Після 2022 року в календарях багатьох громад та окремих родин на Чернігівщині додалися нові дати роковин. Для Старого Бикова – це 27 лютого. Цього дня на сільське кладовище приїжджають голова громади та місцеві депутати, аби покласти квіти на могили шістьох закатованих чоловіків. У Левковичах 28 лютого родини розстріляних несуть троянди до чорного граніту з їхніми іменами. У Чернігові 3 березня до зруйнованої 9-поверхівки на Чорновола колишні мешканці підносять тюльпани і згадують сусідів та випадкових перехожих, для яких цей день став останнім. А 30 березня, в річницю звільнення, у Лукашівці люди приходять до зруйнованої церкви та до портретів загиблих захисників. У Ягідному – до шкільного підвалу, де збираються зробити музей. Усі вони говорять про події 2022 року і згадують тих, хто їх не пережив.
Я відвідала громади Чернігівщини, які зазнали найбільших втрат серед мирних жителів у лютому та березні 2022 року, коли частина області була окупована. Поспілкувалася з представниками державної та місцевої влади, родинами загиблих, мешканцями. Дивіться далі, як Чернігівщина зберігає пам’ять про події війни та цивільних жертв, і якою в державі є політика меморіалізації.
Меморіалізація без державної стратегії: досвід Чернігівщини під час війни
Від держави у Чернігівській області питаннями збереження та вшанування пам’яті займаються департамент культури і туризму, національностей та релігій при ОВА, представництво Інституту національної пам’яті та заступник голови ОВА з питань національно-патріотичного виховання і ветеранської політики Іван Ващенко.
Іван Ващенко, фото з фейсбуку
“За понад 10 років війни в Україні не побудована єдина загальна система меморіалізації. Якщо ми говоримо про військових, то зараз уся робота з пам’яттю – це так званий “гарячий дотик”: людям болить, вони прагнуть мати місце для вшанування. Тому в громадах відкривають тимчасові пам’ятні знаки, стенди з фото, перейменовують вулиці. До останнього підходять, переважно, емоційно. Питання ж вшанування цивільних, на мою думку, ще менш розроблене. Немає узгодженого церемоніалу, якихось позначень у місцях поховання. Що стосується Чернігівщини, – ми внесли місце, де загинули люди на Чорновола, до Єдиного маршруту місцями пам’яті (загальнонаціональний маршрут, що об'єднає головні локації героїзму та подій російсько-української війни. – Авт.). Там буде стенд з інформацією та QR-кодом. Також у Ягідному створять музей. На цьому все: системної якісної роботи у громадах щодо цього я не бачу”, – каже Іван Ващенко.
Сергій Бутко з Інституту національної пам’яті говорить, що зараз функції з меморіалізації цивільних жертв виконують ЗМІ, розповідаючи їхні історії та про події війни.
Також свої нетипові ініціативи є в деяких громадах. Так, у Мринському лісництві заклали 2,8 га лісу на честь полеглого воїна-лісівника. Школа №28 у Чернігові долучилася до акції Платформи пам’яті Меморіал і висадила калинову алею на честь загиблих випускників, учнів та їхніх батьків. А в Сосницькій громаді мама захисника відремонтувала дорогу в пам’ять про нього за гроші, які отримала від держави після загибелі сина.
Стенд Єдиного маршруту місцями пам’яті у Новоселівці. Фото Наталії Найдюк
Від області п’ять локацій додали до Єдиного маршруту місцями пам’яті. Їх маркуватимуть світло-зеленими стендами. Вони коротко описують події, які сталися тут. А за QR-кодом ведуть на сайт “Чернігівщина туристична” у розділ VR-музею війни. Там можна віртуально побачити, яких руйнувань зазнала Чернігівщина через бойові дії.
Лариса Латіна. Фото надане спікеркою
“Ініціатива створити єдиний маршрут ішла від Міністерства розвитку громад і територій. Кожна область презентувала свої об’єкти: громади заповнювали анкети і на їх основі робоча група при міністерстві відібрала п’ять локацій. Були певні вимоги до самих місць, як-от їх категорія (місце бою, масової загибелі людей, воєнних злочинів тощо), значення для громади, документальні свідчення про події, чи проводять там екскурсії тощо. Так само були вимоги й до інфраструктури, наприклад, місце має бути загальнодоступним, з нормальною дорогою, укриттям неподалік тощо. Хто відповідав цим критеріям, тих і обрали. Від Чернігівщини до маршруту увійшли Новоселівка, Лукашівка, Ягідне, зруйнований дім на Чорновола та Чернігівський обласний історичний музей імені Тарновського. У селах стенди вже встановили, ще два у Чернігові облаштують згодом. Також ми подаватимемо інші локації, коли буде наступний відбір”, – розповідає Лариса Латіна, яка очолює відділ розвитку туризму та музейної роботи в департаменті культури і туризму, релігій та національностей Чернігівської ОВА.
На облаштування стендів, за даними ОВА, із обласного бюджету виділили 93 тис. грн.
