«Я йому написала: «Теж люблю тебе. Хай Бог береже», але він уже мені не відповів», – згадує мати загиблого військового з Чернігівщини Руслана Голубенка. Востаннє хлопець вийшов на зв’язок 10 жовтня 2024 року, а через 3 дні соцмережі сколихнуло фото дев’яти розстріляних військових на Курщині, що назавжди змінило життя Оксани Голубенко.
«Цілий дитячий садок у мене тут був»
23 роки тому жителька села Рябухи Прилуцького району Оксана Голубенко з нетерпінням чекала на народження доньки (в цьому її двічі запевнили лікарі), навіть обрала ім’я – Руслана. Проте яким же було здивування жінки 3 грудня, коли вона народила хлопчика. Хлопчика, який через 21 рік віддасть життя за Україну.
Руслан Голубенко був спритною, непосидючою та водночас доброю та товариською дитиною. Хлопець ще з малечку мав багато друзів. Пані Оксана згадує:
В нього завжди було багато друзів. Ото поприводить їх мені, поки понагодовую всіх. Цілий дитячий садок у мене тут був.
Руслан був найстаршим у багатодітній родині. В дитинстві він постійно бешкетував з молодшим братом Назаром, а сестричці Єві завжди казав, що буде уважно “сортувати” її залицяльників. Хлопець не забував допомагати батькам, навіть умів доїти корову.
Ще тільки-но почалася війна, якось сталося, що вони залишилися екіпажем самі, а їсти де в посадках тих взяти? Він телефонує і каже: “Дивлюся, ходить корова, пішла у двір, мабуть, там жила”. А люди ж тоді повідпускали корів. Хлопці взяли шматок хліба, і поки вони її приманювали, Руслан подоїв. Він так мені вдячний був, що його навчила корову доїти, – ділиться жінка.
Змалечку хлопець захоплювався музикою, в шкільні роки Руслана запримітив учитель, котрий приїжджав з Талалаївки навчати дітей. Пані Оксана зауважує, що це йому передалося від діда, який добре грав на гітарі. Самому ж Руслану подобалася труба, в 16 років його навіть покликали грати на поминках. У 2019-му юнак вступив до Ніжинського фахового коледжу культури та мистецтв ім. Марії Заньковецької, де й здобув освіту трубача. Проте у 2021 році Руслан обрав життєвий шлях, далекий від музики.
«Мені так форма буде личити»
Ще до повноліття хлопець вирішив приєднатися до лав ЗСУ, а у 18 років підписав контракт. Оксана Голубенко згадує, що Руслан все ніяк не міг обрати справу життя, аж поки не поїхав з братом у військкомат. Мати хлопця розповідає:
Він подався у музику, хотів і з комп’ютерами працювати, але все це було не його. Коли менший син ставав на облік у військкомат, він поїхав з ним. Потім каже мені: "Мамулічка, я хочу бути військовим. І мені так форма буде личити». Я спочатку відмовляла, бо військовий – це така професія, що ніколи вдома не буваєш, а як буде сім’я, то й діти не бачитимуть. Але він сказав, що хоче, і все! А як будемо проти, то піде, а ми й не знатимемо. Тому довелося прийняти його вибір та підтримати.
З початку повномасштабного вторгнення Руслан Голубенко обороняв Чернігівщину в складі танкового підрозділу 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Свій ранок 24 лютого Оксана Голубенко згадує так:
В той день я рано встала, бо у мене корови. Чую, наче земля гуде, але не розуміла, чому. Думаю, що грім же не може бути в таку пору року. А потім мені телефонує кум і каже, що почалась війна. Я кажу: «Та ти що, кум, яка війна?!» А він каже, що Суми прорвали, йдуть у наш бік. Я одразу набрала Руслана, бо розуміла, що він військовий, і в першу чергу буде там. Як же я тоді переживала! Я набрала, а він каже, що це капець, вони прорвалися, йдуть далі, ми сидимо у посадках. Це був жах.
В той день спокійне життя Оксани Голубенко закінчилося. Під час бойових дій на Чернігівщині син не завжди виходив на зв’язок. Перші три доби від нього взагалі нічого не було чути, аж поки Руслан не зателефонував матері з чужого телефону.
«Були моменти, коли він прощався з життям»
Згодом, після деокупації Чернігівщини, військовий потрапив на навчання, а потім обороняв нашу країну на Сході. Пані Оксана зауважує, що там вже було краще зі зв’язком. Іноді бувало, що жінка за сотні кілометрів “стояла на посту” разом із сином.
