ю (насправді, розмова була ще у лютому) йому дали поговорити з мамою. Під час цієї розмови пан Микита кілька разів сказав матері: «В мене все Євсєєв». Що означає цей шифр, ми запитали в самого екс-волейболіста:
— Є такий футболіст Вадим Євсєєв (екс-гравець московського «Торпедо» та збірної Росії, — прим.). А мене Максим Ніколайчук, мій екс-партнер по «Буревіснику», підсадив на цю штуку. Коли була кваліфікація на Євро-2004 з Вельсом, Євсєєв після матчу крикнув на камери: «Х** (чоловічій статевий орган, — прим.) вам! Панятно? Х**!» І ми з Максимом використовували цю фразу. Тому я казав мамі: «В мене все Євсєєв. Максим тобі пояснить». Це значило, що я не здамся. Я буду йти до перемоги, я не зломлений. Я ж не міг це прямо сказати на відео. «Х** вам всім, я не здамся», — думав я тоді. А Максим мамі все пояснив, він постійно підтримував мою маму, — розповідає Микита Каліберда про те, як зміг прямо на камери пропагандистів послати росіян.
День звільнення
Існує чутка, що перед звільненням росіяни відгодовують українських полонених, щоб на обміні вони виглядали… більш по-людськи, чи що...
Але насправді це не так. У полоні пан Микита втратив 36 кілограмів ваги…
— Я вам розкажу про день мого обміну: поїли вранці, сніданок. Відкриваються двері: «Виползаєм на просмотр тєлєвізора» (нас там накачували російською телепропагандою). І поки ти повзеш ті 30 метрів, тебе тупо херачать палками чи ногами наступають на голову. Проповз 30 метрів туди, потім назад, умився, пообідав. Була команда: «Сєсть». Чуємо, відкриваються двері в сусідню камеру, викликають чувака з мого батальйону. Пацани почали підкалувати: «Микито, по ходу, зара і ти підеш». Сидимо, сидимо. Відкриваються двері: «Каліберда Нікіта Ігорєвіч? Труси на тєбє? На виход». Я пішов, мене сфотографували, сказали, що треба сказати для відео, типу «кормлять гарно, медичну допомогу надають, скарг, претензій немає, дуже дякую». Насправді ж у мене у камері сидів хлопець, я йому у ногу міг просто кулак засунути – нога гниє, медицини нема ніякої! І все, я пішов у камеру. Що думати – не знаю, адже таке вже було: парня в нас вивели з камери і не міняли, — розповідає пан Микита про те, що у фільмі мало би бути гепі-ендом (але у житті назвати звільнення «щасливим», знаючи, що пережив герой, складно).
Вже у Чернігові, куди звільнених привезли після обміну, пана Микиту зустріли волейболісти «Буревісника» Максим Ніколайчук і Денис Копич, Богдан Татаренко (минулий сезон він провів у складі клубу під назвою «Збірна України U-20») та головний тренер жіночого «Університету-ШВСМ» (Чернігів) Володимир Леоненко. Від колишніх партнерів він дізнався , що ще у минулому році на війні загинув інший екс-гравець «Буревісника» Андрій Педора: до російської вязниці такі новини не просочувалися:
— Андрюха був класним. Ми зідзвонювалися кожного тижня перед повномасштабкою. Доля така в нього…
Зустріч з рідними та довге відновлення
Пан Микита та його сім’я родом з нині окупованого Бердянська. Після того, як місто захопили росіяни, мамі вдалося виїхати до Дніпра, а ось Олега Сердюка – вітчима екс-гравця української Суперліги, пів року тримали у полоні. Загарбники підозрювали його у підриві одного з російських кораблів. Наразі, на щастя, пан Олег теж звільнений.
Батьки вже зустрілися з сином, який наразі проходить реабілітацію.
— Я не дуже чутливий, можна сказати: бойовий. Мама розплакалася, а я кажу: «Та все гаразд, поїхали краще поїмо», — згадує зустріч з батьками Микита Каліберда.
Зараз наш герой проходить обстеження та відновлення. Вже точно відомо, що часткова втрата слуху лишиться у пана Микити до кінця життя. Також тривалий час доведеться лікувати дерматологічні хвороби, отримані в ув’язненні. Скільки триватиме лікування ніг – незрозуміло.
— Більшість хлопців у полоні тримаються, хочуть до дому. Їдять останніми зубами, тримаються до переможного. Так, в кожного своя психіка, але треба вірити у краще. Я жив законом: «Вір у краще, але будь готовий до гіршого та не чекай на диво». Своє приходить легко і вчасно. Мій час прийшов. В когось настане завтра чи післязавтра, — дає напуття родичам тих, хто залишається у полоні, Микита Каліберда. — Свобода на дорозі не валяється, за неї треба боротися. Люди, не ховайтесь не ухиляйтесь, разом вперед до перемоги!
Нагадаємо, у той час, як волейболіст Микита Каліберда терпів щоденні знущання у російському полоні, російські та білоруські спортсмени, хоч і під нейтральним прапором, брали участь в Олімпіаді та Паралімпіаді у Парижі. У Міжнародному олімпійському комітеті припускають, що спортсмени з країн-агресорів будуть допущені і до Олімпіади-2026 у Мілані. Хотілося б, щоб перед тим, як прийняти остаточне рішення, всі члени МОК прочитали цей матеріал, який, на нашу думку, дає вичерпну відповідь на питання чи мають росіяни та білоруси змагатися на Олімпіаді в Італії.