Представник Інституту національної пам’яті на Чернігівщині Сергій Бутко. Фото Наталії Найдюк
Сергій Бутко також звернув увагу на роботу з меморіалізації в Чернігівському обласному історичному музеї імені Тарновського. Там регулярно проходять тематичні виставки, працівники ведуть мартирологи військових. Запевняють, що збирають дані й про цивільних жертв, але поки на сайті музею інформації про них немає. Сергій Бутко вважає, що зараз важливо максимально зафіксувати події, воєнні злочини та інформацію про жертв. Документувати, на його думку, мають працівники історичного музею: у них є для цього відповідні знання та навички. Не вистачає фінансування та людей.
У Міністерстві культури та стратегічних комунікацій у відповідь на запит відповіли, що наразі на рівні держави не визначено єдиного органу, який би формував та реалізовував державну політику у сфері меморіалізації подій російсько-української війни. Цим займаються різні інституції. Стратегію меморіалізації розробляє робоча група, яку утворило Міністерство у січні 2025 року. До неї увійшли представники центральних органів виконавчої влади, громадськості, народні депутати, історики, експерти тощо. Ці люди розробили чернетку законопроєкту, який визначає стратегію пам’яті, термінологію і, власне, назву війни. Її пропонують називати “Війною за незалежність України”. На базі цього закону створять відповідні підзаконні нормативно-правові акти. Зокрема, передбачають врегулювати і питання вшанування цивільних жертв війни.
Оскільки поки меморіалізація не має системи, то влада в громадах на власний розсуд вирішує, кого і як вшановувати. Зі свого боку, у 2024-му році Інститут національної пам’яті спільно з партнерами розробили Методичні рекомендації для місцевих громад щодо памʼятання учасників, жертв і подій російсько-української війни. В 2025-му – оприлюднили 10 принципів її меморіалізації.
Стара Басань: кошти на вшанування цивільних жертв та пам’ятник сироті збирали всім селом
По обіді в старостаті Старої Басані, що в Ніжинському районі, немає відвідувачів. За столом у кабінеті сидить жінка у чорній вишиванці та пов’язці. Це староста Лідія Єреп. У вихідні вона поховала сина, тому робочий день коливається між згадками про нього та потребою вирішувати нагальні питання. Час від часу біля старостату зупиняються автівки. Висловити співчуття заходять електрики, медики та інші люди, що працюють у громаді, а також селяни, які не змогли бути на церемонії прощання.
Староста села Стара Басань Лідія Єреп. Фото Наталії Найдюк
“Син зник безвісти ще восени 2024 року. Вірилося, може, в полоні. Але 14 лютого був обмін тіл, серед них і синове. Нещодавно це підтвердила ДНК-експертиза. Тепер знову переживати по-новому. Ну, що ж зробиш”, – смиренно каже жінка.
Вона показує місце пам’яті, яке люди облаштували біля старостату. Між дерев поставили стенди двом захисникам – один загинув в 2014-му, а другий – в 2022 році. Незабаром там з’явиться й фото її сина. Біля стендів височіє прапор. А посередині – чорний камінь з іменами загиблих цивільних. Зворушливо, що на цю стелу складалися всім селом.
Місце пам’яті в Старій Басані. На стелу цивільним жертвам складалися селом. Фото Наталії Найдюк
“Я написала в місцевому чаті пропозицію поставити камінь загиблим цивільним. Люди відгукнулися: хто багатший, той тисячу приніс. А пенсіонери по 50 грн скидувалися, казали, хочуть підтримати. Так само ми селом зібрали гроші на пам’ятник Володимиру Вовку – його російські військові взяли в полон і вбили в Новому Бикові. В чоловіка рідних немає, тому ми самі організували поховання та облаштування могили. Іншому вбитому – Олександру Лисаку – пам’ятник поставив товариш”, – ділиться Лідія Єреп.
Ольга Лисак, тітка розстріляного Олександра Лисака, на його могилі. Фото Наталії Найдюк
Лідія Єреп розповіла, що з села російські військові забирали в полон вісьмох людей. Наприкінці березня 2022 року Володимира Вовка та Олександра Лисака знайшли вбитими на кладовищі неподалік від місця, де утримували бранців. Ще один чоловік – Микола Шаповал – помер згодом від загострення хвороб та пережитого в полоні. Тепер щоліта його дружина Людмила приїжджає на згарище, працює на городі та згадує щасливі роки подружнього життя.
“На цій лавочці ми з Колею зустрічали і проводжали ключі журавлів. Вони отут над хатою летіли. Зараз я сама тут, нема ні хати, ні чоловіка”, – з болем говорить жінка.
Новобасанська громада: Алея слави, покладання квітів цивільним та “тихі” думки щодо майбутнього катівні
Село Нова Басань лежить на трасі Київ-Суми, де жвавий автомобільний потік. У 2022-му тут замість цивільних автівок поїхали ворожі колони. Дорогу ремонтували напередодні війни: місцеві дивуються, що вона витримала рух ворожої техніки.