Вони по 6-8 годин не мінялися, бо страшне було, росіяни лізли з усіх сторін. Він дзвонить і каже: «Мамулічка, я вже не можу, в мене просто здають нерви. Що мені робити? Я 6 годин на ногах». Йому не можна було засинати, бо від нього залежало життя хлопців, і він дуже переживав за це. Я кажу: «Давай будемо розмовляти». Завжди була поруч з ним», – ділиться мати Руслана Голубенка.
Звісно, були випадки, коли Руслан не міг попередити, що не вийде на зв’язок. Оксана Голубенко називає ті дні серед найстрашніших у житті. Проте, тільки-но хлопець мав змогу, одразу телефонував найближчій людині – мамі.
Він завжди казав: «Мамулічка, я вдома», – згадує жінка. Я кажу: «Синок, на жаль, ти не вдома, але хай хоч так буде». Були моменти, коли він телефонував і прощався з життям, просив пробачення в мене. Я тоді в голові перебирала тисячі слів, щоб заспокоїти його, і в жодному разі не нашкодити.
Після формування стрілецького батальйону Руслан захищав державу на посаді гранатометника у 3-й стрілецькій роті. Згодом, у березні 2023-го, хлопець зацікавився БпЛА та пройшов спеціальні курси. Оксана Голубенко розповідає:
Він так наполегливо працював! Мені й зараз його хлопці телефонують, підтримують і кажуть, що він був найкращий в цій справі. Він навчився за два дні робити те, що його інструктор два тижні не міг навчитися.
Влітку Руслана призначили командиром відділення розвідки та коригування. Пані Оксана наголошує, що він дуже відповідально ставився до побратимів, але зізнається, що хлопець не хотів отримувати нову посаду.
Він мені казав: «Ну, навіщо воно мені? Я хочу бути як всі, а це така відповідальність. Я зі своїми братанчиками завжди поруч. Як я можу когось покарати, коли так само косячу?» Але йому дали посаду командира відділення, бо бачили його вміння. Мені його командир казав, що якби Руслан не загинув, він би далеко пішов.
«Мамулічка, скоро я залишуся біля тебе назавжди»
У відпустку Руслану вдавалося приїжджати нечасто, та й, за словами матері захисника, в нього не було великого бажання. Пані Оксана пояснює:
Він якось не дуже хотів їхати в відпустку. Я його розуміла: йому було важко потім повертатися назад. Руслану тоді було 20 років. Це ж дитина, вирвана з нормального життя, яка бачить постійно ті розірвані тіла, увесь той жах.
Як тільки хлопцю вдавалося вирватися додому, жінка вже чекала на сина з його улюбленими стравами. Перший день він повністю приділяв мамі, вони могли слухати музику, сидіти та довго розмовляти на будь-які теми. А потім Руслан їздив з братом гуляти, зустрічався з друзями.
Останню відпустку військовий провів з пані Оксаною біля моря. Хлопцю вдалося її вмовити навіть попри відмовки через велике господарство. Але вже тоді жінка мала погані передчуття.
Спочатку Руслана та його побратимів відправили на ротацію в наш регіон. Потім, коли хлопець був на морі, їх направили на Сумщину, куди після відпустки поїхав і наш герой, а вже згодом захисники опинилися в Курській області.
Коли дізналася, було страшно. Мала недобре передчуття. Він ще й був розвідником, а казали, що снайперів і розвідників у полон не беруть. До того, як він мав їхати на Курщину, мені такий сон приснився, ніби він збирається кудись швиденько. Я запитую: «Куди ти вже їдеш?» А він мені: «Та я поїду, погуляю». Я кажу: «Синок, ти ж тільки приїхав, побудь ще трішки!» А він мені: «Мамулічка, скоро я залишуся біля тебе назавжди». Я себе досі звинувачую, що не так розтлумачила цей сон, – ділиться мати захисника.
«В інших були й голови розвалені, і руки зв'язані, а він наче ліг поспати»
Руслан Голубенко загинув 10 жовтня у селі Товстий Луг Курської області. Позиція, де перебували українські військові, опинилася в оточенні. Вони відбивалися до останнього боєприпасу, але, на жаль, потрапили в полон. Росіяни змусили наших військових роздягнутися до білизни та лягти обличчям на землю, а потім розстріляли їх. А через три дні аналітики Deep State опублікували кадри з дев’ятьма вбитими воїнами.