У центрі є парк, де можна за пам’ятниками читати історію села. У граніті відзначили священника Матвія Полонського, загиблого у Другу світову Івана Дяченка, події тієї війни, АТО... А навесні біля місцевого храму відкрили Алею слави з портретами загиблих захисників російсько-української війни. Це люди, які народилися або жили в громаді.
Через дорогу – зображення ще двох військових. Вони з інших громад, але загинули тут під час бою. Крім стендів на їхню честь перейменували й вулиці.
Дорогою з Нової Басані до Старого Бикова російські військові розстріляли жителя Бобровиці. На місці його загибелі рідні облаштували стихійне місце пам’яті. Фото Наталії Найдюк
За даними відділу освіти, культури, сім’ї, молоді та спорту Новобасанської сільської ради, який займається тут питаннями меморіалізації, окрім військових, на території Новобасанської громади загинуло 20 цивільних людей за час окупації. Ще один чоловік підірвався на міні вже після звільнення області. Шістьох мирних чоловіків розстріляли 27 лютого у Старому Бикові. Їхні тіла кілька днів лежали на місці вбивства в закинутій будівлі на околиці.
Будівля в Старому Бикові, де 27 лютого 2022 року розстріляли шістьох місцевих чоловіків. Фото Наталії Найдюк
Вона й зараз стоїть, поросла травою. Мама убитого тут цивільного Богдана Гладкого – Вікторія Вовк – ділиться, що незабаром у селі мають встановити стенд з іменами та біографіями закатованих. Жінка демонструє макет майбутнього стенду в телефоні.
“Я приїздила на відкриття Алеї у Нову Басань. Мене не запрошували персонально: просто дізналася про подію і вирішила відвідати. Там зачитували імена всіх жертв - і військових, і цивільних. Знаю, що голова громади, депутати приїжджають на кладовище в роковини смерті, кладуть квіти. Нас не запрошують, вони самі це роблять. Звісно, хочеться, щоб пам’ятали про сина, що він тут жив і як загинув”, – зі сльозами каже Вікторія Вовк.
У 2024 році правоохоронці повідомили про підозру російському військовослужбовцю, який, за версією слідства, у Старому Бикові забирав і відводив чоловіків на місце, де їх убили. Проте слідчі не встановили, чи причетний він до катувань та розстрілів. Мама Богдана Гладкого на заочний суд не їздила.
“Його ж (звинуваченого російського військового. – Авт.) не буде, чого туди їхати? Якби ж він був у залі суду, щоб в очі подивитися, то ми, думаю, усі б приїхали. А так повістки приходили, але я написала заяву, щоб розглядали без мене. Тому я навіть фото його не бачила. Про інші суди щодо цього злочину мені невідомо”, – зауважує матір.
Начальник відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Чернігівської обласної прокуратури Кирило Пугачов розповів, що наразі цю справу розглядає суд. Також триває досудове розслідування щодо встановлення осіб інших російських військових, які причетні до цього злочину.
Місце поховання розстріляних у Старому Бикові чоловіків. Фото Наталії Найдюк
Усі розстріляні в Старому Бикові чоловіки поховані на місцевому кладовищі в одному ряду. Попри спеку, він потопає у свіжих квітах. Чотири однакові пам’ятники встановили на третій рік після трагедії. Сім’ї Богдана Гладкого та Олександра Могирчука зробили це в перший рік.
Ольга Явон 27 лютого втратила двох синів – Ігоря та Олега. Жінка каже, що російські військові забрали їх, коли хлопці поверталися додому з дачі, де годували собаку.
Ольга Явон, мама убитих Ігоря та Олега. Фото Наталії Найдюк
“Звісно, треба, аби вшановували, пам’ятали... Але синів мені жодне вшанування не поверне. Хто ж думав, що вони (російські військові. – Авт.) їх вбиватимуть. За що?”, – каже мама Ігоря та Олега Явонів.
Батько хлопців помер пів року тому. Раніше, у 2023-му, не стало мами ще одного вбитого в Старому Бикові. Селяни в розмові наголошують, що у жодного з розстріляних чоловіків не залишилося дітей. Цим вони підкреслюють трагічність події: продовження роду немає.
Фахівчиня відділу освіти Новобасанської сільської ради Оксана Мариненко
Ще одне місце жаху знаходиться в сусідньому селі – Новий Биків. Фахівчиня місцевого відділу освіти Оксана Мариненко проводить до газової котельні за будинком культури, де російські військові влаштували катівню. Оксана каже, цивільних туди звозили не тільки з Нового Бикова, а й з навколишніх сіл. Над ними знущалися, кількох людей розстріляли.
Зараз частина прибудови зруйнована. Поруч на ще одній будівлі зберігся малюнок. Оксана Мариненко звертає увагу: його залишили російські військові. Цивільний чоловік директорки місцевого дитячого садочка Наталії Єрмак теж був у полоні в цій катівні. Жінка в подробицях розповідає про пережите, про чоловіка, про його старі та нові хвороби після полону, важкий психологічний стан. А після кількох хвилин роздумів щодо місця катувань приходить до висновку: будівлю треба зберегти як нагадування про воєнні злочини Росії.