Того дня Руслана мали би замінити на позиції. Зранку він написав матері, що “все гаразд, не варто хвилюватися”, а в 11:45 жінка отримала повідомлення з проханням помолитися.
В нас завжди, коли «помолися» – це нічого доброго. Я запитала, що трапилось, він написав, що діло не дуже добре. Я молилася за нього, і тут він пише: «Мамулічка, ми будемо прориватись, нас оточили. Все буде добре. Люблю». Я йому написала: «Теж люблю тебе. Хай Бог береже». Та він мені уже не відповів.
Пані Оксана до останнього сподівалася, що Руслан встиг вийти, а телефон загубив дорогою. Оскільки їх увечері мали підмінити, жінка вирішила почекати до ранку. Однак, хоч вона й налаштовувала себе на краще, передчуття були погані.
О 8-й ранку пані Оксана дізналася від командира, що військові з 16-ї години не виходили на зв’язок. Останнє, що вони встигли повідомити, це була інформація про оточення.
13-го числа мені прийшло смс - фотографія, де вони лежать розстріляні. Вона була без пікселя, і я одразу його впізнала по білизні, бо сама її купляла на морі. Я ще сподівалась, що його, оскільки він командир відділення, оглушили чи ударили. Бо в інших були й голови розвалені, і руки зв'язані, крові море, а от він наче ліг поспати. Коли відбили територію від росіян, полетіли туди дроном, і хлопці лежали на місці. Через три дні мені прислали відео, і я зрозуміла, що це кінець, – говорить Оксана Голубенко.
Тіло Руслана вдалося евакуювати, його поховали 26 жовтня.
«Болить, що не дав онучка, немає його продовження»
Ця втрата важка не лише для родини, а й для всіх друзів та знайомих Руслана. Першою, кому зателефонувала мати загиблого, була хрещена хлопця. Саме вона приїхала підтримати пані Оксану.
Якщо не рахувати родину, то кума – це перша людина, якій я зателефонувала і сказала, що його немає, – згадує Оксана Голубенко. – Вона приїхала, накачала мене всякими ліками, бо інакше я б цього не пережила.
Побратими хлопця також не залишили матір наодинці з горем. Вони й досі телефонують, підтримують пані Оксану.
На жаль, Руслан не встиг створити власну сім’ю. Мати Героя ділиться:
Я йому стільки казала, просила подарувати хоча б одного внучка, вже хотіла понянчити. Я так шкодую, що він не встиг. Він ніколи не був без уваги, умів зацікавити жінок різного віку, і я завжди ним захоплювалася. Він не був з такої молоді не вихованої, навпаки – завжди уважний, чемний. Болить, що стільки дівчат було, а не залишив онучка, немає його продовження.
«Він дійсно Герой, як і всі його хлопці»
Родина загиблого Руслана Голубенка створила петицію про присвоєння воїну звання Героя України. Пані Оксана пообіцяла, що її син не буде забутий, адже він справді заслуговує на це.
Я вважаю, що кожен повинен боротися за своє дитя. Я боротимусь, бо він дійсно герой. Вони молодці, не здалися, боролися до останнього. Ці хлопці не просто загинули, їх стратили. Страшно подумати, що моя дитина в той момент пережила. Хіба він не Герой? Він дійсно Герой, як і всі його хлопці», – наголошує Оксана Голубенко.
Мати хлопця зауважує, що завдяки небайдужим збір голосів просувається, але дуже повільно. Вона говорить:
Кого не зачепило, той не зрозуміє, а кого зачепило, той дійсно буде допомагати. Є люди байдужі. Були й такі, хто писав мені, що я безсовісна, збираю ті голоси, бо хочу хорошу пенсію. Я їм пояснювала, що мені до пенсії ще дуже довго, але я хочу увіковічнити пам'ять про свою дитину, щоб він отримав цю нагороду від держави, на яку заслужив.
Оксана Голубенко впевнена, що їй вдасться назбирати необхідну кількість голосів. Наразі до закінчення терміну петиції залишилося 4 дні. Аби її розглянули, потрібно ще 2 тисячі підписів. Ми звертаємося до наших читачів з проханням підписати цю критичну петицію, адже 21-річний загиблий Руслан Голубенко заслуговує на звання Героя України. Для вас це лише кілька хвилин, а для родини військового – можливість залишити пам’ять про нього в історії.
Посилання на петицію: https://petition.president.gov.ua/petition/241972