Наталія Єрмак розповідає, що її чоловік пережив полон. Фото Наталії Найдюк
“Її б (котельню, де була катівня. – Авт.) якось вписати в простір. Хай діти, онуки знають, що тут було… Мені подобається, як у Новій Басані: на кожну подію якийсь камінчик стоїть – “афганцям”, Шевченку, ще комусь. І в нас хай би так… Та починати, я думаю, треба з уваги. Обійти виживших у катівні, родичів убитих і спитати: як вони живуть, чого потребують? Цивільні не гуртуються між собою, кожен у своєму горі”, – міркує Наталія Єрмак. І додає, що сама ініціювати збереження будівлі не готова. Зараз жінка має вирішувати бюрократичні питання: допомагає чоловікові з оформленням документів щодо інвалідності.
Михайло-Коцюбинська громада: експозиція в музеї та гранітний камінь у Левковичах
У краєзнавчому музеї Михайло-Коцюбинського серед сотень експонатів чільне місце займає саме історія війни. Закладом опікується колишній вчитель історії Володимир Горбач.
У двох кімнатах окремо зафіксовані події та історії періоду АТО/ООС і повномасштабної війни. Там серед фото військових і руйнувань, які зазнало селище, є портрети та короткі історії двох цивільних жертв. Згадки про третю людину ще немає. Чоловік був зниклим безвісти, його тіло знайшли восени 2023 року. Також немає згадок про інших загиблих у громаді. За даними селищної ради, їх одинадцять. Чотирьох чоловіків розстріляли в селі Левковичі. Один підірвався на міні вже після звільнення області. Інші люди загинули через обстріли.
Володимир Горбач та Тамара Авдієнко у Михайло-Коцюбинському. Жінка розповідає, що втратила на війні сина Миколу, який загинув у Лукашівці під час бою. А також невістку Анну та онуку Катерину, які загинули через обстріл російських військових так само неподалік Лукашівки, коли евакуйовувалися з Чернігова. Це сталося в один день. Фото Наталії Найдюк
“Я вважаю, не треба розділяти втрати на військових та цивільних. Це всі наші люди. Про мирних мешканців теж треба пам’ятати, щоб не було як після Другої світової війни – ніхто не знає, скільки цивільних загинуло і ким були ці люди”, – наголошує Володимир Горбач. Робити це громада планує вже після перемоги.
А поки війна триває, про загиблих у Левковичах згадують лише їхні рідні. Так каже Анна Варава. Жінка ділиться, що її чоловіка Ярослава разом із односельцями вбили 28 лютого 2022 року. У центрі села біля старого дерев’яного хреста родичі розстріляних облаштували місце пам’яті: поставили чорну кам’яну плиту з іменами та посадили квіти. Саме на цьому місці знайшли тіла у перший день весни 2022 року.
Анна, дружина розстріляного 28 лютого 2022 року Ярослава Варави. Фото Наталії Найдюк
Меморіал у пам’ять про розстріляних селян у Левковичах встановили за рахунок місцевого фермера. Фото Наталії Найдюк
“Після звільнення області ми спілкувалися з родинами. Говорили, що треба якийсь камінь тут поставити. Це тоді коштувало біля 10 тисяч гривень. Грошей особливо не було, тому планували поставити щось дешевше, з пластику. Але наш фермер Сергій Яковенко допоміг: сказав вибрати камінь, який ми хочемо, і оплатив усе”, – розповідає Анна Варава.
Крім розстріляних чоловіків та загиблих через обстріли, були люди, які померли від нестачі ліків. Про таке розповіла староста села Ніна Доброговська.
Староста села Левковичі Ніна Доброговська. Фото Наталії Найдюк
Левковичі, червень 2025 року. Фото Наталії Найдюк
“Було б добре зробити спільне місце пам’яті. Але стелу будувати дорого - немає таких коштів. Нам треба багато чого відновлювати, те ж вуличне освітлення в селі. Тому поки не доходять руки до меморіалізації. Ось біля старостату висадили бузкову Алею пам’яті на честь загиблих захисників. В бібліотеках є папки з історіями. У громаді вже встановлюють стенди з фотографіями, але ми поки ще не зробили собі”, – каже Ніна Доброговська.
Меморіалізація за гранти: досвід Киїнки, Количівки та Ічні
Ці населені пункти належать до різних громад. Але торік вони зробили кроки з меморіалізації за рахунок партнерів. У Киїнці та Количівці встановили пам’ятні знаки у вигляді розгорнутої книги. На постаментах, які їх тримають, є QR-коди. Вони ведуть на сайти громад, де записані відео-спогади людей, які пережили події лютого та березня 2022 року. Проєкти ідентичні. У Количівці біля постаменту висадили Алею кленів у пам’ять про загиблих захисників та цивільних людей.
Засновниця ГО “Юстина” Ольга Вовченко, яка реалізовувала проєкт, біля меморіалу в Количівці. Фото Наталії Найдюк
Староста Количівки Ольга Ляховець напам’ять знає імена та прізвища загиблих селян. У старостаті були руйнування, будівлю відновили. Місце отвору залишили незафарбованим на згадку. Фото Наталії Найдюк
Поряд із цим меморіалом коштом сільської ради та благодійників встановили ще один – загиблим військовим. Сюди приходять родини загиблих, учні несуть квіти на перші та останні дзвоники, випускні.
Меморіал загиблим захисникам у Количівці. Фото Наталії Найдюк
У Киїнці меморіал-книга стоїть на горі, через дорогу від селищної ради. Додатково тут планують встановити цифровий меморіал.
Меморіал, який встановили за грантові кошти в Киїнці. Фото Наталії Найдюк
Віталія Артюх, очільниця відділу освіти, культури та туризму Киїнської селищної ради. Фото Наталії Найдюк
“Ми хотіли, аби в цифровому меморіалі була інформація про всі втрати громади – військові та цивільні. Але поки що тривають обговорення, думки розбіглися. Більше ініціативи йде від родин захисників, а родичі цивільних жертв не надто активні. Ми запрошуємо їх на всі заходи, які у нас проходять, але я не бачила, щоби хтось із них приходив”, – каже очільниця місцевого відділу освіти, культури та туризму Віталія Артюх. Вона додає, що в громаді збирають історії загиблих цивільних, але поки вони не впорядковані і не доступні для огляду.
Цікавий досвід вшанування цивільних жертв має Ічня. Громада не була в окупації, але через неї проходили ворожі колони. За даними Ічнянської міської ради, у лютому та березні 2022 року тут загинуло 23 цивільних. Їхні родичі розповідали, що російські військові розстрілювали цивільних, які опинилися на вулиці тієї миті, також були загиблі через підрив на мінах.
У 2024-му громада взяла участь у конкурсі на створення першого цифрового меморіалу від Платформи пам’яті Меморіал. Серед 10 громад Чернігівщини саме Ічнянську обрали переможницею.
Платформа організувала громадські слухання, аби почути, яку інформацію хочуть бачити мешканці в цифровому меморіалі. Були родини цивільних та військових загиблих, представники місцевої влади, музею та просто активні громадяни. Наразі на сайті Платформи пам’яті Меморіал відкрито сторінку Ічнянської громади: там історії загиблих, спогади очевидців і таймлайн подій.
Керівниця Ічнянського відділу культури та туризму Марина Вітик розповіла, що в місцевому краєзнавчому музеї постійно діє виставка, присвячена цивільним жертвам війни: стенди з фотографіями та короткими біографіями.
Наступний етап співпраці громади з Платформою – збір коштів на встановлення інформаційного боксу.
Лукашівка мріє законсервувати зруйновану церкву, аби зберегти пам’ять про воєнний злочин РФ
Село Лукашівка Іванівської громади асоціюється з кривавим боєм 9 березня та зруйнованою Вознесенською церквою початку ХХ століття. У храмі окупанти влаштували штаб та склад боєприпасів. Працівники ДСНС знаходили там тіла людей, коли розміновували територію після звільнення області.
Олена Швидка, голова Іванівської громади. Фото Наталії Найдюк
“Це зруйнована пам’ятка архітектури. Є ідея законсервувати її. Місцевий фермер Григорій Ткаченко вже збудував поруч маленький храм, його вистачає для села. А зруйновану церкву треба зберегти, ніби накрити банею, аби вона стала свідченням воєнних злочинів. Проте наразі це лише мрії, бо зробити таке коштує чималих грошей”, – каже голова громади Олена Швидка.
Біля зруйнованої церкви місцевий фермер Григорій Ткаченко побудував маленький храм. Фото Наталії Найдюк
Першим дбати про пам’ять у селі почав той самий фермер Григорій Ткаченко. Він встановив хрести та пам’ятні знаки на місцях загибелі військових. Згодом коштом місцевої влади в селі відкрили алею з портретами загиблих захисників. Серед них - і фото двох розстріляних цивільних чоловіків. Інших згадок про цивільних жертв у селі немає.
Стенди з фотографіями захисників у Лукашівці. Серед них є два портрети цивільних жертв. Фото Наталії Найдюк
А жертви були. Наприклад, чоловіка Надії Вареник убив уламок снаряду. Жінка каже, що спочатку планували розмістити і його фото на стендах.
“Потім хтось сказав: він же не військовий, тому не може там бути. Вшанування поки немає ніякого. Може, пізніше буде”, – сподівається Надія і показує фото чоловіка Володимира на телефоні. Це єдине, що від нього залишилося. Усі речі та спогади згоріли разом із будинком, а здоров’я самої Надії погіршилося після втрати та пережитого в окупації.
Надія Вареник на подвір’ї. Фото Наталії Найдюк
Надія Вареник показує фото чоловіка, яке мали розмістити на стендах. Фото Наталії Найдюк
Зараз на місці, де загинув Володимир, рясно квітнуть маки, вони насіялися самі, хаотично. Надія ж, дивлячись на них, зі сльозами згадує, як її чоловік любив квіти.
Біля церкви стоїть стенд Єдиного маршруту місцями пам’яті. Наразі мобільного інтернету тут немає, тому, аби перейти за QR-кодом, треба від’їхати на сусідню вулицю. На самому стенді – коротка інформація про події в Лукашівці. Серед іншого, тут написано про вбивства трьох мирних чоловіків, але зовсім немає інформації про інші цивільні жертви. Наприклад, 14-ти та 12-річний брати загинули разом з дідусем та бабусею 9 березня, коли снаряд влучив у їхній будинок на околиці. Місцеві розповідають, що також були люди, які померли від нестачі ліків, покінчили життя самогубством через окупацію.
Любов Матрос. Фото Наталії Найдюк
Любов Вареник біля зруйнованої церкви у Лукашівці. Фото Наталії Найдюк
Говорячи про втрати, селяни часто згадують саме про загиблих дітей. Любов Матрос і Любов Вареник кажуть, що можна було би десь повісити їхні портрети. Наразі люди не знають інших способів, як пам’ятати. Натомість очільниця громади Олена Швидка запевняє, що дітей вшановують у школі в сусідньому селі, де вони навчалися.
У Ягідному люди вирішили: школи тут не треба, хай буде музей
У 2025-му році Ягідне Іванівської громади не впізнати. У 2022-му воно було зруйноване та чорне від пожеж: такі наслідки 27 днів окупації. Зараз фасад села виглядає так, ніби знаходиться десь у мирній Європі: рівненькі дороги, сонячні панелі біля кожної хати, сучасне планування паркомісць, тротуарів. Пошкоджених будинків одразу не видно. Вони відремонтовані та утеплені, багато зі зруйнованих – уже відбудовані або замість них встановили просторі модульні на 75 квадратів. Усі будинки обнесені однаковим парканом. Відновлення села ще не завершено: про це свідчать вагончики з працівниками, купи піску та буматеріали біля домівок ближче до околиці. Ягідному з відбудовою пощастило: село стало одним із шести населених пунктів в Україні, що потрапили до експериментального проєкту з комплексної відбудови.
Після окупації в Ягідному змінилося все, крім самих селян і школи, у підвалі якої російські військові 27 днів утримували за різними даними від 350 до 370 людей. Було дуже тісно, від нестачі кисню померли десятеро людей старшого віку. Також у селі розстрілювали та катували місцевих і людей з інших населених пунктів. Зараз у школі на місці вчинення воєнних злочинів планують створити музей.
“Після звільнення Чернігівщини в школу поїхало багато делегацій. Я просила місцевих розповідати гостям про пережите. Ми помітили, що діти навідріз відмовляються спускатися в підвал. Наймолодшому бранцю тут було лише 1,5 місяці. Так ось, дитина у мами на руках, поряд тато, а вона кричить лише наближаючись до цього місця”, – пригадує голова громади Олена Швидка.
Житель Ягідного Іван Польгуй неодноразово зустрічав українські та закордонні делегації, бо працює в школі охоронцем. Він зберігає ключі від підвалу та слідкує тут за всім.
Іван Польгуй. Фото Наталії Найдюк
“Деякі гості не витримували довго бути в підвалі, піднімалися назовні. Що казати про людей, які тут натерпілися... Я “за” музей у школі, цю історію треба зберегти”, – ділиться чоловік і додає, що більшість селян на зборах у 2023 році підтримали цю ідею.
Олена Швидка наголошує, що умовою громади було, аби підвал та приміщення школи зберегли в тому вигляді, як вони є. Всеукраїнський конкурс архітекторів відбувся в лютому 2024 року. Загалом на нього надійшло 13 заявок. Чотири проєкти передали на розгляд журі.
“Переміг проєкт Сергія Дербіна з Дніпра (архітектурне бюро Derbin Arch. – Авт.). Зараз розробляється проєктно-кошторисна документація на створення музею, оголошено тендер. Його проводить Служба відновлення та розвитку інфраструктури в Чернігівській області”, – пояснює Лариса Латіна з департаменту культури і туризму Чернігівської ОВА.
У конкурсній комісії були Олена Швидка, місцевий депутат як представник громади, люди з обласної адміністрації, багато архітекторів, експертів, інших фахівців. Вони й обрали найкращу пропозицію.
“Цього літа директор Служби відновлення доповідав, що строки закінчення облаштування музею, – це кінець 2025 року. Ми таку заяву сприйняли з гумором. Дай Боже, щоб до кінця 2026 встигли”, – посміхається голова громада. Вона каже, що у музея має бути статус національного.
Зараз у шкільному підвалі вже є освітлення, час від часу Іван Польгуй вмикає обігрівачі, аби не було вологи. Фахівці Національного науково-дослідного реставраційного центру провели кліматологічне і мікологічне обстеження.
Раніше речі, які залишилися у підвалі після 2022-го року, були хаотично розкидані. Зараз на них наклеєні бірки з номерами, вони усі підписані та пораховані. Тут 1057 експонатів: іграшки, книжки, посуд, чоботи, стільці, одяг тощо. Усе задокументували фахівці Чернігівського обласного історичного музею. Настінні малюнки дітей та написи про дати загибелі місцевих накрили склом, аби зберегти. Також опрацювали матеріали, надані СБУ для використання в майбутній музейній експозиції. Спільно з журналістами «Суспільне Чернігів» записали відео- та аудіоінтерв’ю свідків окупації. Представники польського Національного інституту культурної спадщини зробили 3D-зйомку приміщення та предметів, які знаходилися там під час окупації.
Іван Польгуй ділиться, як виглядатиме цей музей. У школі та підвалі все залишиться, як є. Зроблять надбудову у вигляді куба, там транслюватимуть відео про пережите. На даху облаштують зелений майданчик, де можна попити кави.
“Після звільнення села ще 17 людей померли. Маю надію, музей стане місцем пам’яті та вшанування усіх жертв. В окупації не було можливості навіть оплакати загиблих: ніхто не знав, чи сам вийде з підвалу. Таке не забувається і не пробачається”, – задумливо говорить чоловік.
А між іншим, у Чернігові суди вже винесли вироки 15-м виконавцям злочинних наказів та командиру на позивний “Кльон”, якого ідентифікували журналісти. Іван Польгуй каже, що люди неохоче їздили на суди і не надто радіють заочним вирокам.
“Ці злочинці не сидять у в’язницях. В Росії їх орденами будуть нагороджувати. Ось знайшли “Кльона”, і що? Люди прагнуть справедливості, аби ці військові злочинці понесли справжнє покарання”, – ділиться Іван Польгуй.
Тетяна Калинчук, яка втратила у підвалі обох батьків – Дмитра та Марію Музик, їздила на допити у якості свідка, коли судили 15-х виконавців. На суд по “Кльону”, каже, її не запрошували.
Тетяна Калинчук дає свідчення в суді проти 15-х російських військових, яких засудили за воєнні злочини. Вересень 2023 року. Фото Наталії Найдюк
“Мені здається, того “Кльона” ніколи не спіймають, хтозна, де він. Може, після війни настане справедливість: цього хочуть люди, цього хоче влада, але самого бажання замало. Звісно, важливо, щоб ці злочини десь записувалися, може, воно колись наздожене винуватців”, – розмірковує Тетяна Калинчук.
Чернігів зі стендами для туристів, книгами та виставками. Список цивільних жертв в процесі створення
13 березня Валентина Манько везе троянди та іграшки на старе кладовище “Забарівка” у Чернігові. У спільній могилі похований її син Кирило з родиною: дружиною та трьома дітьми. Їхні життя забрав російський пілот, що скинув бомбу на гуртожиток у мікрорайоні ЗАЗ. Зараз біля могили – хрест з фотографією сина та таблички з датами земного життя родини. Замість цього жінка мріє встановити пам’ятник та флагшток з прапором: Кирило півтора роки віддав розвідці, коли війна ще називалася АТО. З похованням їй допомогли лише родичі. Кошти на пам’ятник збирали люди після публікації історії Валентини у соцмережах. Зараз матір обирає дизайн та шукає виконавця робіт. Це єдиний відомий їй спосіб віддати належну шану синові та його родині.
Валентина Манько на кладовищі “Забарівка” у Чернігові, 13 березня 2025 року. Фото Наталії Найдюк
Є різні дані, скільки у Чернігові було цивільних жертв. Наприклад, колишній мер Владислав Атрошенко після звільнення області казав про майже 700 загиблих людей тільки у Чернігові. Імовірно, мова йшла про цивільних та військових. У Чернігівській обласній прокуратурі кажуть про 543 загиблих мирних мешканців в усій області станом на липень 2025 року. Непрямих жертв війни вони не фіксують (ті, що померли через нестачу ліків чи медичної допомоги).
3 березня люди приносять квіти до 9-поверхівки на Чорновола. Чернігів, 2025 рік. Фото Наталії Найдюк
У відвіданих громадах на Чернігівщині, де були цивільні жертви, у сільрадах є їхні списки. У Чернігові ж немає опублікованих імен загиблих у лютому та березні 2022-го мирних мешканців. Станом на середину липня цієї інформацією не володіє й місцеве управління культури та туризму. Найбільш масовими місцями загибелі цивільних можна вважати авіаудар на Чорновола 3 березня, тоді ж – бомбардування шкіл та приватного сектору в мікрорайоні Подусівка (за різними даними, того дня загинуло від 47 до 54 людей), періодичні обстріли мікрорайону Бобровиця, 16 березня – черги за хлібом на вулиці Соборності (тоді – Доценка), де загинуло 20 людей. Вже після звільнення області, 19 серпня 2023 року, у центрі біля драмтеатру загинули ще семеро людей. Також були загиблі під час інших атак на місто.
На місцях трагедій та руйнувань стоять інформаційні стенди: це таблички з коротким описом подій, фото та QR-кодом, за яким можна знайти перелік згадок про трагедію у ЗМІ та книгах. Ці знаки встановили працівники відділу культури та туризму Чернігівської міської ради коштом фонду “Партнерство за сильну Україну”.
Катерина Литвин, фото з фейсбуку
“Після звільнення області нам писали туристи: “Як Вал, чи залишилися Антонієві печери?” Потім вони почали їхати до нас. Ми показували їм Бобровицю, Чорновола, стадіон Гагаріна... І так зрозуміли, що місту потрібні маршрути пам’яті. Вже з вересня ми проводили екскурсії з умовною назвою “Спадщина, яка вціліла”. Розробили кілька послідовних маршрутів. А в 2024-му встановили стенди”, – каже фахівчиня управління культури та туризму Катерина Литвин.
Вона зауважує, що при міській раді не створено жодного відділу, який би займався питаннями меморіалізації. Відтак, із власної ініціативи це робить управління культури та туризму. Хоча, як каже Катерина, це не належать до його компетенції.
Управління співпрацювало з фотографом Дмитром Малишевим. Він зафіксував та оцифрував руйнування приватного сектору, шкіл, деякі пам’ятки культури, готель “Україна”, Болдину гору, бібліотеку Русових тощо. Всі ці знімки увійшли до проєкту Virtual Ukraine.
Ще один проєкт із меморіалізації Катерина Литвин створила разом зі своїми подругами-коліжанками. Спільно з ГО “Північна культурна столиця” та “Чернігівський антропологічний центр дослідження війни” управління фіксує історії мирних мешканців, які вижили в умовах окупації чи облоги. Ці дані заархівовані. На їх основі видали 2 000 примірників книги “Чернігів у війні – 2022: голоси мирних” українською та англійською мовами. До неї увійшли анонімні спогади 24-х людей. Цікаво, що за QR-кодами можна почути голоси очевидців. Книги подаровані бібліотекам, героям інтерв’ю, сотня примірників роз'їхались світом.
“З 2025 року ми співпрацюємо з сектором меморіалізації відділу культури та туризму Ірпінської міської ради щодо вивчення досвіду роботи з пам'яттю цивільних жертв, створення бази свідчень про мирних мешканців, яких убила Росія. Результатом роботи наступного року має стати електронна платформа, де будуть визначені місця загибелі та історії цивільних”, – ділиться Катерина Литвин планами управління.
Також наразі обговорюють розробку, виготовлення та розміщення інформаційних стендів на кшталт «Місце пам'яті. Втрачена спадщина» із зібраними та розміщеними за QR-кодами історіями про цивільних жертв. Їх встановлять на основних кладовищах міста.
“У Чернігові не було запиту на меморіал цивільним”
За висновком цієї експедиції виглядає так, що в небагатьох громадах влада розуміє, що зберігати пам’ять та шановувати потрібно і військових, і цивільних жертв. Своїм досвідом вивчення питання поділилися Ольга Балашова. Вона є співзасновницею ГО “Музей сучасного мистецтва” (МСМ) та була кураторкою чернігівського кейсу в Лабораторії практик меморіалізації. Це спільний проєкт МСМ та платформи “Минуле. Майбутнє. Мистецтво”. Також МСМ створив навчальний курс “Практикум про мистецтво, памʼять та історію” в Кyiv Аcademy of Мedia Аrts.
У межах співпраці з Лабораторією митці готували проєкти меморіалізації досвіду виживання в облозі. Детальніше про них можна почитати за посиланням.
Ольга Балашова, фото з фейсбуку
“Ми свідомо обрали працювати з проєктом, який присвячено не воїнам, а саме облозі Чернігова, солідарності людей. Адже облога – це завершена історія. Ми знаємо, як вона починалася, її подробиці, фінал. Ми представили п’ять різних проєктів того, як може виглядати мова пам’яті про цю подію. Проте в місті мало хто це зрозумів, там був запит на меморіалізацію саме загиблих військових. Їхні родини об’єднані в різні громадські організації, вони відстоюють свої права. Родини ж цивільних – розрізнені. На відкритій зустрічі в міській раді їхніх представників не було”, – каже Ольга Балашова.
Вона додає, що повноцінна робота над створенням постійних меморіалів розпочнеться після осмислення пережитого, коли війна закінчиться.
“Зараз виглядає так, що є пріоритетність вшанування. Спочатку потрібно в публічному просторі проявити військових, людей, які добровільно стали на захист і завдяки кому ми можемо зараз тут бути взагалі. А другим кроком буде меморіалізація цивільних жертв. Вони точно не мають залишатися статистикою, цифрами на папері”, – каже Ольга Балашова.
* * *
Цей журналістський матеріал створено в рамках проєкту «Важлива інформація для місцевих громад в Україні», реалізованого Fondation Hirondelle та IRMI за підтримки Swiss Solidarity. Висловлені думки належать винятково автору.
